Марія Матіос - Солодка Даруся (сторінка 8)

    Але, бу­ло, кле­пає-кле­пає - та й ся­де прос­то по­се­ред подвір'я і дрим­бу в гу­би. І вже не­ма ніякої ро­бо­ти ані на цій, ані на сусідській, Маріїній, оборі, бо си­дять дві жінки по два бо­ки пар­ка­ну - і кож­на ду­має своє, як­що год­на ду­ма­ти, а Цви­чок ви­до­бу­ває з тіла дрим­би та­кий жаль, що сер­це трісну­ло б, навіть як­що бу­ло би камінне.

    …Серце сер­цем, але ко­ли Іва­но­ва дрим­ба здо­бу­ва­ла­ся на го­лос, Да­ру­сю ніко­ли не боліла го­ло­ва.

    Вона тоді об­хо­ди­ла кру­гом го­ро­ду, чи слу­ха­ла прос­ту жалісли­ву ме­лодію, схи­лив­ши го­ло­ву собі до колін, чи сиділа з Марією під стіною на лавці - і залізні об­ручі спа­да­ли з неї, як лис­тя з де­ре­ва, і ро­би­ло­ся їй якось лег­ко-лег­ко - аж не хотіло­ся зран­ку роз­п­лю­щу­ва­ти очей, а отак би ле­жа­ти - на пос­телі чи на осонні - і радіти, що біль зник­нув, мов і не бу­ло йо­го ніко­ли.

    І мо­же, лиш од­на Марія то зна­ла, що Да­ру­сю не бо­лить го­ло­ва, і до во­ди во­на не біжить, і в зем­лю не за­ко­пуєть­ся, і в гру­шу не лізе, як лиш Іван бе­реть­ся за дрим­бу. Ото Марія лад­на бу­ла щод­ня но­си­ти сусідам че­реп­ки з бор­щем чи тов­че­ни­ми фа­су­ля­ми, жмень­ку ку­леш­ки, чи кус­ник са­ла, щоб тільки Іван не був го­лод­ний, що­би мав си­лу гра­ти у дрим­бу. Бо світи­ли­ся Цвич­кові реб­ра крізь со­роч­ку - і не зна­ти, чи то фамілія йо­го та­ка бу­ла ху­да, чи то неп­ри­ка­яне жит­тя так ви­су­ши­ло чо­ловіка.

    Та Іван час­тень­ко за­вер­тав Маріїні по­поїдки, по­ка­зу­ючи на ба­няк зва­ре­ної ба­ра­болі чи ча­вун ку­леші, ще й ка­зав нав­з­догін:

    - Ви ду­маєте, що ви ґазди­ня, то я й не пе­ре­чу, але й у ме­не ру­ки рос­туть не із сра­ки, Марійо.

    Отож, ко­ли був у селі, Іван чи не щод­ня сідав з дрим­бою на по­розі, Да­ру­ся - ко­ло нього. І так візся їм день до ве­чо­ра.

    Та ми­нав день-дру­гий - Іван зно­ву кле­пав дрим­би чи по­да­вав­ся у світ із ни­ми, а Да­ру­ся па­да­ла в хаті на ліжко - і ціли­ми до­ба­ми ди­ви­ла­ся в сте­лю, не підво­дя­чись ані до їжі, ані до печі, ні навіть до оди­но­кої кур­ки, що греб­ла під са­ми­ми вікна­ми…

    - Яке їха­ло - та­ке зди­ба­ло, - стис­ка­ли пле­чи­ма в селі мо­ло­диці, охочі до бре­хонь і скан­далів, про­те скан­далів з Да­ру­си­но­го дво­ру не ви­хо­ди­ло, хіба що Іван роз­перізу­вав­ся в ав­то­бу­сах так, як ніко­ли до цього, аж бо­яз­ко бу­ло йо­го зачіпа­ти, щоб не на­го­во­рив то­го, від чо­го тре­ба бу­ло би тіка­ти із се­ла.

 

***

 

    …ДИВО-ДИВНЕ, але од­но­го ра­зу со­лод­ка Да­ру­ся взя­ла з со­бою на цвин­тар до та­та і Цвич­ка. Як зав­ж­ди, зібра­ла­ся в підвечірок, скла­ла ко­шик і відкри­ла пе­ред Іва­ном хвіртку на ву­ли­цю.

    Іван по­ду­мав-по­ду­мав - та й вер­нув­ся до ха­ти.

    Засмучена Да­ру­ся сто­яла, три­ма­ючись од­ною ру­кою за пар­кан, а дру­гою прит­ри­му­ючи ко­шик, і ди­ви­ла­ся на хатні двері.

    Іван вий­шов у тісно­му, як на йо­го го­ло­ву, літньому ка­пе­люсі, три­ма­ючи за спи­ною ко­су.

    Так во­ни й по­че­бе­ря­ли: Да­ру­ся з ко­шем по­пе­ре­ду, Іван Цви­чок із пе­ре­ки­ну­тою по­че­рез пле­че ко­сою на пів кро­ка по­за­ду, а нав­к­руг них- сільські пси, не заг­нані гос­по­да­ря­ми в ха­ла­бу­ди та не прив'язані на лан­ци.

    Чахкотіли по­за­ду ма­ши­ни,

    торохкотіла підво­да,

    два хлопці пе­ре­би­ра­ли пе­далі ве­ло­си­педів -

    та ніхто не насмілив­ся обігна­ти чуд­ну й повільну про­цесію, аж по­ки во­на за клу­бом не звер­ну­ла по­за Йор­чи­ху.

    Поки Да­ру­ся хо­ди­ла до та­та, Іван із пса­ми сто­яв на брамі, а як Да­ру­ся по­ка­за­ла­ся пе­ред ни­ми, пішов Іван уг­либ цвин­та­ря.

    Казала на дру­гий ра­нок Марія, що Іван ви­ко­сив ма­ло не пів цвин­та­ря від тра­ви і бур'янів, а особ­ли­во ті мо­гил­ки, на які ніхто не хо­дить.

    Але після то­го став Іван якийсь лю­тий і не­доб­рий - навіть з Да­ру­сею ма­ле що го­во­рив.

    …В якімсь часі вер­нув­ся Цви­чок після своїх звич­них мандрів, обвіша­ний улам­ка­ми залізних труб так, що го­ло­ва йо­го лед­ве прог­ля­да­ла з-по­за залізяч­чя.

    А на ра­нок зро­би­ла­ся на Да­ру­си­но­му подвір'ї ма­ло не куз­ня: Іван кле­пає-вип­рав­ляє-чис­тить-наж­да­чить тру­би, та со­пе собі но­сом, але ніхто йо­го не чує, то й не за­ва­жає, лиш Марія пе­ре­ля­ка­но раз по раз по­че­рез пар­кан за­зи­рає - але мов­чить, не­бо­га, щоб не нар­ва­ти­ся на Цвич­ко­вий язик.

    А по обіді пішли до Да­ру­си­но­го дво­ру діти швид­ше, як до шко­ли. Та все із залізни­ми пру­та­ми, та тру­ба­ми, та гай­ка­ми-шай­ба­ми. Діти не­суть залізо, як на прий­маль­ний пункт, а Цви­чок го­лос­но роз­по­ряд­жаєть­ся: ко­рот­ке залізо - під стіну, довгі тру­би - в ха­ту, гай­ки-цви­ки - у пле­те­ний кіш.

    По закінченні ро­бо­ти по­са­див Іван хлоп­чаків на лав­ку під ха­ту, сам узяв по­ли­ва­не відро на ру­ку та й пішов у центр до ма­га­зи­ну, приніс звідти се­ми­копієчних кор­жиків, дав кож­но­му дітва­кові по од­но­му, ще й по дримбі вру­чив, і спро­ва­див по домівках.

    Даруся ди­ви­ла­ся на те все з вікна по­че­рез фіра­нок, при­ту­лив­шись чо­лом до ши­би і зак­рив­ши рот до­ло­нею. Так її і зас­тав Іван, як прий­шов у ха­ту во­ди на­пи­ти­ся.

    А на ра­нок - іще ні світ ні зо­ря - зчи­нив­ся на Да­ру­си­но­му подвір'ї та­кий ле­мент, ніби ко­го доріза­ли чи пальці у двері кла­ли.

    На кри­ки збігли­ся близькі сусіди і зас­та­ли та­ку кар­ти­ну: зас­па­на Да­ру­ся, пов'яза­на кілько­ма хус­т­ка­ми, в білій нічній со­рочці ви­су­ну­ла­ся ма­ло не до пу­па че­рез вікно, а Іван у од­них підштан­ни­ках ку­лею ви­летів з повітки, не встиг­нув­ши обібра­ти з го­ло­ви сіно, яке, вид­но, слу­жи­ло йо­му по­душ­кою. А по­се­ред дво­ру ле­мен­ту­ва­ла дру­жи­на кол­гос­п­но­го бри­га­ди­ра Пе­ре­дерія - Іри­на, та якось так по-дур­но­му, що встид­но бу­ло ди­ви­ти­ся:

    букова па­ли­ця літа­ла в її ру­ках, як батіг, на­чеб­то во­на нею ма­ла ко­гось луп­цю­ва­ти;

    з-під цвітас­тої спідниці ви­зи­ра­ла ниж­ня со­роч­ка з надірва­ною по­лою;

    засмальцьована ку­фай­ка прик­ри­ва­ла ши­рокі шлей­ки со­роч­ки,

    а на не­че­са­ну го­ло­ву бу­ла на­ки­ну­та га­зо­ва ко­син­ка не­виз­на­че­но­го - але ближ­че до ко­лись біло­го - коль­ору.

    Ірина кри­ча­ла так, що мож­на бу­ло по­ду­ма­ти, ву­ли­цею йде ко­ло­на ева­ку­аційних підвод: сло­ва їй заш­пор­ту­ва­ли­ся в роті, на­че спітка­ли­ся об каміння. І ко­ли б хто не знав, то ска­зав би, що за ма­не­рою го­во­ри­ти, Іри­на - рідна Цвич­ко­ва сес­т­ра.

    Правда, по­ки по­ча­ла­ся бесіда, а точніше, трис­то­рон­ня свар­ка між Іва­ном, Іри­ною та ближніми сусіда­ми, у людські го­ло­ви вкар­бу­ва­ла­ся не­ма­ло­важ­на (особ­ли­во для мо­ло­диць) де­таль: Іван Цви­чок спить від со­лод­коїДа­русі ок­ре­мо.

    Розчаровано зітхну­ла Вар­ва­ра, по­лег­ше­но - Їле­на, жалісли­во - Марія.

    Поки жінкам роз­вид­ню­ва­ло­ся на ра­ху­нок то­го, хто де і з ким спить, Іван вер­нув­ся в повітку, одяг­ся, ви­че­сав сіно з во­лос­ся, став пе­ред Іри­ною з ви­ла­ми - і язик йо­му та­кож по­чав шпор­та­ти­ся між зу­ба­ми:

    - Що це ти, ґазди­не, з са­мо­го ран­ку вель­он на­тяг­ла на го­ло­ву? Чи не за­ду­ма­ла на старість знов відда­ва­ти­ся, що кри­чиш - язик тобі заплітаєть­ся? Ди­ви­ся, ніхто те­бе не візьме, бо вже змор­ще­на.

    Та й за­ре­го­тав на всю обо­ру. Від та­ко­го не­очіку­ва­но­го на­хаб­с­т­ва Іри­на за­дих­ну­ла­ся:

    - Ти, мер­зо мер­зен­на, прий­ма­ку дур­ний, без­род­не насіння, ти, дур­ню ос­тат­ний, що до та­кої са­мої дур­ної прис­тав, ти злодію ґаліцей­сь­кий, пась­ку­до пась­куд­на… я на те­бе уп­ра­ву знай­ду, ще не вро­див­ся та­кий, що­би я на нього уп­ра­ви не знай­ш­ла… бу­деш сидіти за злодійство у криміналі - кістки зог­ни­ють тобі в нім…

    Далі слу­ха­ти та­кий ко­ло­рит­ний бри­га­дир­чин мо­но­лог міг тільки хіба що де­рев'яний чо­ловік. А Цви­чок був чо­ловіком жи­вим, отож він сміли­во по­су­нув на Іри­ну з ви­ла­ми, так ніби мав її за­раз узя­ти на зубці і за­ки­ну­ти в са­ме пек­ло. А пе­ред са­мим її но­сом змінив так­ти­ку - за­бив ви­ла в зем­лю і взяв бри­га­дир­ку за гру­ди:

    - Що тобі у нас тре­ба, га­дю­ко?!

    - Як що тре­ба?! - аж спер­ло їй у горлі. - Як то що тре­ба?! Вер­ни мені ук­ра­де­не биль­це від залізно­го ліжка! Ти на­мо­вив ди­ти­ну ук­рас­ти з до­му по­ло­ви­ну маєтку -і ще пи­таєш, що мені тре­ба??! - зах­ли­на­ла­ся сли­ною Іри­на і, зда­ва­ло­ся, за­ди­ха­ла­ся від нес­тачі повітря.

    О, ні. Ко­лись то, роз­ка­зу­ють старі лю­ди, у пер­шу вой­ну йшло цим се­лом ціле кінне вой­сь­ко, а по­пе­ре­ду на білім коні їхав сам Ча­паєв чи то Бру­си­лов;

    вигопкувалися гос­тин­ця­ми між дво­ма вой­на­ми ру­мунські жовніри, зби­ва­ючи кінськи­ми ко­пи­та­ми по­ро­хи на два сусідські се­ла і на пів се­ла з там­то­го -поль­сь­ко­го - бо­ку;

    гарцювали у дру­гу вой­ну на ко­нях ма­дя­ри із за­ти­ка­ним за ка­пе­лю­хи півня­чим пір'ям і рва­ни­ми ону­ча­ми у рва­них пос­то­лах -

    але та­ко­го кре­сан­ня між до­рож­ним камінням і кінськи­ми ко­пи­та­ми, як те­пер між Іри­ни­ним язи­ком і її зу­ба­ми - і близь­ко не бу­ло.

Пошук на сайті: