Євпраксія – Павло Загребельний

Саксонія бунтувала цілих три роки. Несподівано впали на лагідну землю страшні морози, вимерзли ріки, вупинилися млини, не стало хліба, погано зодягнені селяни страждали від холоду й від голоду. Коли брано приступом якийсь із королівських замків, то руйновано його до самих підвалин і каміння розкидувано, щоб і сліду не зоставалося.

Прихильний до Генріха єпископ Люттіхський Отберт писав пізніше: “Король, усвідомлюючи свою погибель, яку очікує малочисельність в боротьбі з масами, вважав своє життя вищим за славу, порятунок вищим за безумну відвагу, і з необхідності втік”.

Саксонці нарешті добралися й до улюбленого Генріхового замку Гарцбурга, знищили там усе, зруйнували церкву, розігнали жіночий монастир, викопали із землі тіло Генріхового сина й викинули диким звірам.

Коли ж селянське військо саксонців нарешті зустрілося з вірними Генріху рицарями і в гарячий червневий день у долині річки Унпітрут коло Гомбурга спалахнула битва, то багато баронів, єпископи Гальберштадський і Гільдесгеймський, якийсь Фрідріх де Монте, що найголосніше скаржився колись проти імператора, зрадили селян і переметнулися на бік Генріха. Вони сміялися з тих, хто ще вчора, кинувши весь свій нужденний надібок, підтримував їх: “Це не воїни, а грубі мужлани, які годяться ходити за плугом, а не воювати”.

Тисячі простих саксонців лягло в тій страшній битві. По трупах можна було перейти Унштрут.

“Та,— як пише Отберт Люттіхський,— переміг він (Генріх), військо, а не впертість бунтівників. Вони бачили, що обуренням можна лише дратувати короля, але не перемогти, що повстання завдасть йому прикрощів, але не зламає, бо війська його незламні, а тому, щоб захитати владу Генріха, вони стали вигадувати й приписувати йому злодіяння й такі ганебні вчинки, які тільки й може вигадати ненависть і злоба. Все це було б неймовірно тяжко мені писати, аби я наважився повторити всі вигадки. Перемішавши правду й брехню, вони скаржилися на Генріха римському первосвятителю Григорію VII”.

ШЕСТИЛІТТЯ

(продовження)

У державного мужа кожен вчинок, кожен крок розрахований на майбутнє. Минуле згадується лише тоді, коли воно так чи інакше слугує цій єдиній меті. Тим дивнішими б мали видаватися Генріхові несподівані бажання, що заволоділи ним у Кведлінбурзі. Йому неспогадано несподівано захотілося розповісти про все, що зазнав од покійного тепер уже папи, і розповісти не комусь там, а руській княжні. І це тоді, коли вже не хотілося вловлювати злукавлених жіночих поглядів, коли все набридло, утратило привабливість і значення. Нез'ясовану прихильність імператорову до Праксед потрактовано всіма, передовсім усезнаючим Заубушем, як звичайну примху, і ніхто не надав цьому ніякого значення, ніхто не подивувався, нікого не вкинуло те ні в схвильованість, ні в підозру. Хоч, власне, мали б дивуватися, бо ж оте дівчисько трактувало імператора досить зухвало й без належної шанобливості, він мав запобігати перед ним, напрошувався на розмови й побачення, коли ж пробував так чи інакше звернути мову на своє минуле, на свої поневіряння, на все, чого зазнав од саксонських баронів, а тоді — незміримо більше й гірше — від папи Григорія, вона просто відмовлялася слухати, посилаючись на те, що все те відбувалося або ж до її приходу на світ, або в час її дитинства, коли сприймала світ в його найпростіших виявах, лише як місце побуту чеберяйчиків, про яких, ясна річ, імператор ніколи не чув і суті яких йому не дано збагнути, попри всі його високі й важливі переживання, подвиги, вчинки.

І дивна річ: імператора не відштовхувала така виразна нехіть до його особи і його життя, він ще більше тяжів до Праксед, добивався щоденних зустрічей, вигадував то пишні прийоми в своєму палаці, то відвідини абатства, то імператорські лови, то виїзди в гори. І хоч зима не перестала бути імлисто-сумною, вся в рудій багнюці, у захмареності й пронизливій сльоті, для Євпраксії мовби щось висвітилося, уперше в цій землі стало цікаво жити, вона ждала ранку, день наповнювався, забувалася нудьга, зникло плачливе самозаглиблення, до якого спонукала безнадія монастирського існування.

Генріх мовби розвіював свою показну жалобу по імператриці поряд з цією тонкою дівчиною. Міг хоч і півдня невтомно ходити з нею під аркадами абатства, довкола кам'яного дворика, і тоді все мало сховатися, щезнути, лишалися тільки ці двоє, без свідків, без наглядачів і спостерігачів, могли досхочу слухати одне одного, дивитися одне на одного, відчувати взаємну близькість чи взаємну відчуженість, хто ж то знає! Імператор дивувався, що й досі не міг збагнути, що саме тримає його коло цієї істоти, яка складається з самих ніг та золотистого волосся, якій так личать чорні шати, яка вміє слухати, але ще ліпше вміє говорити, заперечувати, сперечатися, виказувати дикий непослух. Нагадувала, може, його самого, коли мав стільки років, як вона. Могла бути його донькою, сестрою, жоною. Хоч, власне, й не мав потреби в жодній. Був сам завжди від самих початків свого володарювання.

А Євпраксія ніяк не могла стямитися, що коло неї сам імператор. Кілька років безнадійної самотини, жахного ждання, що вийде з отого борюкання маркграфа Генріха зі смертю, відразливі спогади про першу шлюбну ніч з маркграфом, тепер майже несподівана воля і ще несподіваніше — цей імператор поряд з нею, слухняний, мов той малий Журило з Києва, з яким бігали в дитинстві на Краснім дворі або в Звіринці, шукаючи чеберяйчиків. Де то тепер її чеберяйчики?

Дивилася на імператора. Високий, тонкий у стані, рвучкі рухи, крок сягнистий, хижий, навіть ніби нахабний, а очі _ вперті, безбарвно-голубі, линяло-голубі, аж смокче під ложечкою, як глянеш у них. Очі шаленця. Виснаженість вичитується вже в самому погляді Генріха. А ще оті впалі груди, придушені тяжким золотим ланцюгом. Чоловік, вичерпаний до краю.

Євпраксії було незвично й лячно поряд з цим чоловіком і водночас мовби очікувала чогось від цих зустрічей, від ходінь під аркадами, від розмов.

Заубуш, якого недвозначно було прогнано, аби не вистукував по кам'яних плитах своєю дерев'янкою, отже, щоб не підслухував і не був свідком нічого, сидів тим часом у Адельгейди, пив старі монастирські меди, зневажливо казав:

— Усі ці розбалакування не варті виїденого яйця. Колись нас обох з імператором звали кведлінбурзькими пицькарями. Дівок душили, як перепілок. А тепер? Сто тисяч свиней!

Він би спробував прилаштувати цю руську княжну для власних утіх, в яких не знав ні краю, ні міри, аби ж не сам імператор прилип до неї, не знати й чого. Лишалася баронові Журина, до якої ще не міг приступатися, щоправда, та вважав те справою тимчасовою, бо тій жінці, зважаючи на її вік, так само нікуди подітися від нього. Придивлявся до імператора, бо ніяк не міг збагнути його поведінки. Може, змінила його смерть жони? Може, справді, хоче якось розвіяти жалобу по імператриці?

Але ж пам'ятав Заубуш, як Генріх колись будь-що намагався розв'язати від неї руки. Шістнадцятилітнім, на веління й домагання можних, проти власної волі Генріх вимушений був узяти в жони Берту Савойську. Була йому така ненависна, що не міг бачити її після весілля, та й весілля відбуто для відбутку.

Аби збезчестити королеву і добитися з нею розлучення, звелів Заубушу за будь-яку нагороду добитися прихильності в Берти. Заубуш, тоді ще двоногий, вродливий, як сам диявол, був пострахом і затаєним пожаданням усіх жон. Чи могла стати винятком королева? Вона призначила Заубушу нічне побачення в своїх покоях королівського палацу. З ним, за домовою, пішов і Генріх. На перший стук королева, не гаючись відчинила двері, і Генріх у темряві, щоб устигнути застукати зрадників, мерщій прошмигнув повз неї. Однак Берта вмить зачинила двері, не впустивши спокусника Заубуша, хоч як той рвався. Тоді гукнула служниць й веліла бити нічного зайду палицями, стільцями, хто чим попав.

— Падлюко! — проказувала Берта.— Звідки народилася в тобі зухвалість образити королеву, яка має такого сильного мужа?

— Я твій муж,— кричав, метаючись у темряві, в намаганні ухилитися від нещадних ударів Генріх.— Я Генріх!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: