Спалах був короткочасний, його вистачило тільки на те, щоб Генріх наважився обрати собі нову імператрицю. Вже після заручин знов відчув, як занепадає його природа. Ще сподівався на чудо, на літо, на щедроти життя, йшов до весілля вперто, наосліп, відіслав навіки від себе єдиного свідка своїх молодечих нестримностей і свого нинішнього пониження — Заубуша, і нічого! Лякався своєї жони, не лягав з нею в шлюбне ложе, не мав надії лягти, а тепер, коли вона перед усіма поглядами вдарила себе ножем, боявся поглянути на неї, щось спитати, обмінятися бодай словом.
Порятунок шукав там, де зазнав найбільшої поразки:
у послах, у Заубуша, в тому дивної вроди руському, в учтуванні невтримному, безмірному, дикому, до самого ранку. Імператриця не витримала, її відведено в приготовану шлюбну постіль, а він ще лишався зі своїми баронами, він хотів бодай чимось прилучитися до чоловічого світу, виказати свою силу й бравість; коли ж під ранок звалився сп'янілий і вичерпаний, то відведено його вже й не в імператорську ложницю, бо впирався і погрожував карами тим, хто б насмілився турбувати й будити Адельгейду.
Спав чи й не спав у п'яному запамороченні. Видавалося йому, ніби тримає в обіймах могутню жінку, жінка стогне від солодких захватів, стогне знесилено, рве йому серце своїм стогнанням, сповнює всього розкошами й гордістю за його чоловічу силу… Обливаючись потом безсилля, мало не вмираючи, він прокинувся, не міг збагнути, де й що з ним, згадав жінку, яку мовби ще тримав у обіймах, подумав, що то був сон, але знову виразно вчулися йому солодкі стогони, невгавні, настирливі, болісні, він зірвався на ноги, метнувся по палаті, підбіг до вузького високого вікна, визирнув у залите сонцем замкове подвір'я, ковзнув каламутними очима по кам'яних карнизах, весь затіпався від шаленства. Під вікном двоє голубів захлиналися від любовних стогонів, милувалися, струшували пір'ям. І під його вікном, і далі, й нижче, на всіх виступах, на кам'яних виріжках вигравали проти сонця голуби, стогнали, туркотіли, захлиналися від повноти щастя.
— Заубуш! Барон! — заревів імператор так, ніби барон не відлучався від нього й на день, ніби не їздив десь цілого півроку, ніби й не було наміру спровадити його від себе назавжди.
І той, мов вірний пес, який простив усе своєму хазяїнові тільки за те, що сподобився знову спати коло його порога, вмить зродився десь у глибині палацу, застукотів по кам'яній підлозі своєю дерев'янкою.
— Сто тисяч свиней! Хто потурбував так рано його величність імператора?
— Лучників! — побілілими очима втупився в нього Генріх, щойно Заубуш з'явився в дверях.— Розставити в замковому дворі, па мурах, на вежах лучників і щоб стріляли голубів, щоб вибили до єдиного. І довкола палацу, і в Бамберзі, і скрізь, де буду! Бити цих тварюк, цих жирних, гидких, ворожих…
Барон підшкутильгав до вікна, визирнув, прислухався, усе зрозумів.
— Вони не варті печеної воші, ці голуби, імператоре.
— Перебити всіх. І щоб не прилітав сюди жоден! Тримати лучників з напнутими тятивами. Таке веління!
Імператриця, відсвіжена після сну, блукала по палацових покоях серед розісланих людей, серед безладдя й ванедбаності. Вона ввійшла туди, де були імператор і Заубуш, стала в дверях, не помічена ними, почула останні слова Генріха, мовчки пішла до вікна, визирнула так само, як перед цим імператор і Заубуш, сказала ні до кого:
— На вікнах сідають янголи і їх гріх проганяти… Барон передбачливо зник. Генріх ніяк не міг втямити, звідки взялася тут Адельгейда.
— Адельгейдо…— пробурмотів змішано.
— Як вам спалося, імператоре? — спитала вона ласкаво.
— Імператор не спить, він і вночі виконує свій обов'язок…
— Перед ким? — поцікавилася вона тепер уже лукаво…
— Перед державою.
— Це тяжко?
— Вельми.
— А перед життям? Він не зрозумів.
— Що — перед життям?
— Сповнення обов'язків перед життям, я хотіла сказати.
— А що таке життя? — сердито спитав він.
— Життя — це повнота часів. Повнота всього сущого. Радість.
— Радість — це влада.
— Яка ж радість од влади? Сама лиш утома.
Він поглянув на неї стривожено. Звідки вона знав? Вгадала чи вже все збагнула?
— Життя само по собі не варте нічого,— пробурмотів.— Вартість надається йому змістом діянь, наповненості високим.
Вона його не чула. Говорила мовби сама до себе, нечутно пропливла од дверей до вікна, у білій довгій сорочці, а горностаями на плечах, дитина й імператриця, ніжність і мудрість.
— Чи люди знають те, що трава про землю, птах про небо. і звір про безмір самотності? — прошепотіла гірко й відчаєно і зникла, зоставивши імператора в його безсилій розгубленості.
ЛІТОПИС ПУСТІ РОКИ
Коли тебе дванадцятилітньою вивезено з рідної землі, кинуто в ці мокрі гори, позбавлено надій, доведено до розпачу, коли ти, здавалося, назавжди загубилася в горах і коли зненацька доля порятувала тебе від забуття і! підняла на ту височінь, з якої можна б озирнутися назад, то що побачиш там? Для тебе — пусті роки, дні без подій, змарнований час, а для людей? Прісне слово “Європа” не давало тобі нічого, але було ще червоне слово “Русь”, був зелений Київ, було незабутнє, навіки втрачене, а тепер мовби знов віднайдене з прибуттям посольства з Києва, від її отця Всеволода.
Літописець руський, не маючи що сказати про деякі роки, писатиме так: “У літо 6429. У літо 6430. У літо 6431. У літо 6432. У літо 6433. У літо 6434. У літо 6435. У літо 6436. У літо 6542. У літо 6543”. І ніяких подій. Нічого. Пусті роки… Ріки виходили з берегів, нещадно палило сонце, голод стояв у землі, мор налітав, мерли люди, горіли села й городи, плакали матері над убитими синами — для літописця то все були пусті роки, бо не зачіпало ні князів, ні єпископів, ні пресвітерів, ні бояр та воєвод.
Для Євпраксії шість років життя в Германії теж видавалися пустими. Не знала ні нещасть, ні радощів свого люду, не заглиблювалася в те, що відбувалося довкола, замикалася в своєму власному лихові, страждала сама і вважала, що мав би страждати цілий світ, отож роки ці могли б ще зватися роками страждань.
Та ось прибуло посольство з Києва, приїхав Журило, з яким колись збирали квіти, ловили метеликів, слухали про чеберяйчиків, лякалися темряви, бігали по таємничих закутках Красного двору, спорудженого в Києві князем Всеволодом, а тепер Журило — дружинник і посол князя Всеволода, він з Києва, він був там усі шість літ, він знає все і може розповісти, заповнити оту шестилітню пустоту, зносити яку вже незмога.
І Журила покликано до імператриці.
Імператорський двір лишався в Бамберзі, про який у хроніках лишиться єдина згадка, що імператор по представленню своєї жони і єпископів Рупрехта Бамберзького й Удальріха Ейхштадського дарував маєтки міністеріалу Бамберзької церкви Майнгеру. Більше нічого. Ще не було ворожнечі між Євпраксією і Генріхом, ще не втрачено сподівань. Двір, як і належалося, розподілявся на дві частини, розполовинювався, чоловіче — до імператора, жіноче — до імператриці; розполовиненість була вигідна Генріху, несла кривду й невдоволеність для молодої імператриці, але зрештою й вона теж мала з цього якусь користь, могла зосередитися на минулому, минуле ж, як відомо, завжди наявне і корисне людині тим, що з ним легко можна поєднати своє горе.
Так було покликано до імператриці Журила.
Була там Журина, яка при всіх не наважувалася підійти до сина, виказати своє материнство, були двірські дами, які щосили наставляли вуха, поглинали слова, погляди, щонайменші рухи, намагаючись вловити бодай натяк на щось гріховне між імператрицею і цим молодим, дивно вродливим варваром, від одного скинення оком на якого Адельгейда врізала собі руку.
Нічого не зрозуміли, нічого не зауважили, нічого не вловили.
Відстань, холод, урочистість.
Імператриця сиділа на високому стільці, що мав слугувати за трон, двірські дами тулилися внизу на переносних ремінних стільчиках, Журилові стільця не подано, хоч послові такого великого володаря, як київський князь, і належалася висока честь сидіння навіть перед імператором. Перед імператором, та не перед імператрицею. Перед сановною жінкою мали стояти всі чоловіки.