Стріла часу – Олесь Бердник

Та ось нота роздвоїлася, звуки розійшлися в неозору даль, охопили собою безконечність і зійшлися знову. А в те велетенське коло полилися інші акорди, сплітаючись у знайому мелодію. Мелодія наростала, могутнішала, сповнювалася значимістю і змістом…

І ось…. у суцільному потоці замерехтіли перші проблиски світла… та ні, не світла… то ще були тільки розмаїті плями… Вони химерно спліталися між собою у такт з гармонією, знову розходилися, яснішали. Звуки і фарби з’єднувалися, закручувалися спіраллю і мчали все швидше і швидше вузьким, стрімким і пружним потоком.

То був потік життя, знову народженої дійсності. Поверталася свідомість, почуття, пам’ять. Я відчув самого себе, своє “я”. Потім прийшла радість буття. Я довго ще не міг згадати, що зі мною. Не хотілося розплющувати очей, ворушити руками й ногами. Відчувалася дивовижна легкість, свіжість.

Нарешті, музика поволі затихла. Останні її звуки одлунали і покотилися в далечінь… Згасли й дивовижні фарби, що супроводжували гармонію. Мені захотілося руху, життя…

Я поворушив пальцями рук і ніг. Щось заважало. Глибоко вдихнув повітря. Груди міцно обплутувало щось м’яке. Я розплющив очі…

Навколо мерехтіла ніжна блакить. Крізь цей лагідний тон ледь помітним серпанком пливла зеленкувата імла. І тут… я згадав!.. Ми ж разом з професором мали вилетіти з Землі! Що трапилося? Чому я не відчуваю ніякого польоту? Чому навколо така незвичайна тиша? Може, в чужому апараті знову щось зіпсувалося?

Та вже в наступну секунду я збагнув, що помиляюся. Адже при вильоті крізь прозору сферу апарата було видно стіну лісу, небо і зелену галявину. А тепер нічого цього не було…

Даремно я намагався розглядіти що-небудь за межами нашої кулі. Нічого знайомого! Якісь непевні обриси, примарні плями, райдужні кола…

Мною оволоділо нетерпіння. Не вічно ж лежати в цих невидимих обіймах! Треба якось вийти з кулі…

Апарат ніби відчув моє бажання. Тиск слабшав, обійми розмикалися. Потім безшумно розчинилися “дверцята” моєї тюрми. З неймовірним хвилюванням я зробив крок уперед. Потім другий. Озирнувся. Я опинився в знайомому овальному коридорі, посеред сфери.

Навколо нікого не було, але мені стало якось ніяково, бо я не мав на собі ніякої одежини. В ту ж мить в кінці приміщення з’явився отвір, і з нього вийшов іншопланетний космонавт в своєму чорному одязі.

Чужинець запитливо поглянув на мене, зрозумів. В його очах промайнула лагідна посмішка. Він відкрив якусь нішу і подав мені щось на зразок комбінезона, але малесенького, зовсім дитячого розміру.

Я здивовано знизав плечима. Космонавт відкрив долоню, на якій лежав мініатюрний апарат-перекладач.

— Не дивуйтеся, — почулося з отвору. — Вбрання еластичне, підходить на будь-кого.

Я спробував. Справді темно-синя тканина легко розтягувалася. Вона м’яко облягала мої руки і ноги, зімкнувшись на шиї. Залишався ще своєрідний капюшон, але я не захотів закривати вуха. Космонавт оглянув мене, задоволено кивнув. Я з подивом відзначив, що хоч руки мої й закриті, почуття легкості й свіжості залишилося.

Чужинець відчинив сусідню нішу. Я ждав, що звідти вийде професор Діжа. Минуло кілька секунд. Почулося радісне зітхання, потім у коридорі з’явилася постать людини.

Я був здивований до краю. Що таке? Галюцинація? Перед нами стояла земна людина, але не професор Діжа. Це був молодий, худорлявий хлопець, міцно збудований, з матово-білим тілом і стрункою поставою. І потім… в Івана Ігнатовича була лисина, а в цього незнайомця он яка чорна чуприна! Тільки форма носа та погляд невеликих очей чимось нагадували “консервованого Моржа”. Напевне, космонавт взяв ще якусь людину з Землі?!

— Прибули, Василю? — почулося запитання.

Я був зовсім приголомшений і, мабуть, мав кумедний вигляд, бо хлопець зареготався.

— Що з вами? Чого ви витріщилися на мене? Не впізнаєте?

— Хто ви?

— Як? — заїкнувся хлопець. — Ви не впізнаєте мене, Василю? Що ж зі мною трапилося? Невже триклята машина так мене покалічила? Я завжди був переконаний, що кібернетика до добра не доведе! Бач ти — людину консервувати, а потім знову воскрешати!

Я не міг стриматися від усмішки, слухаючи цю тираду. Перед нами був все-таки професор Діжа, тільки чомусь він став молодшим на добрих тридцять років.

— Заспокойтеся, Іване Ігнатовичу, — озвався я. — Якщо апарат змінив вас, то, повірте, тільки на краще. Погляньте хоча б на руки!

Помолоділий професор простяг руки вперед, занепокоєно оглянув їх. В його очах промайнув вираз здивування, а потім задоволення.

— Гм… гм! Дивно! Неймовірна трансформація! Невже вони вміють омолоджувати? Я добре бачу, що моя шкіра така, як була в дні юності! Дзеркало! Дайте мені дзеркало!..

— Пробачте, професоре, — розвів я руками, — але в мене, крім оцієї чудної одежини, нічого нема… А у вас тим більше…

Тільки тут Іван Ігнатович зрозумів, що він голий. На його щоках спалахнув рум’янець. Він жестом попросив що-небудь прикритися. Космонавт подав йому таке ж вбрання, як і в мене. Одягнувшись, професор знову попросив дзеркало. Чужинець якусь мить задумливо згадував, потім розвів руками.

— Я зрозумів. Але тут нічого подібного нема. В нас в далекі часи теж вживали шліфовані поверхні, які відбивають світло. Такі речі використовували, крім побуту, в астрономії, для конденсування променів далеких світил…

— Рефлектор! — задоволено озвався професор.

— Але то була первісна стадія культури, — продовжував космонавт. — Тепер у нас інша техніка, інші методи. Потім ви зрозумієте…

— Не знаю, яка тут техніка, — пробубонів Іван Ігнатович, — а подивитись на свою фізіономію нема змоги, це я добре зрозумів. То скажіть же, яким чином я став молодим? Та й супутник мій теж якийсь інший, ніби обновлений…

Я справді відчував себе незвичайно легко, піднесено. Думки були ясні, чіткі.

— Нічого складного нема, — сказав космонавт. — Записуючи вас у свою “пам’ять”, апарат запам’ятовує тільки потрібні, здорові елементи, а все непотрібне для організму — залишається поза програмою…

— Зрозумів! — вигукнув професор. — Чорт забери! Це ж здорово! Це ж вирішення проблеми довголіття!..

— Так, — підтвердив космонавт. — Ви, напевне, житимете набагато довше, ніж ваші ровесники.

— Ех, нам би на Землю таку машину, — заздрісно сказав Іван Ігнатович.

Космонавт похитав головою.

— Ви все одно не зрозумієте. Поки що. Пройде десять–двадцять тисяч років, і тоді…

Професор штовхнув мене під бік, підморгнув.

— А він — наш господар — гуморист! Десять–двадцять тисяч! Гм. Так ніби день–два!

— Що ви сказали? — не зрозумів чужинець.

— Це я так, про себе…

Космонавт граціозно підняв руку, доторкнувся до стелі. Спереду виникло яскраве світло. Воно було голубуватих тонів, переливалося ніжними, ледь помітними хвилями. Прозорі пластини сфери розсунулися, відкриваючи широкий отвір входу.

Чужинець подивився на нас, гостинно розпростер руки.

— Ви хотіли бачити мій світ? Виходьте. Ми прибули на кордон нашої системи…

СВІТ БЛАКИТНОЇ МРІЇ

Мені важко знайти слова в нашій мові, щоб передати ті враження. Все було надзвичайне, дивовижне, казкове. Інколи в мене виникало почуття, ніби я сплю і бачу якийсь чудесний світ блакитної мрії. Так я й назвав той край, таким він і залишився у моїй пам’яті до сьогоднішнього дня.

Ми вийшли з кулі. Я сподівався побачити незнайому розкішну природу чужої планети. Та ніякої природи не було.

Під нами мерехтіла блакитна підлога. Навколо, в зеленкуватому тумані, здіймалися вгору тонкі обриси прекрасних будівель — гармонійних і легких. Здавалося, то не будівлі, а породження мрії якогось геніального художника, плід натхнення великого поета, чудова симфонія фарб, звуків і ліній.

Недарма ніяких рослин ми не бачили навколо будівель — вони були б просто зайвими і непотрібними… Я зрозумів, що тутешні люди перевершили природу в своїх можливостях і тому, очевидно, відмовилися від її краси, створивши свою власну, за велінням розуму, почуття…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: