Іде Да­ру­ся се­ре­ди­ною ву­лиці - і обіч неї, як весільні друж­би, по­важ­но тря­суть­ся сільські пси, ті, кот­рих гос­по­дарі не при­си­лю­ють до ха­ла­бу­ди. До­ки зай­де до та­та, збе­реть­ся їх зо два де­сят­ки. Ідуть - не бре­шуть, лиш мо­ти­ля­ють хвос­та­ми, ніби облізли­ми весільни­ми де­рев­ця­ми, та язи­ки ви­со­лоп­лю­ють, та шкірять­ся біли­ми зу­ба­ми.

    Але це той раз, ко­ли Да­ру­сю ніхто не мо­же за­доб­ри­ти - навіть со­ба­ки. Щоб во­на тоді їм ки­ну­ла кус­ник ку­леш­ки - бо­ронь Бо­же, їй би ру­ки відсох­ли і но­ги би відібра­ло, ко­ли б во­на, княж­на, ду­ма­ла те­пер іще про ко­гось, окрім та­та. Отож ідуть -зай­ма­ючи всю ву­ли­цю, від шан­ця до шан­ця, і ніби­то й му­зи­ка не грає, а во­ни йдуть якось ве­се­ло, жи­во, ди­ви­ти­ся на них іншим ра­зом хо­четь­ся більше, ніж на гурт лю­дей.

    Пливе со­лод­ка Да­ру­ся у суп­ро­воді со­бак зав­ж­ди без­люд­ною сільською ву­ли­цею, а по­за­ду ча­сом фир­кає кілька мо­торів, що так і не на­ва­жу­ють­ся об­га­ня­ти цю див­ну про­цесію, як не об­га­ня­ють зна­ючі шо­фе­ри ані по­хо­рон, ані весілля.

    Ось уже й клуб. А щоб провіда­ти та­та, ко­ло клу­бу тре­ба звер­ну­ти по­за Йор­чи­ху, ка­жуть у селі. В оцій ось хаті пра­во­руч те­перішнь­ого сільсько­го клу­бу жи­ла ко­лись жінка. Чи то іще за Австрії, чи за Ру­мунії. Йор­чи­хою зва­ла­ся, бо чо­ловік у неї був Йор­ко. Ма­ле хто пам'ятає, ко­ли ті Йор­ки самі спокійни­ли­ся, чи хто їм поміг по­дя­ку­ва­ти цьому світові. Дав­но чужі лю­ди по­бу­ду­ва­ли на місці Йор­ко­вої ха­ти цілі хо­ро­ми, на­ро­ди­ли і пош­ко­лу­ва­ли діто­чок, та й ґазду­ють собі як уміють, а до місця, яко­го в селі ніко­му не об­ми­ну­ти, так і при­пе­ча­та­ло­ся: по­за Йор­чи­хою…

    - Ви, Одокіпко, на­що ці руш­ни­ки ку­пуєте?

    - Як на­що?! По­за Йор­чи­ху го­ту­юся.

    - Та ще ра­но вам, бійте­ся Бо­га!

    - Ніколи не­ра­но ду­ма­ти про зав­т­ра. Бо­яти­ся Бо­га за щось дру­ге тре­ба, а не за це. Так що й вам ра­дю: ку­пуй­те руш­ни­ки, по­ки є, бо мо­же не бу­ти…

    - Чуєте, Ма­русь­ко, щось та­ке ся ро­бить з на­ши­ми людь­ми у це­му світі, що га­раз­ду нізвідки не вид­ко і кінця-краю їхньому ду­рен­с­т­ву та­кож не вид­ко.

    - Най лю­де густіше, кум­ко, хо­дять по­за Йор­чи­ху - звідти усе так доб­ре вид­ко, що а-а-але де тобі!.. Кра­ще, як із Чор­но­го­ри.

    Але лю­ди не ду­же квап­лять­ся прос­то так хо­ди­ти по­за Йор­чи­ху. Мо­же, та­кож не ду­же ма­ють з чим, як ото не ма­ла Да­ру­ся. Мо­же, не ма­ють ко­ли. А Да­ру­ся вже має.

    Коло клу­бу во­на бе­ре різко вліво, пе­ре­хо­дить ши­ро­кий де­рев'яний місто­чок і на­решті стає пе­ред бра­мою. Бра­ма тут зав­ж­ди зам­к­не­на на де­рев'яний па­ти­чок. Да­ру­ся кла­де ко­шик на зем­лю, ви­тя­гує па­ти­чок, за­ти­кає йо­го в зем­лю, відкри­ває навстіж од­ну по­ло­ви­ну бра­ми і тоді ози­раєть­ся. Со­ба­ки, по­опус­кав­ши пис­ки, сто­ять півко­лом біля Да­русі, ніби сто­ро­жу­ють. Во­на дов­го ди­вить­ся на них, гла­дить кож­ну по го­лові, на­хи­ляєть­ся, на­чеб­то щось на­ка­зує, бе­ре на ру­ку ко­шик і сту­пає за бра­му.

    Утішені со­ба­ки тісним ко­лом всіда­ють­ся біля про­чи­не­ної бра­ми, зірко по­зи­ра­ючи навсібіч, аж по­ки Да­ру­ся не зни­кає між де­ре­ва­ми і квіта­ми. Со­ба­ки не тільки зав­ж­ди че­ка­ють отут Да­ру­сю, навіть ко­ли б во­на вер­та­ла­ся від бать­ка по­ночі, але й по­да­ють знак усім іншим: ко­ли за бра­мою Да­ру­ся, хо­ди­ти ту­ди не ра­ди­мо.

    Не од­на ду­ша не раз дає но­гам по­ля, ко­ли біля Йор­чи­хи ча­ту­ють пси.

 

***

 

    НИЗЕНЬКІ ворітця біля та­то­вої хат­ки при­чи­нені, і Да­ру­ся за­хо­дить ти­хо, ніби боїть­ся спо­ло­ши­ти гос­по­да­ря. Як і ми­ну­ло­го ра­зу, та­та ніде не вид­ко. Їй лиш чу­ти йо­го го­лос. Він ніби про­ри­ваєть­ся десь із підзе­мел­ля - і прос­тує так ти­хо, ледь чут­но, що во­на відра­зу сідає на зем­лю, у ви­со­ку не­ко­ше­ну тра­ву біля самісінько­го та­то­во­го по­ро­га, де на неї од­ра­зу на­ки­даєть­ся ме­туш­ли­ва му­раш­ва. Їй ро­бить­ся якось чуд­но, див­но, навіть со­лод­ко. Так. Во­на чує чи то со­лодкість, чи млість у гру­дях - але, о чу­до! - від тої со­лод­кості в го­лові та­кож стає лег­ко.

    Дарусі здаєть­ся, що бідна ду­ша на якийсь час за­ли­ши­ла її і по­летіла на та­то­вий го­лос. Ли­ши­ло­ся од­не тіло, ніби­то й не Да­ру­си­не, не збо­ле­не і не зчорніле, а чиєсь чу­же, нез­на­не хо­лод­не тіло, по яко­му ве­се­ло сну­ють му­раш­ки. Во­на си­дить, зав­мер­ла, май­же не ди­ха­ючи, із зап­лю­ще­ни­ми очи­ма, ніби боїть­ся, що ось-ось ду­ша вер­неть­ся на­зад в її тіло, але вже без та­то­во­го го­ло­су.