Стріла часу – Олесь Бердник

— Зрозуміли! — весело відповів Горовий. — Це досить розумна формула, і з нею можна погодитись.

— Спасибі! А тепер скажіть, куди ж вам?

— Виставка Космічного живопису! Ви знаєте, де це?

— Знаю, — впевнено відповів водій. — Це недалеко від Лувра. Нова будівля…

Незабаром таксі зупинилося біля під’їзду великої, незвичайної на вигляд будівлі. Вона нагадувала гігантський кристал неправильної форми, всі боки якого виблискували в промінні сонця різноколірними прозорими пластинами, зробленими з синтетичних матеріалів.

Попрощавшись з водієм, космонавти піднялися широкими сходами до входу. Молоді дівчата роздавали відвідувачам путівники по виставці.

У височенному вестибюлі було темно. Над кількома входами спалахували широкі екрани, на них з’являлися постаті космонавтів, знайомі пейзажі планет і їх супутників. На тлі тих картин виникали і згасали фрази:

Відділ академічного живопису

Відділ психологічного живопису

Відділ динамічного живопису

Абстрактне мистецтво

— Куди ж піти? Як ви думаєте?

— Спочатку у відділ академічного живопису, — вирішив Діжа. — А потім для більшого контрасту — в абстрактний…

— Згода, — засміявся Леонід. — Пішли…

Безшумний ескалатор поніс друзів у верхні зали. Навколо снувала густа юрба. Сонячне проміння, відбиваючись від серії хитро влаштованих дзеркал, яскраво освітлювало експонати. Космонавти наспіх пройшли мимо багатьох картин, вже відомих з інших виставок. їхню увагу привернуло велетенське полотно під назвою: “Що ж буде далі?!”

На ньому зображувався приліт земного зорельота в іншу систему. Широке поле вкривали колючі малинові рослини. На обрії вимальовувалися спіральні обриси химерних споруд. Небо мало якийсь зелений колір, по ньому пливли криваві хмари. На передньому плані видно було нижню частину зорельота, що глибоко вгруз в грунт чужої планети. У відкритому отворі стояли три космонавти в біологічних масках. У скельцях окулярів відбивалося багряне світило — сонце того світу. Пози космонавтів були напружені, сторожкі, руки їх стискували зброю. Напроти них — юрба дивних істот. З темних балахонів, що приховували форми тіла, виростали химерні, великі голови, позбавлені рослинності, з слизькою, блискучою шкірою і круглими, неприємно вибалушеними очима. Передні кінцівки тих істот — якась подоба щупалець — тримала рефлектори, що випромінювали зловісне зеленкувате сяйво. Художник ясно хотів сказати: ще один рух, один необережний погляд — і замість розуму заговорить зброя…

Горовий довго дивився на картину, потім перезирнувся з товаришами.

— Ну як?

— Взагалі, здорово! — промимрив Діжа. — Аж мороз поза спиною пішов…

— Так-то воно так, — втрутився Леонід, — тільки, по-моєму, тут вилазить назовні душа самого художника. Він написав картину з абсолютно суб’єктивних позицій, ігноруючи закони розвитку суспільства навіть на Землі…

— Вірно! — підхопив Горовий. — Не можуть цивілізовані люди різних світів зустрічатися ось так, як звірі!.. Люди системи Великого Покровителя, людина нашої Землі, і навіть більшість людей загиблої Та-іни ось так не зустріли б космонавтів — відважних одинаків, які змагалися з ворожими силами космосу заради зустрічі з далекими братами по розуму…

— Фе, бридке, — скривився Діжа. — Пішли далі, а то ще присниться…

— А мені здається, — оглядаючись ще раз на полотно, сказав Гнатенко, — що художник мав на увазі не тільки космічний сюжет… Може, це ілюстрація до антагонізму, який ще проявляється і на нашій планеті. Хіба не так?

— Можливо, — озвався Горовий. — Та все ж таки картина викликає відразу до розумних істот. Я проти такого мистецтва.

Космонавти оглянули ще з десяток полотен, які ілюстрували історію завоювання людиною космосу. Перед одною на перший погляд непримітною картиною друзі простояли кілька хвилин у повному мовчанні. Художник зобразив внутрішню частину другого радянського штучного супутника Землі. За прозорою стінкою контейнера видно було мордочку всесвітньо відомої Лайки. Вона дивилася з невимовною тугою на туманну кулю Землі, і з її очей котилися великі сльози…

Друзі, мов по команді, відійшли геть, не промовивши й слова. Пройшовши довгим коридором, вони стали на ескалатор, що вів до відділу абстрактного мистецтва.

— Як ви думаєте, що хотів сказати художник? — врешті обізвався Діжа.

— Хіба обов’язково розшифровувати? — якось різко відповів Горовий. — Погана людина зрозуміє погано, а хороша — добре. На мене ця картина вплинула надзвичайно сильно… І не в собаці тут справа… Собака — це символ вірності! Ідея ж картини — гинучи за Землю, зберігати їй вірність… Хіба не так?..

— Мабуть, що так, — сказав Леонід. — Що до мене, то робота ця викликала в мене приємний смуток… якийсь такий непевний, неокреслений…

— То й гаразд, — засміявся Діжа. — Бо якби смуток був чітко окреслений, то ми з тобою не пішли б на виставку, настрій би зіпсували…

Ескалатор виніс космонавтів до невеликого майданчика, від якого зал абстрактного мистецтва йшов угору ламаними лініями, нагадуючі велетенські сходи неправильної форми. Кожен східець мав калейдоскопічне забарвлення, сонячні промені відбивалися в них, розсипаючись розмаїтими іскрами на експонатах. Тут відвідувачів було менше, зате біля багатьох картин лунали сварливі голоси, запальні суперечки.

На картинах були зображені плями, кола, лінії, геометричні фігури, сплетіння найрізноманітніших форм і кольорів. Горовий охопив поглядом з десяток експонатів, кумедно розвів руками.

— Я ж казав вам, така ж історія, як і раніше! Космічна абстракція не краща від земної!.. Що ж тут розбереш, до чого підійти?

— А ми підписи читатимемо, — весело озвався Діжа. — Де цікава назва, зупинимось, подивимось і спробуємо розібратись. Ось, наприклад… “Катастрофа зорельота”… Хм, справді, катастрофа! Не розбереш, де зорельот, де космонавти, де небо! Звичайно, при зіткненні ракети з планетою буде саме ось така картина! Хаос! Тут художник вірно змалював, нічого не скажеш!..

Друзі засміялися.

— Раз таке діло, — сказав Гнатенко, — веди, Іване, далі, будь нашим екскурсоводом…

— Веду! І вдовбуватиму у ваші дубові голови ази абстрактного мистецтва!.. Ось картина “Створення світу…” Хм! Це вже компетенція духовних осіб. А втім, дивіться — сліпуча точка. Це, напевне, “атом-батько” Леметра, в усі боки мчать промені, розділюючись на світи, галактики… Нецікаво! Йдемо далі… “Смерть космонавта”… Ну, тут я пасую… Ви всі космонавти, розумійте, як хто хоче…

На полотні серед чорного мороку горіло криваве серце, пронизане голубими стрілами. Краплі крові стікали в простір і спалахували яскравими зірками. Друзі переглянулись і, знизавши плечима, знову довго дивилися на химерну картину.

— Чудесна картина! — продзвенів за спинами космонавтів жіночий голос англійською мовою. — Яка глибока філософська думка!..

— Для осла, — вихопилось у Діжі. Горовий смикнув його за руку, оглянувся. Біля них стояла молода дівчина — золотокоса, струнка, з високим чолом і блідим обличчям. Одягнена вона була в чорну блузку і малинові труси вище колін. Горовий зиркнув на її голі ноги і одвернувся. Напевне, якась розбещена панянка з викривленими смаками. Поряд з нею стара негритянка. Вона віддано і щасливо дивиться на дівчину. Мабуть, американці…

— Я нічого подібного не бачила! — вела далі дівчина. — І як здорово зроблено. Яке проникнення в психологію героя!.. Ви незгодні зі мною, панове? Я бачу на ваших обличчях вираз незадоволення.

— Для того, щоб зрозуміти психологію космонавта, — повернувся до дівчини Горовий, — треба ним бути!

Пухнасті вії дівчини піднялися, на Василя зиркнули ясно-зелені очі. В них відбилося здивування, потім захоплення. Вона сплеснула руками, ляснула негритянку по плечу.

— Джессі! Поглянь! Та це ж містер Горовий. Знаменитий космонавт! А це його друзі! Яка я рада!

Космонавти стримано поклонилися. А дівчина радісно Щебетала далі:

— Мене звати Барбара. Барбара Деніс. Я заздрила вам. Дуже заздрила. Але тепер — ні…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: