Стріла часу – Олесь Бердник

— Понесло, — пробурмотів професор.

— Або хіба не відкриває людина все більше і більше таємниць у природі? І кінця пізнанню немає! Отож людство і всезнаюче, як Бог, бо нема такої таємниці, якої б ми не відкрили коли-небудь. Зрозумів, Льонько?

Хлопчик мовчки захоплено захитав головою. Навіть дід Данило схвально поклав долоню на руку Василя.

— А ти молодець, хлопче. Здорово викрутився…

— Мій учень! — раптом похвалився професор. Мед зашумів у його голові, і він забув про умову, складену на березі. Дід налив ще по склянці меду, роздав гостям.

— То ви знайомі? Я й не знав… Так вип’ємо ж за вас і за вашого учня та за інших учнів, і за науку, яку ви їм… підождіть, підождіть… А яку ж науку ви їм вдовбуєте в голову?

— Астрономію, — бовкнув професор і через хвилину пожалкував. Данило Романович, почувши це слово, оживився, очі його заблищали, і вже ніщо не могло спинити старого бакенщика.

— Ти диви! Я й не знав, що такого гостя прийняв у себе! А я, правду кажучи, ніяку науку так не люблю, як астрономію. Чому, вам сказати? І ось чому. Що таке людина? Бог, як сказав тільки що Василь. А раз так, то в неї не тільки ж і діла, що барило своє набивати. Я, братці мої, як вийду ввечері та як подивлюсь на небо, то аж дух захоплює від думок усяких. І ясно мені стає, що Земля наша тільки мачинка, мікроб, та й годі! І якщо такі тайни розкриваються тут, на маленькій планеті, то що ж буде, коли люди доберуться туди, в небо?! Господи боже ти мій! Кінця-краю нема тій великій справі, і, по-моєму, те, що жде людину в майбутньому, — найголовніше! А ми… ми тільки закладаємо фундамент, так би мовити… Отож я й кажу, що астрономія — найцікавіша наука.

— Гм, я дуже радий, — сказав зворушений професор.

— Що ви? Я ще більше! Оце як почув, що ви маєте діло з небом, то тепер вже не одпущу вас, доки не розпитаю про все…

Професор злякано підвів голову, позирнув на Василя. Той уминав спинку сома, хитро посміхаючись.

— А ви знаєте, Даниле Романовичу… Я краще вам книжечки всякі пришлю. Там описано, що й як…

— Е ні! Що там книжечки! Книжка — одне, а жива людина — інше. Книжку прочитаєш, запитання всякі виникають. А з живою людиною, та ще з професором, цікавіше! Так ото я й кажу… вийду ввечері з хати, гляну на зірки і занімію… їжте, їжте… прошу вас! Така маса світил, планет і сонць, дивлюсь я на них, і, само собою, в голові крутиться свердлом запитання: та невже ж там, біля тих зірок, нікого нема? Чи, може, є? Може, й там люди живуть, думають, переживають і люблять! От яка ваша думка, ви ж учений чоловік?

Професор поклав ложку, важко зітхнув. Смикнув його біс сказати про астрономію. Ну та нічого робити, треба щось говорити, не плюнеш же в очі гостинному хазяїну!..

Він підвів голову вгору, поглянув на Чумацький Шлях, похитав головою.

— Це не так просто, Даниле Романовичу! Хоч і заманливо так думати, але, на мою думку, життя — дуже рідкісна річ!

Василь не міг стримати усмішки, старий бакенщик розчаровано замотав бородою.

— А чому ж ви так думаєте, професоре? Звідки берете такі висновки?

— Гм, гм… як би вам попростіше?.. Ну, розумієте, життя — це дуже складна штука. Воно може існувати тільки при певних умовах. Наприклад, при температурі від… є… нуля і до, припустімо… дев’яноста градусів. При нижчій температурі теж існує, але не в активній формі. Потім… наявність кисню, що необхідний для більшості живих форм з великою життєвою потенцією, стабільна температура, тобто рівномірна…

— Я розумію, — перебив дід Данило. — Ви не турбуйтесь.

— Ну от… А всі ці умови зв’язані ще з рядом інших. Наприклад, з масою планети, яка б утримувала біля себе киснево-азотну атмосферу, а не отруйні метаново-аміачні з’єднання, з відстанню від центрального світила, яка б допускала одержання потрібної кількості радіації, тобто не багато і не мало… ну й ще з багатьма іншими умовами, яких просто не варто перелічувати. Так, от коли вирахуєш приблизно, скільки таких планетних систем може бути в нашій Галактиці, то приходиш до дуже… гм, гм… сумного висновку: життя, та ще й у вищій, розумній формі — дуже, дуже випадкова річ.

— Ну а все-таки, — ображено озвався дід. — Хоч рідко, а є життя в інших світах?

— Може, й є, — махнув рукою Іван Ігнатович, беручись знову до юхи. — Тільки в Галактиці, тобто в Чумацькому Шляху… стільки зірок, що острівці життя, такі як наша Земля, зовсім губляться поміж мертвими, пустими світами. Уявіть собі, що серед велетенської пустелі там і сям розкидано кілька мурашок. Між ними відстань у сотні й тисячі кілометрів. Вони повзають навмання, щоб зустрітися з іншими мурашками. Як ви гадаєте… хе, хе… скоро вони зустрінуться?

Данило Романович похмуро мовчав. Професор розвів руками.

— Така невмолима логіка наукового аналізу. Нічого не поробиш!..

— Це ідеалізм навиворіт! — раптом озвався Василь. — Абсолютизація життя!..

Іван Ігнатович сердито закашлявся, заворушився на своєму камені.

— Ми ж з вами договорилися, Василю…

— А ви самі порушили умову, — засміявся студент. Старий Данило радісно стріпнувся, поглянув на Василя.

— А ти, хлопче, не згоден з професором? Еге?

— А ні! — задерикувато відповів Василь.

— Послухайте його, він вам наговорить, — забубонів професор, вишкрібаючи з казана гущу. — За його переконанням, життя існує навіть серед холоду світового простору!..

— Не іронізуйте, Іване Ігнатовичу! Але й ви оперуєте науковими фактами неправильно. Те, що ви сказали, стосується тільки форм життя, які виникли на Землі. Та й на Землі життя пристосовується до зміни умов. А що сказати про форми життя, які виникають на інших планетах? Що, я вас запитую? Ми ще не знаємо секрету синтезу земного білка, то яке ж ми маємо право ставити кордони для життя в чужих світах?

— Правильно, хлопче, — заворушився дід схвильовано. — Крий професора! Хай не глушить життя на інших планетах!..

Іван Ігнатович здвигнув плечима, позіхнув удавано.

— Я вже чув, чув ваші сентенції! Можете говорити хоч до ранку…

— Ні, професоре, зачекайте!.. Хіба я неправду кажу? Як ви думаєте, первісні мікроорганізми можуть виникнути в інших, ніж на Землі, умовах, наприклад на масивних планетах або в метановій атмосфері?

— Ну, припустімо…

— А раз так, то вони неминуче будуть пристосовуватися до тих умов, які пануватимуть на планеті. І, наприклад, газ або речовина, для земних створінь непридатна, отруйна, ввійде складовою частиною в ті організми. А звідси й інший шлях розвитку, інші форми. Велика маса планети, сильне тяжіння — значить, організми матимуть міцний кістяк, або, навпаки, полегшені тіла; слабка радіація — значить, в організмах виникнуть органи внутрішнього обігрівання. Я вже не кажу про розумних істот. Вони, досягнувши певного рівня розвитку, вже не залежать від природи, а перебудовують її…

— Ой як цікаво! — аж заплескав у долоні Льонька. — Цілу ніч би слухав…

— Казка! — озвався професор.

— Ну й що ж, — вмішався дід. — Хай казка. Але добра казка, світла, приємна. Така казка настроює чоловіка на хороші мислі… Говори, говори, Василю…

— Та що ж говорити? Я певний, що життя у всесвіті є скрізь, біля кожного сонця або майже біля кожного. Ну й розумні істоти зустрічаються теж нерідко. Більше того, я вірю, що є такі планети, де нас обігнали на мільйони або й більше років, де суспільство досягло такого розвитку, до якого ми прийдемо тільки в далекому майбутньому…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: