Стріла часу – Олесь Бердник

Василь замовк, подивився вгору. Зоряний пояс, що оперізував небо, ніби зупинився над землею, над річкою, задивився у воду і причаївся, прислухаючись. Адже це про нього йде мова. І верба хитає в темряві довгими гнучкими вітами, ніби радісно згоджується з Василем. Правильно, правильно, друже, не слухай черствих речей! У хороше треба вірити, якщо навіть фактів нема…

— Наука не дозволяє так легко оперувати своїми висновками, — сухо сказав професор. — Вона не дивиться так оптимістично на майбутнє людини. Майбутнє, як і минуле, — це нескінченна боротьба. Важка, сувора боротьба. Як у мурашок. І так, як і мурашка, людина обмежена в своїх можливостях. Ні, ні, я не ображаю людину, але це факт. Мозок в людини обмежений і кількісно, і якісно. Отже, і розвиток господаря цього мозку — обмежений. Правда, попереду ще багато років розвитку, але все ж таки кінець є, як він наступив у мурашок! І ваші, Василю, мрії про якісь незвичайні цивілізації — химера! Кордон розвитку людини — в ній самій. Сумно, але факт!

— І не сумно і не факт! — запалився Василь. — Що ви людину рівняєте до мурашки з її мікроскопічним мозком? Людина проникла в святая святих матерії і змусила її приховану енергію служити собі. І потім — біохімія ще тільки на початку свого шляху. Я вірю: нема кінця розвитку людини, як нема кінця заселеним світам…

Старий Данило поклав ложку на рушник, розворушив вогонь.

— Чудесно! — сказав він. — Оддав би все, аби тільки заглянути одним оком в інший світ. Які щасливі будуть діти і онуки наші. їм легше буде потрапити туди…

— І ви вірите? — насмішкувато покрутив головою професор. — Вірите в химеру про безкінечність заселених світів?

— А вірю, — півнем підскочив дід. — Бо не може рости на широкому полі тільки один колосок! Це я десь читав, правильно сказано. І ще, професоре, я вам скажу ось що. Якби кріт вирішував питання про життя на інших світах, то він би сказав, приміром, так: “Для життя потрібні такий-то грунт, така-то глина, твердість ґрунту мусить бути така-то, щоб лапками можна її рити, на землі мусять рости такі-то рослини, щоб було з чого зерно брати”. Отак би сказав кріт, а він, їй же богу, просто сліпий!

— Ну, знаєте, — образився професор, — ви вже не туди загнули.

— Та ми ж по-простому, по-народному… Як думаємо, так і плещемо язиками. Звиняйте… То що? Будемо розходитися? Пора… А розмова цікава була, спасибі. Ви казали, книжечку пришлете! Та ні в якій книжечці не вичитаєш такого… А що касається вашої суперечки, то я думаю, само життя вирішить її. Ґа? Чи не так, Василю?

— Правда, діду! Обов’язково вирішить…

— Ждіть, ждіть, — бубонів професор, встаючи з каменя. — Ну, спасибі вам за юху!..

— Богу дякуйте, на здоров’ячко! Гей, Льонько, неси казан до води, будемо мити. Та засип вогнище пісочком, щоб вітер не роздмухав. А ви, гості, йдіть до сінника, там є рядна, та спіть собі. Хороша нічка яка, до ранку б гуляв…

Дід з Льонькою почимчикували до річки, а професор почав вмощуватися на сіні. Тільки Василь довго ще непорушно стояв біля хатинки і дивився в темряву. Чи думав він про що-небудь, чи не думав? Чи можна було назвати думками ті легкі узори-образи, які ледве помітним мереживом ткалися в свідомості? Зеленоока Оксана промайнула десь на нічному небі, мужнє обличчя батька, Степана Івановича, а потім серед зірок виникли сумовиті очі матері. Мамо рідна, чи бачиш ти, яким великим став твій син, твій Василько, що плакав від самотності над скелястим берегом Дністра? Тепер уже він не сирота, не одинокий. Люди хороші навколо, сила в руках, Дужі мрії в душі! Благослови, мамо, на невідому і хвилюючу Дорогу…

Василь вслухався в ніч, і в шепоті лугових трав, у ніжному плюскоті хвиль вчувалися йому лагідні слова неньки, а в ледве відчутному подиху вітру пестливий дотик її руки…

ЛИСТ ВІД ОКСАНИ

Минуло кілька днів. Професор дивився вовком на Василя після розмови біля вогню і ловив рибу окремо. Він, як казав Данило Романович, “насобачився” і приносив до хатини ввечері по півтора, а то й по два кілограми риби — окунів, йоржів та біблиці. Василеві теж щастило. Одного дня спіймав на спінінг трьох щук і великого сома. Ввечері вся компанія зібралася до вогню, і дід Данило готував юху, зиркаючи з-під густих брів, на своїх гостей та підсміюючись в бороду. Але розмови про небо більше ніхто не починав, щоб не дратувати Івана Ігнатовича.

В перервах між рибною ловлею і відпочинком Василь продовжував готувати дипломну роботу. Все йшло успішно, одного дня навіть трапилася приємна несподіванка. Дід Данило приїхав з Дніпра в піднесеному настрої і попрямував прямо до Василя, який саме стьобав спінінгом затоку вздовж і впоперек.

— Що трапилося, Даниле Романовичу? — крикнув Василь здалека.

— Танцюй, сукин кіт!

— Жартуєте, чи що?

— Танцюй, кажу!

— Ніколи не повірю. Ніхто не знає, де я…

Старий Данило зареготався, високо підняв білий конверт і потряс ним.

— Ні, ти тільки прочитай адресу. От молодчина дівчина!

— Дівчина? — спалахнув Василь. — Звідки ви знаєте?..

— Так тут же є зворотна адреса. Гребені. Оксана Гнатенко… О! А написано так: “Люди добрі, прошу передати цього листа на лівий берег нижче Трипілля. Там десь відпочиває студент Київського університету Василь Горовий. Наперед дякую за допомогу”. Ні, ти чуєш? Вона переконана, що лист дійде до тебе! От де сознаніє!.. На, читай…

Василь схопив конверт, радісно глянув на діда.

— А де ви його взяли?

— На стовпі приколотий був. А хто почепив, не знаю…

— Та ну?

— Ти що ж, не віриш мені? А я й не дивуюсь. Совістливі люди стають, очищаються від скверни минулої. В майбутнє, брат, не потягнеш з собою брехню, заздрість, обман! Ну читай, я пішов…

Василь сів на кручі, притулив білий чотирикутник до грудей. Десь біля серця прокотилася тепла хвиля. Не забула, згадала. Як дивно, тривожно! Що ж вона пише?

Хутко розірвав конверт, розгорнув листок. Почерк крупний, прямий, чіткий. І промовляє до Василя голосом друга:

“Здрастуйте, Василю!

Правда, смішно так адресувати листи ? Як у Чехова, “На деревню дедушке”! Але я переконана, що Ви одержите його. Чому я вирішила написати Вам, що змусило мене зробити це? Адже зустріч наша була короткою і розмова хаотичною… Та ні, неправда! Не хаотичною… Все було ясно, зрозуміло. Мене дуже схвилювали Ви і Ваші слова, розповідь про Ваше минуле, про Ваші мрії і поривання.

Може, Ви навіть не зрозумієте спочатку, в чому тут справа. Я постараюся пояснити. Я часто думала про майбутнє, а разом з тим і про перехідні епохи, які передують великим змінам. Ви знаєте, про що я кажу? Людина в душі повинна бути готовою до великої зміни, до нової епохи.

Веду далі. Я переконана, що ми живемо на грані двох епох. Людство переходить від епохи соціальних революцій до космічної епохи. Сваволя, рабство війни, голод — все залишиться в книгах, в пам’яті старих людей. Попереду постане безконечна дорога Великих Пошуків. У Вас, друже, я побачила одного з таких людей, людей, готових до нової епохи, їх багато в нашій країні і в усьому світі, але треба ще незмірно більше. Коли подумаєш про неосяжні перспективи розвитку людини —хочеться працювати, працювати, щоб підігнати час, щоб світло Майбутнього осяяло й нас хоч трохи…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: