ІОНА ІВАНОВИЧ ЛОТОСОВ І МІКРОБ
Іона Іванович поклав на свою мальовничу шевелюру бурий картуз і вибрався з дому в супроводі Тюльпана, що, як пружина, заграв до яблуні, до воріт, до телеграфічного стовпа, до бабусі коло паркану, до стільчика, на якому насіння на продаж сіріло в кривенькому решеті, нюхнув і повихрився вздовж тротуару. Стишився, як порівнявся з динясто–жовтою персоною; дістав від неї удар черевиком по ребрах. Замість того, щоб заскавучати і відскочити на черепахуватий брук, — без звуку кинувсь на плечі персоні, вхопив зубами за комір і хижо загарчав, дряпаючи пазурами піджак. Жовта персона впала тоді на землю, різнула вуличну тишу криком, ніби в горло стромляють ніж.
Відігнав Іона Іванович пса. Став Тюльпан осторонь, мов закам’янілий; незадоволено водить гострим носом. А жовтий суб’єкт вистогнує і спинається на нерівні ноги. Лютими словами вибухає до Лотосова:
— Ти мені, гад, відповіси за собаку! Я тобі покажу! Іона Іванович командує тихо:
— Тюльпан!..
Великий Тюльпан гурчить, грізно наближається до жовтого типа.
— Держи собаку! Держи, щоб він здох! — скрикує кирпатий. Відскакує, мов його вдарила електрика з дротини.
Іона Іванович зупиняє пса. Промовляє до жовтого так:
— Ви зробили нерозумно: мирну тварину, що бігла мимо вас, ударили знічев’я. Собака був, як людина, а ви, пробачте на різкім слові, як собака. Покарані за недобрий вчинок. Тюльпан, ходім!
Жовта кирпа весь час оглядається. Коли ж Іона Іванович зник за поворотом, вона обернула ніс: слідкує. На другій вулиці Лотосов помічає її. Посилає Тюльпана. Пес бездоганно виконує доручення: кирпата жовтість курить назад, аж п’ятами торкає потилицю.
Пес вертається, а захекана мармиза переходить на тихий такт. Скажена лайка московськими словами в жовтопикого становить такий затяжний процес, що встигнемо подати життєпис, принаймні в найтовщих рисах.
Родом він з дрібного до невідомости в історичних хроніках села Тамбовської губернії. Два ряди чорних Дерев’яних хат, що стінами ворушаться від тарганячої сили, присутньої в щілинах; дорога між хатами — через пагорок; болотяна низина в туманах, одноманітна, оздоблена похмурими ялинами та лірично–сухітними берізками, повна ніжної печалі і звірячої туги, — от і весь пейзаж, серед якого пройшло дитинство Дмитра Макоробова. Вбогі селяни, від старих століть нещасні через загарбництво всіх своїх урядів, що виснажували податками на імперію, — вбогі, в личаках, а великі християнським духом своїм, колупалися з «сошкою», давно покладеною цивілізованими державами в музей. Замість того, щоб побудувати для власного населення європейський стандарт життя, кожен московський уряд перся до сусідніх народів і руйнував їхній добробут: аби було однаково. Дмитро Макоробов — ледащо від народження; попасання коней лиш підсилило в ньому відразу до запопадливої праці. Він з почуттям зверхности скидав очима на чесних та добросердних селян, заклопотаних господарською скрутою і вічно прихилених до землі. Розмови з «парторгом», що, побувавши на Україні, вихваляв південні чари: ковбасу, сало, пироги, дівчат, овочеві сади навколо хат, річки з карасями, а про населення говорив: «прокляті хахли» і обіцяв для них «їжакові рукавиці» за неслухняність, — усі ці райдужні розмови пробуджували в душі Дмитра бажання попасти в розкішний рай. І він своє бажання здійснив: пішов на станцію, за півсотні кілометрів від села, сів на товаровий потяг і — «зайцем» доволікся до Харкова, а звідти до Полтави. Роздивився Дмитро… справді, чудово, як порівняти з невпорядженими тамбовськими селами, — природа інша: в потоках жагучого світла вона розкрилася рясними деревами, прозорими срібними ріками, яскравими квітками біля хат. Люди загорілі, чепурні, поважні; з добродушною вдачею, без нахабности та зневаги до чужинця. Побував Дмитро на різних роботах і скоро–скоро відчув, що праця тут не легша, ніж дома, а навпаки, ще тяжча, бо природа тут щедра при одній умові: якщо люди добре попрацюють. Надокучило йому копати буряки, вантажити мішки з пшеницею, переносити ящики з яблуками на вокзалі, і невдовзі шукач південного раю знов сідає на потяг. Мандрує далі від осередкових земель — на південний схід. Чудесна українсько–козача область, волею «справедливого» московського уряду відрізана від України і приєднана до Росії, припала йому до серця. Він пустив коріння в ґрунт її. Жовта фізіономія Дмитрова могла б бути символом кирпатости взагалі. Підборіддя означилося нерівним виступом такої форми, як і вилиці, лише непримітнішим; властиво, вилиці складають виключну — нехай потворну, однак монументальну прикмету обличчя, на якому зовсім здрібна, мов горошинки, біліють кисілювато–роздражнені оченята: нахабні, хитрі, обрамовані безколірними віями. Брови трудно помітити, як і крихітний лобик під жмутами сіро–жовтої щетини, відлизаної на правий бік і прикритої козирком кепки.
З посади на кухні, при студентській їдальні, Дмитро «вилетів» після надзвичайної події. Група студентів піднесла іменинний подарунок завідувачеві, харчі в якого гриміли на всю область нестравністю і слідами чорного бруду. Подарунок поклали на тарілку і прикрили місцевою газетою «Новая жізнь». Гукнули з кухні Дмитра, який дійшов неохайністю до того ступеня, що студентки, глянувши на його фізіономію, втрачали здібність їсти. Звелено Дмитрові тримати тарілку і запрошено завідувача на урочистість. Один молодий філолог з бароковою кебетою в стилі виголосив промову на честь іменинника:
— Незрівняному майстрові, який вражає шлунки обідами, передаємо предмет, що цілком виражає почуття, викликані такою діяльністю.
Завідувач дякував і кланявся, і обіцяв так само працювати надалі. Офіціянтки стояли, приємно всміхались, плешучи долонями. І вмить студенти зникли — ніби протягом вибрало за двері. Одна цікава і нетерпляча офіціянтка, що стояла близько до тарілки, маніжно підняла тонкими пальчиками «Новую жізнь». На тарілці красувалась величезна дуля з глевтяка, обложена гнилою капустою. Ефект був, як пізніше признавались присутні, «потрясаючий». Обійшлось без арештів: то було до колективізації і завершення основи безклясового суспільства.
Хоч Дмитро з тарілкою кричав, бажаючи догодити начальству: «Підрив авторитету!» — його витурили з кухні.
Серед південного оточення, де «ов» легко відпадало, а перша–ліпша асоціяція за містом спричинялася до калічення прізвища, Дмитро дістав титул: «Митька–Мікроб».
Можливо, другою причиною до спотворення цілком пристойного прізвища в бактеріологічне була властивість Дмитра безперервно і невтомно, вдень і вночі встрявати у вуличні скандали і при тому — в скандали найгірші, найбрутальніші, найдикіші. Можна було подумати, що ця Персона має невідомий психологам «комплекс скандального». Виникнення брутальних сцен Митька–Мікроб передчував; підкоряючись інстинктовому прагненню, кидав роботу, знайомих, виривався на вулицю і, попльовуючи з цвірканням» крізь зуби, ішов туди, де повинна була розігратися драма непристойности. Тривожна атмосфера розкладу була для нього солодким середовищем: він оживав, проймався натхненням, викрикував політичні фрази, з яких дізнавалися про його безмежну відданість режимові. Від однієї присутносте Митьки–Мікроба скандальна сцена нормально розвивалась до брутального завершення і обіцяла дати плід майбутнього; розцвітала в його присутності найяскравішим квітом: в якомусь незносимому брунатно–жовтому кольориті маразму.
Митька–Мікроб почав був убиватися в адміністративні колодочки; здобув посаду завідувача галянтерійного лярька, але скоро виявилась різниця між прибутками і витратами, і його нагнали в шию. Тоді припрявся він до свого постійного покупця Деденістова, районного пропагандиста. Деденістов вилетів з партії, бо «амури» з секретарками та машиністками вийшли з берегів: Мабуть, одночасні «виліти» зблизили обох. На запрошення Деденістова, кирпатий поселився в його квартирі, побіч кабінету, в колишній лазничці; виконував ролю «подай–прийми» при ледачому, як султан, екс–пропагандистові, людині з деякими «збереженнями»: золотими годинниками, хрестиками, ланцюжками, кинджалами з срібною оздобою та іншими коштовними речами невідомого походження. Приятелі, потерпівши катастрофу службового корабля, перебули непогано жах тридцять третього року; в «Торгсіні» міняли дорогоцінні речі на продукти і частенько перехиляли пляшечку іскристого. Після нищівного голоду, однієї з «геніяльних» червоно–московських штук (на сімох мільйонах кістяків здійснилось «торжество колгоспного устрою»), сусіди–приятелі тяжко розсварилися. Митька–Мікроб зледачів, як трутень, на зразок покровителя; сам екс–пропагандист, незрівняно лежебокий, питався, піднявши руки: «Як можна бути таким ледачим?!» Деденістов побив його раз, другий… Ледащо розсердилось, напоїло його «до зюзі» сорокаградусною, при тому сипнуло в стакан якогось порошечку. Коштовні речі, звичайно, «прикарманило». Екс–пропагандист попав в анатомку, і злочин Митьки–Мікроба виявився. Посадили птаха за ґрати, та ненадовго; як випустили, — видно було: били його за модернізованими методами і з огненним темпераментом: били так, що він чудесно засвоїв маніру ставати на перехрестях — повернувшись спиною до гурту, відкинувши ніжку і відкопиливши вухо, вловлювати найглибочезніші відтінки морально–політичного стану населення. Енергія в Митьки–Мікроба збудилась невидана; гонимий надприродною силою, дужою, як та, що руйнує зірки, ударивши одну об одну, жовтопикий невпинно нишпорить по вулицях, засвічується роздражненими очима в скандалах. Одночасно шукає приємних чи корисних пригод особистого характеру.