Євпраксія – Павло Загребельний

Вільтруд стала найближчою істотою для імператриці. Вранці, увечері, упродовж цілого дня мала бути коло Євпраксії. І вона була. Ніхто не знав, ким послана, як добулася до палацу, потрапила перед очі. Ніхто б не міг пояснити, чому саме вона сподобилася, бо хіба ж мало гарних дівочих личок у Германії? Але вже сталося, і тепер сам абат Бодо мав приступ до імператриці лише через Вільтруд. Від неї залежало: дозволити чи ні, пустити чи прогнати геть, передати якісь слова чи змовчати. З імператрицею Вільтруд розмовляла лише пошепки.

— Ваша величність, ви сьогодні ще прекрасніші.

— Чому ти шепочеш, Вільтруд? Говори голосно.

— Я не насмілююсь.

— Але ж я дозволяю тобі.

— Однаково я ніколи не наважусь.

— Чи, може, ти хочеш перевищити самого абата Бодо? Він теж завжди говорить притишеним голосом.

— Ах, абат Бодо такий суворий! Мені здається, він нікого не любить.

— А ти? Кого ти любиш, Вільтруд?

— Найперше вас, ваша величність.

— А ще? Кого ще?

— І цілий світ. Я готова полюбити цілий світ, ваша величність!

— Цілий світ полюбити незмога. Неминуче все зводиться до суворого обмеження, до одного чоловіка, як ведеться повсюди, і тоді настає розчарування або й справжнє горе. Ти що не знаєш горя, бо молода…

Вільтруд дивилась на імператрицю своїми пречистими очима. Вона молода! Одній дев'ятнадцять років, другій двадцять років, то хто ж з них може називати іншу молодою? Та й ще: хіба ж імператриці, якій належить увесь світ, скаржитися на долю?

Так само пошепки, з такою самою пречистістю в ясних очах переповідала Вільтруд абатові Бодо всі свої розмови з імператрицею. Ті, що були, і ті, яких не було. А вже абат додавав ще й зі свого боку, і так зроджувалося те, що мало впасти на молоде життя Євпраксії гнітючим тягарем наклепу й обмови. Хто перший посіяв брехливі слова, які мали протривати цілі століття, записані в хроніки, повторювані безчесними людьми й навіть деякими з тих, хто насмілювався називати себе істориками? Мовляв, імператриця заявила, що не наважується їхати до імператора в Італію, сохне від скорботи, бо так розпущена своїм мужем, що тепер навіть не знає, від кого несе в собі плід.

Ці люди не мали нічого святого в душах. Знали про злочинні пристрасті імператора — і мовчали. Знали про потаємні зборища нічні в соборах — вдавали ігнорацію. Відали про чистість Євпраксії — і всіляко намагалися втоптати її в бруд, так ніби сподівалися такою ціною очистити ім'я Генріха.

Відірвана від питомих джерел, полишена на саму себе, на власні сили, позбавлена будь-чиєї помочі, нещасна молода жінка не мала сподівань ні на що. Оточували її чужі, жорстокі, ворожі люди, сипали в її молоде життя холодним дощем, краплистим, як повісплений злий чоловік, шкрябали грубими пальцями по самому дну серця, нахабно дерлися в беззахисність її очей, а вона нічого не могла, тільки безпорадно затискувала кулачки, безсилі, майже дитячі свої кулачки, але що дужче їх затискувала, то більше відчувала в них сили, була в них опора її волі, твердість, відчаеність. Чи можна самотою перемогти чуже оточення? Перемогти незмога, перевищити — треба.

Прикликала свого сповідника.

— Чи не занадто обтяжливі для вас були дні в Госларі?

— Доволі в кожного дня лиха свого,— невиразно промурмотів абат Бодо.

— Я прийняла рішення їхати до Італії. Яка буде ваша порада, отче?

— Beati misericordes .

— Не лежить мені серце до безкінечних мандрувань. Хто живе скрізь, той ніде не живе. Мій нинішній стан вимагає спокою і усталеності. Але я довго думала про вимоги державності. Вони не полишають людину в спокої, хоч би яке високе становище вона посідала. Тому я вирішила відбути до Італії, аби там дарувати імператорові сина.

— Beati mundo corde,— вибурмотів абат.

— Передайте єпископам моє вирішення,— звеліла імператриця.

Тепер всі дороги для неї будуть німими. Зате розлунюватиметься повсюди: “Імператриця вирушила до Італії, аби дарувати імператорові сина!”

Ще недавно вірила в красу й любов. Завдяки існуванню любові можна перетерпіти всю нікчемність світу. Та любов у неї відібрано, ще й не дарувавши, обібрано душу, тіло потоптано. Не дано їй довідатися про спокусу й могутність власного тіла, нічого не дано. Вона ж має дати імператорові сина. Не дати — дарувати…

Відчаєно кинулася Євпраксія через гори. Дух не повинен лишати тіло самотнім, він має дорівнятися йому, коли воно прекрасне, і зробити його кращим, коли воно не відноситься до висот духа. Вічні муки або вічне блаженство однаково судилися і для духа і для тіла. Вибору не було. Сподівань теж. А все ж сподівалася: може, по той бік гір якийсь інший світ?

З пишним супроводом урочисто вглиблювалася в царство гір. Тримала коло себе невідлучно Вільтруд і тоді, коли була в повозі, і тоді, як несли її в лектиці. З однаковим захопленням спостерігали світ гір, цю колиску великих рік, хмар і неба.

Громаддя склубочених хмар пливли коло їхніх ніг, пересувалися перед самими очима, здавалося, навіть волого доторкувалися до облич. Вгорі виднілося дивно темне небо, так ніби становило воно заслону темряви, що віддаляла вічну сферу вогню. Довкола дрижали голубі відблиски, каміння, по якому ступали люди, виблискувало, мовби всипане діамантами, і розкидало навсібіч сліпуче сяйво. Ніколи ще не бачила Євпраксія такого яскравого світла, яке заламувалося на крижаних верхів'ях гір і ніяк не могло дістатися до глибоких долин, де спервовіку живуть люди. Тоді молочна ріка хмар поволі відпливла набік, відтуляючи інші верхів'я і розшарпаний ланцюг височенних гір, покритих снігом, скупаних у сліпучості сонця. А тим часом снігові площини, скелі й темні урвища, й бездонні прірви, що гинули у вічному затінку, стали пойматися тою дрижачою блакиттю, якою насичене було повітря, і Євпраксія відчула, що й сама мовби сповнюється тої чистої блакиті, занурюється в неї, опускається у вічно блакитний світ Італії, де, може, знайде полегкість для своєї зболеної душі.

Імператор не зустрічав Євпраксії. Визначено їй зупинитися двором у Вероні, двір Генріха був у Падуї, але самого імператора там ніхто не знайшов би, бо він десь брав ще одне італійське місто або ще один замок. На чорних шляхах війни пізнав Генріх, що таке влада, держава, імперія і життя людське, вірив тільки у війну — більше ні в що. Корабель слугує для плавання, щит для оборони, меч для удару! Зло називай завжди злом і не давай спокою своїм ворогам. Рідко добуває собі маслак вовк, дрімаючи, і перемогу воїн, коли спить.

Імператор вів свою війну, і не було сили, яка б одірвала його від того заняття. Билися за якийсь горбик землі або за рівчак, билися вперто й запекло, гинуло багато люду, а імператор посилав туди ще більше, бо його супротивники теж намагалися послати більше, ніж було вбито, горбик або рівчак безліч разів переходили з рун у руни, і якось нікому не приходило на розум: що вони здобувають або що втрачають? Хіба що шукають чужих та своїх нещасть — і більше нічого.

Дивно було, що імператор так нетерпляче домагався переїзду жони до Італії, коли ж вона подолала Велетенські гори, то відразу чи то вспокоївся, чи збайдужів, що не зміг відірватися від своєї війни і бодай для повітання зустрітися з імператрицею. Євпраксія не переймалася цим, навіть зраділа, що не треба їй витрачати сили ще й на розмови з тим зненавидженим чоловіком, але для оточення неувага імператорська стала мовби злою прикметою, і розтривоженість запанувала у Вероні від першого дня перебування там імператриці.

Ще не відала Євпраксія, що судилося їй бути в цьому місті кілька найтяжчих літ її життя, зазнати тут неволі й найбільшої безнадії. Коли б знала, то, може, зненавиділа б те лгісто відразу, а так — роззиралася цікавим оком, жадібно вбирала всі барви й форми нового світу, раділа сонцеві, безмежності неба, громаддям гір, що замикали кам'янисту рівнину, деревам, квітам, тваринам.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: