Стріла часу – Олесь Бердник

— Так цікаво ж, діду! І смішно… Вони спочатку лаялися, а потім помирилися.

— Лаялися? — недовірливо запитав дід.

— Точно. Щось про небо говорили, але я не розібрав, потім дражнили один одного, а потім помирилися і почали ловити рибу…

— Ну й як? Багато наловили?

— Ги! У професора риба всі черви поїла. Він тільки й знає, що наживляє та плює на гачок…

Данило засміявся, взяв запасний ліхтар на плечі і рушив до хатинки.

— Так кажеш, плює, а риба не клює? — лукаво підморгнув він.

— Еге. Так професор сказав, що тут риба якась дресирована, розсердився і ліг в кущах спати. А молодий цілий день поганяє річку спінінгом…

— І нема?

— Нема…

— Гм. То гукай же їх до хати, бо помруть з голоду…

— А вони щось гризли, чи то консерви чи то ковбасу.

— Гукай, гукай, кажу тобі…

— А як же їх гукать?

— Як хочеш. А я пішов сома чистити…

Льонька пробіг трохи понад берегом і, склавши руки трубочкою, крикнув:

— Ей ви!

Луна розкотилася над річищем, зламалася об піщані кручі і пропала в лозах:

— …ви!

З кущів з’явилася висока плечиста постать Василя, за ним виткнулася лисина професора. Василь удавано нахмурився і сердито рикнув:

— Це ти нам кричав?

— Точно. Вам!

— Вперше чую, що мене звати Ей-ви!

— Так я ж не знаю, — вивернувся Льонька. — І не хмуртесь, вам не личить!

Василь засміявся, простягнув руку.

— Раз таке діло, давай знайомитись. Василь. А це професор Діжа.

Льонька пирснув. Професор сердито смикнув себе за вус.

— Е, е, Василю… Діжа йому ні до чого. Зви мене, хлопче, Іваном Ігнатовичем.

— А мене звати Льонька.

— Так навіщо ти нас кликав?

— А дід наказав…

Професор і Василь переглянулись, ніяково подивились на свій улов. У Івана Ігнатовича на вірьовці теліпалися дві засушені верховодки, а Василь спіймав тільки одну щучку. Цього навіть на юху не вистачало. Коротше кажучи, рибальське самолюбство було зачеплене, і показуватися перед Данилом Романовичем було якось незручно.

— Що поробиш, — зітхнув професор. — Нещасливий день…

Доки йшли стежиною понад берегом, багряне пасмо на заході згасло, і в небі загорілися перші зірки. Від хатинки потягло запашним димком. На лузі закумкали жаби.

Коло дупластої верби весело тріщало невелике вогнище, біля якого бовваніла постать старого куговщика.

— Ну, ну! — весело закричав він, ступивши кілька кроків назустріч. — Показуйте, що наловили…

— Ось, — ніяково показав Іван Ігнатович свої верховодки.

— Гм, гм! — відкашлявся дід. Навіть щетина його сміялася. — Що ж, і то риба. Навар з неї добрячий!..

— Правда? — повеселішав професор.

— Істинна правда. А в тебе, хлопче, що? Щучка? І щучка піде в діло. У мене тут вариться сом, так ми кинемо туди й ваш улов. Ей, Льонько, давай сюди ложки, хліб. Та в запічку захопи перець і вирви укропу на городі… Ну сідайте, гості, до вогнища та будемо разом варити юху. Ви пробували юху з сома? Ні? Ну то знайте — раз спробуєте, потім за вухо не відтягнеш. Особливо хвіст сом’ячий — разом з пальцями проковтнеш!

Дід, балагурячи, почистив щучку, верховодки і підкреслено серйозно вкинув їх до спільного казана, де вже весело булькотіла юшка. Льонька повернувся від хатинки, приніс припаси. Дід розіслав біля вогнища чистий рушник, на нього поклав хліб, ложки, склянки. Потім звідкілясь з-за спини, мов фокусник, дістав пузату пляшку з жовтою рідиною.

— Сідайте поближче, підмощуйте під себе камінці замість стільців. У нас все по-простому, як колись за кам’яного віку. Хе-хе! Вам так незвично, професоре?

— Що ви, що ви! Навпаки!

— Ну, а раз навпаки, то суньтесь до вогню, беріть оцю велику ложку, та приступимо до діла… А перед тим — по стаканчику, щоб возбудить апетит.

— Е ні, Даниле Романовичу, — замахав руками професор. — Я не п’ю…

— Розкажіть комусь іншому. Тримайте і не сперечайтесь. Це не якась там сивуха, а мед. Власноручно варив, три роки стоїть.

— Іване Ігнатовичу, — прошепотів Василь. — Негарно…

— Хм, ви так думаєте? Ну, добре, я… попробую…

— Попробуйте, попробуйте, милості прошу. Потім ще захочете. Навіть Льонька вип’є. На, тримай, дзиґа!

Василь взяв у праву руку склянку з питвом, у ліву велику довбану ложку. Мов крізь сон, слухав веселу мову діда, а сам дивився вгору, де одна за одною спалахували зірки, засіваючи оксамитне небесне поле золотими зернами далеких світів. Що він думав, про що мріяв? Тільки одне бажання було, підсвідоме, хвилююче… Навіть в найдальшому майбутньому зберегти отаку простоту, отаку близькість до природи. І може, це й буде перемога над природою — повністю зрозуміти матерію, залишаючись у ній, її частиною…

— Ей, Василю, ти що, спиш?

Голос діда вивів хлопця з задуми. Професор перехопив погляд Василя, звернений в небо, і посварився пальцем. От консерватор, навіть дивитися на зірки не дозволяє!..

Дід поворушив хмиз, вогонь затанцював веселіше.

— То вип’ємо ж! Та хай йому, та бодай йому! Ху! Пішло, мов брехня по селу. А тепер можна й до юхи приступити. Потрусимо перчиком, посиплемо укропчиком. Готово!..

Професор покуштував з склянки раз, удруге, потім перехилив усю до дна. Очі його повеселішали, лисина почервоніла. Дід лукаво переморгнувся з Василем.

— Ну як, професоре?

— А ви знаєте… наче нічого…

— Втягнетесь, буде й зовсім нічого, по опиту знаю… А тепер сьорбайте юшечку та будемо добиратися до сома. Як то кажуть — випий річку, на дні рибка буде. Хе-хе! А казан, справді, мов озеро. Нічого, чотири такі лобурі, звиняйте на слові, справимося!..

— А справимося! — охоче згодився професор, який уже сьорбнув разів з чотири. — Юха божественна…

— А хіба юху з богів роблять? — встряв у розмову Льонька.

Всі засміялися.

— Божественна — це, значить, така, що й боги б її їли, — пояснив професор.

— Якби вони були, — додав дід.

— А вони таки є, — озвався Василь, зачіпляючи ложкою добрий шмат сома.

— Є? — недовірливо перепитав Льонька, розкривши рота.

— Льонько, закрий рот! — скомандував дід. — Весь казан проковтнеш. Василь жартує, а ти слухаєш!

— А я не жартую…

Професор іронічно підморгнув, розгладив вуса, витер спітнілий лоб.

— Він вам може довести навіть існування русалок…

— Не смійтеся, професоре! Я говорю серйозно.

— Випийте ще склянку, зовсім серйозно заговорите!..

— Вперше чую, що боги є, — встряв Льонька, зацікавлено хлопаючи довгими віями.

— А людина чим не бог? — хитро відповів Василь, піднявши урочисто ложку вгору. — Які там атрибути в Бога… вибач, Льонько, ти не знаєш цього слава… ну, які його властивості? Бог безсмертний, всюдисущий, всезнаючий і так далі!.. А хіба люди не мають таких властей? Що з того, що кожна людина зокрема вмирає? Але ж людство загалом не вмирає, воно безсмертне. Або хіба не можемо ми побувати скрізь, де тільки нам заманеться? І на полюсі, і в пустелі, і під водою, і в атмосфері, на висоті в сотні кілометрів. А скоро будуть побудовані ракети, і тоді людина полетить навіть в інші світи… Значить, ми й всюдисущі.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: