Стріла часу – Олесь Бердник

Іван Ігнатович запитливо глянув на космонавта,

— Що з ними робити?

— Обчистити.

Професор зняв фіолетову шкірку. Під нею була пухка м’якоть криваво-чорного кольору.

— Щось не дуже апетитний вигляд у Першого Друга, — заявив Іван Ігнатович. — А втім, зачекайте… — Він понюхав, лизнув, примружив очі. — Пахне приємно. Солодке. Ну, Василю, чи пан, чи пропав. Якщо помру, то не їжте.

Він жадібно вкусив соковитий плід. Я теж не став чекати, чи вмре, чи не вмре професор, і почав уминати Першого Друга. Запах його нагадував нашу земну троянду, на смак плід скидався на грушу. За якусь хвилину ми з’їли всі плоди. Професор облизався, поглянув ще вгору. Народжений Небом застережливо підняв руку.

— Треба утриматися. Не слід багато вживати нової для вас їжі.

— Але я відчуваю… е-е… якусь пустоту в животі.

— Зачекайте. Ми спробуємо здобути їстівну тварину.

— О! Це було б чудово! — вигукнув професор.

— Тоді підемо до озера.

Ми вирушили назад, вийшли з лісу. Хмари розійшлися, галявину заливали сліпучі промені Великого Покровителя. В його сяйві трава мала темно-фіолетовий відтінок. Біля озера промайнули якісь тіні. Народжений Небом мовчки пригнувся, жестом запропонувавши те саме зробити й нам. Потім ми почали обережно пробиратися поміж рядами фіолетових низькорослих кущів.

Показався берег озера. Недалеко від лісу, на мілині, бовталися у воді дивні тварини. Здалека вони були схожі на клубки щетини. Чулося задоволене гарчання, радісний вереск малечі.

Народжений Небом завмер.

Я побачив, як піднялася в повітря чорна рука. Блиснув блакитний циліндр. Вуха різонув різкий посвист. Тварини на березі сполошилися, з вереском кинулися врозтіч. На мілині залишився лежати непорушний клубок щетини.

Народжений Небом підвівся і спокійно попрямував до озера. Але не встигли ми пройти десяти кроків, як трапилося щось несподіване. З гущавини фіолетових чагарів метнулося довге чорне тіло і з грізним риком стрибнуло прямо на космонавта. Професор присів від жаху, я скрикнув від несподіванки.

Народжений Небом упав під тягарем звіра. Голубий циліндр відкотився вбік. Я бачив, як відкрилася червона паща і жовті зуби страховиська вхопили за руку космонавта, якою він захищав своє обличчя. Тканина, мабуть, не піддавалася зусиллям хижака, бо я почув жахливе злобне ричання.

“Загине наш господар!” — майнула болюча думка в моїй свідомості. Тканина довго навряд чи витримає. Я зацьковано озирнувся навколо. В око впала велика чорна палиця, мабуть сУха гілка з якогось дерева. Підкоряючись пориву почуття, я схопив той дрюк і, люто скрикнувши, вдарив ним тварину по голові.

Страховище завило, підскочило вгору, перекрутилося на місці і кинулося на мене. Я відчув страшний удар в груди, бачив перекошене жахом обличчя професора, почув якийсь свист. Потім в очах потемніло, і я знепритомнів.

Не знаю, скільки я лежав, але коли опритомнів, то Великий Покровитель не змінив свого місця на небі. В грудях пекло, на щоці відчувалося щось гаряче. Я поворушився. Хтось допоміг мені звестися на ноги. Поряд зі мною стояли Народжений Небом і професор.

— Проклята тварина обідрала вам усю щоку, — тривожно сказав Іван Ігнатович. — Господаря нашого теж покалічила. Він якось доповз до апарата, відчинив його, і… знаєте — не повірив би, якби сам не бачив, — через хвилину був уже зовсім здоровий. А потім він приклав вам до щоки якийсь пластир (каже, що це штучна жива тканина), і тепер я не бачу на вашому обличчі жодного пошкодження…

Я полапав свою щоку. Справді, там нічого не змінилося. Тільки ще пекло, ніби від кропиви. Я повернувся до Народженого Небом, мовчки гаряче потиснув йому руку. Його очі сповнилися якимось внутрішнім теплом, радісно засяяли.

— Мені, завдячувати нічого, — почувся його голос. — Для нашої медицини — це дрібниці. А ось перед вами я у великому боргу дружби!

Я зніяковів, хотів заперечити, але Народжений Небом перебив мене.

— Я кажу те, що було. Ви врятували мене від смерті. Хто б знайшов мене або вас у диких лісах покинутої планети? Мій молодий друже з далекої планети, я не забуду ніколи вашої послуги.

Ми мовчали, зворушені його чулою, ніжною душею. Народжений Небом підійшов до трупа чорного хижака, суворо поглянув на нього. Потім похитав головою.

— Така нікчемна тварина, згусток м’язів, дикості і злоби — і раптом несе смерть людині. Ні, це неймовірно, недопустимо…

Потім його очі вдячно подивилися на мене, заглянули в глибину моєї душі.

— Я не боюся вмерти. Ніхто з людей нашої раси не боїться смерті. Але я не закінчив свого шляху…

— Якого шляху? — не стерпів професор.

— Життєвого, — відповів космонавт. — Кожна людина ставить перед собою мету. У мене вона теж є. Я говорив вам, що шукав серед Космосу цивілізацію, вищу від нашої.

— Ну і як? Успішно?

— Так. Я зустрів такий розвиток. Але мені довелося побачити форми, далекі від нашого шляху і мало зрозумілі. Та про це потім. Я хочу сказати, що вмерти можна тоді, коли виконав внутрішнє завдання.

Слабість від пережитої пригоди давалася взнаки: я ледве стояв на ногах. Народжений Небом помітив це і різко обірвав розмову. Він вказав на апарат, підхопив мене за руку.

— Досить розмов. Вам обом треба поїсти. Заберемо вбиту тварину. Вона лежить на березі.

— А як же ми будемо її їсти? — запитав професор. — Вогню у нас нема. М’ясо треба засмажити.

Народжений Небом заклопотано поглянув на нього.

— У нас тепер не використовують старовинний вогонь. Я бачив його тільки в давніх хроніках, а також на інших планетах. Але… я знаю, що робити. Сідайте в апарат, беріть тварину. Ми полетимо до Храму Великої Революції. Там знайдемо вогонь…

ХРАМ ВЕЛИКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

Професор і Народжений Небом попрямували до озера, а я тим часом оглянув убитого хижака. Тварина чимось скидалася на кенгуру і разом з тим на пантеру. Шкура її була гладенькою, без шерсті. На масивній шиї сиділа велика плесковата голова з довжелезними щелепами. Тулуб був гадючий, Довгий і рухливий. Він закінчувався товстими лапами з велетенськими кігтями. Хвоста тварина не мала. Такого звіра могла створити і природа Землі, але в кожній деталі будови хижака я бачив, що це породження чужого світу, далеке від нашої еволюції.

Незабаром повернувся космонавт з Іваном Ігнатовичем. Вони принесли здобич. Це була восьминога травоїдна тварина, схожа на борсука, вся заросла довжелезною шерстю. Народжений Небом сказав, що ці тварини, під назвою Тихий Крок, страшенно швидко розмножуються, і тому ще збереглися, незважаючи на те, що хижаки нещадно поїдають їх. Здобич поклали в машину, і ми вирушили в дорогу.

Апарат піднявся над лісом і взяв курс до гірського хребта. Внизу миготіли масиви джунглів, ряди невеликих озер, голубі звиви повноводих річок. На берегах подекуди можна було помітити руїни великих міст, залишки широких вулиць, доріг, велетенські башти і естакади.

Професор важко зітхнув, покрутив головою.

— Таку планету залишили. Варвари. Летіти кудись у небесну пустелю, коли тут така краса…

Я штовхнув його під бік, кивнув на Народженого Небом.

— Негарно. Ви ж ображаєте їх. Що ми можемо сказати про їх смаки, прагнення і мету життя? Ви ж чули розповіді нашого господаря — у них немає майже нічого, що відповідало б нашим ідеалам…

— А ви знаєте, Василю, я оце лечу і думаю… сниться нам оця чортівня чи наяву привиділося? Так хочеться прокинутись і опинитися на березі Дніпра…

— І сперечатися зі мною про життя на інших планетах! — підхопив я. — До речі, наша суперечка вирішена, професоре? Як ви вважаєте?

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: