Стріла часу – Олесь Бердник

20 липня 1953 року

Хоч минуло вже більше двох тижнів, я не бралася за щоденник. Трапилося неймовірне, несподіване. А втім, зберуся з думками, згадаю все спочатку…

П’ятого липня я зійшла з пароплава в Трипіллі. Там мене перевезли на лівий берег. Я пішла понад вузьким рукавом, ледве помітною стежечкою, що вилася поміж лозами і травами. Було жарко, і я викупалася на піщаній косі. Тут я й зустрілася з дідом Данилом. Він їхав на старенькій моторці, зупинився біля мене і запитав, хто я і звідки. Я розказала йому, що шукаю студента з Києва, який живе десь тут, на березі, а де — точно не знаю.

Тоді цей милий дідок хитро усміхнувся і сказав, що зарадить моєму горю. Я сіла до нього в човен. По дорозі дід розповів мені, що Василь живе якраз в нього, що він одержав листа від мене і що оце сьогодні він відвозив відповідь на пошту.

Дивно! Збіг обставин? Але ще дивніше було попереду.

Не встигли ми під’їхати до хатинки, де жив старий куговщик, як з берега до води вистрибом підбіг білявий хлопчина і, шалено махаючи руками, заволав:

— Діду, скоріше! Діду, ой скоріше!..

Моторка причалила. Дід стурбовано кинувся до хлопчини.

— Що таке, Льонько? Нещастя?

— Та ні! — репетував хлопчик. — Василь і професор ждуть вас біля кулі! Вже давно!

— Біля якої кулі? — розгубився дід. Я теж нічого не розуміла.

— У лісі впало щось велике і кругле. З неба. Я перший побачив. Так ми побігли туди. А Василь з професором ходили, ходили кругом тієї штуки і загадали, щоб я привів вас. Казали, телеграму в Київ треба дати…

Дід розвів руками, поглянув на мене.

— Біс його зна, що він меле. Якась куля… Ну та робити нічого. Треба йти. Веди. А ти, дівчинко, посидь отут, в холодочку.

Але я не згодилася сидіти. Мені хотілося подивитися, що могло зацікавити Василя і професора.

Хлопчик привів нас до посадки. Але ніякої кулі на галявині ми не побачили. Людей теж не було. Льонька мало не плакав з досади.

— Я вам точно кажу, ось тут стояла та штука. Он бачите — навіть попалене все.

Справді, трава і земля були присмалені. Дід не знав, що й подумати. Нарешті, він назирив біля пенька одежу і якийсь папірець.

— Дівчино, — вдарив він об поли. — Тут якесь злодійство. Ти бачиш, вони роздягайся, чи їх роздягли.

— А документи є? — запитала я. Дід полапав у кишенях.

— Є. Паспорт, якийсь матрикул. Це Василеве. У професора теж є паспорт… Нічого не розумію… Ану візьми прочитай оцей папірець.

Я взяла в руки зім’ятий листочок, і серце в мене тьохнуло від несподіванки. Вгорі було написано олівцем: “Оксані Гнатенко”. Значить, писав Василь.

Я нетерпляче розгорнула папірець. Там було написано:

“Оксано! Не знаю, що це таке — сон чи інше. Нема часу. Пробачте. Сьогодні тут приземлився космічний корабель. Не смійтеся. Факт. Ми говорили з космонавтом. Він з позагалактичної системи. Вирішили летіти з ним. Я і професор. Не знаю, чи хто зрозуміє мене, але я інакше не можу. Хочу подивитися на дивний, далекий світ, може, то прообраз нашого майбутнього. Чи повернемось, не знаю. Хотілося б, та навряд…

Прощай, Оксано, чудова дівчино! Прощай, рідний світе!

Василь Горовий”.

Дід вислухав мене, довго мовчав, похнюпившись. Потім розвів руками.

— Ви знаєте його почерк?

— Ні, — призналася я.

— Химерне діло, — похитав він головою. — Якщо вони полетіли в інший світ, то навіщо голяком? Е ні, тут щось не те… Ось що, Оксано, чи як тебе звати. Вибач, але мені не подобається ця подія. Мушу заявити в міліцію. Одежу теж здам туди. Хай розбираються. Може, тут шпіонажем пахне або бандитизмом…

Так ми розпрощалися з дідом Данилом. Я поїхала додому. А через день мене викликали в Київ, у комітет державної безпеки. Там я розповіла спеціальному уповноваженому все, що знала про Василя, показала листочок, адресований мені. З листочка зняли копію, оригінал повернули.

Я запитала уповноваженого, що він думає про дивну подію. Він непевно посміхнувся, знизав плечима.

— Особисто я вважаю, що це все-таки компетенція Академії наук.

— Значить, ви вірите Василю?

— Абсолютно…

…І ось вдома, знову сиджу над щоденником. Знову самотня, віч-на-віч з своїми думами. За вікном ніч, небо мерехтить, палає зоряним засівом.

Де ти, друже Василю, в яких світах? Де твій супутник, чудний консерватор професор Діжа? Чи вирішена ваша суперечка, яка розгорілася біля вогнища, на березі рідної ріки?..

23 липня 1954 року. Алма-Ата.

Мені дуже повезло. Маю путівку в обсерваторію Казахської Академії наук. Потраплю до Тихова. Я й мріяти боялася про таке щастя. От і поєдналася моя професія біолога з професією астронома. Астроботаніка, астробіологія — це ж тільки зародки нових наук, тільки початок великого шляху, а вже які чудесні відкриття. І як цікаво. Хоч би скоріше ранок. Поїду до обсерваторії…

В готелі всі сплять. Навколо мене тиша. І мої думки. Знову згадується Василь, наше дивне знайомство і ще дивніше його зникнення. Так до цього часу нічого не вияснили. Вчені поставилися скептично до неофіційного повідомлення про приліт космічного апарата (тим більше, що тоді в закордонній пресі багато говорили про польоти якихось космічних тарілок і блюдець). Кілька слідчих, а також астрономи розпитували єдиного свідка дивовижної події — Льоньку, але він нічого путнього сказати не міг. “Кругле, блискуче, гаряче” — і все. Коротше кажучи, справу зам’яли, питання залишилося відкритим. Дружина професора Діжі не дуже й побивалася за чоловіком, вона одержала добру пенсію і жила одна-однісінька в хорошій квартирі. А років їй було всього двадцять. Так що пригода швидко забулася, а оце недавно в квартирі професора Діжі з’явився франтуватий суб’єкт. Мені про це розповідали студенти з факультету астрофізики. Що там у них буде далі — не знаю, та й знати не хочу. Ненавиджу таких, як ця заблуда… І що в ній бачив Іван Ігнатович — просто диво. Хіба тільки те, що молоде…

Ну а що стосується Василя, то про нього згадувати нікому було. Він же сирота. Між студентами ходили якісь непевні чутки, а згодом вони зникли. Тільки я день у день думала про його незвичайну долю. Ба ні, неправда!.. Ще не забував Василя дід Данило — куговщик. Оце перед захистом диплома я завітала до його старенької хатинки. Він був один. Льонька ще не приїхав на літо.

Я звернула увагу на те, що дід дуже схуд. Став якийсь понурий і задумливий. Я побачила в нього цілу купу книжок. Це все були популярні брошури і журнали про космос, ракетні апарати, про Ціолковського, про походження людини, світу і навіть книжки про теорію відносності. Дід перехопив мій погляд, зніяковів. А згодом пояснив, що після випадку з Василем втратив спокій і вночі не може байдуже дивитися на зірки.

— Мов чую якусь вину за те, що Василь пропав… — Говорив він, змахуючи з щетинистих вій невидиму сльозу.

— Але ж невідомо, що з ним? — заперечила я. — Може, Василь ще вернеться.

Дід важко зітхнув і покрутив головою. Очі його були звернені у вікно, в дніпровську далину, заросле щетиною підборіддя дрібно тремтіло.

— Хіба з того світу вертаються? — тихо промовив він. — Я розпитав Льоньку. Він мені все до тонкості розказав…

— Що? Що він розказав?

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: