Народжений Небом, напевне, зрозумів суть нашої розмови, бо ми раптом почули голос:
— Для вас, очевидно, незвичне таке видовище. Погляньте тоді на життя кількох станцій…
Темрява Космосу зникла. Натомість ми побачили зображення зеленкуватої напівпрозорої сфери, яка швидко наближалась.
— Передача на відстані, — пояснив Народжений Небом.
Сфера ніби розтанула, ми опинилися всередині небесної станції, схожої до тієї, де ми зупинилися вперше, тільки незрівнянно більшої. І знову мене захопили архітектурні творіння невідомих художників чужого світу. Тут я побачив будівлі простіших і суворіших форм, доступних для відчуття земної людини.
— Тут народжуються наші діти, — обізвався Народжений Небом. — Вони знаходяться на такій станції, доки не досягнуть мужності.
— І скільки триває процес змужніння? — зацікавився професор.
— Біля року… по вашому рахунку часу…
— Як? Один рік? І… виростає нормальна людина?..
— Так, — підтвердив Народжений Небом. — Цілком нормальна, готова до будь-якої діяльності.
— А освіта, інтелектуальна підготовка? — вражено запитав професор.
— Дитина народжується з мінімумом необхідних знань, — пролунала відповідь.
— Не повірю! — аж скрикнув професор. — Народжується… з готовими знаннями? Що ж це… автомат, якому можна скласти певну програму?
— Вище автомата, — спокійно сказав Народжений Небом. — Ви знову забули про тисячоліття розвитку нашої раси. Ми використали явище інстинкту. Древні тварини діють змалку так, ніби їх хтось навчив. Ви знаєте про це?
— Так… Але я не розумію…
— Слухайте. Коли Вогняний Смерч здійснював Велику Революцію, він запропонував поєднати в майбутньому Розум та Інстинкт. Це не було в протиріччі з природою.
— Як же так, — заперечив професор, — адже людина, одірвавшись від тваринного світу, перейшла на більш високий ступінь пізнання світу і діяльності — свідомість…
— Так, — згодився Народжений Небом. — Але, одержавши свідомість, людина втратила силу інстинкту, що поволі засинав у ній. А це така сила, про яку забувати не слід. Справді, подумайте, скільки років треба тратити, щоб кожного новонародженого довести до стану зрілості. І так без кінця, в кожному поколінні. Тільки в окремих індивідах велика кількість змін, накопичених в сотнях поколінь, переходить в якість. Так не мусить бути. Кожна людина хоче мати насолоду від Знання, здобутого предками. І ми згадали про Велику Спіраль розвитку, закон якої говорить, що кожне явище, кожна суть може бути повернута в буття на вищій основі. Ось чому Вогняний Смерч розбудив у людині інстинкт. Він дав змогу колосальні знання батьків передавати дітям в потенціальному стані, використовуючи закони спадковості. Упродовж сотень поколінь ми й добилися того, щоб діти народжувалися з готовими знаннями. Тільки ви не зрозумійте примітивно. Я не хочу сказати, що новонароджені відразу стають інженерами, космонавтами, дослідниками. Вони, безумовно, вчаться. Але все те, що вони вчать, вже закладено в їхньому розумі в потенції.
— Аж голова тріщить! — майже простогнав Іван Ігнатович. — То ви, може, дітей прямо в апаратах якихось одержуєте?
Народжений Небом засміявся. Звуків, звичайно, не було чути ніяких, але по його очах я бачив, що він сміявся.
— Ми тільки впливаємо на процес росту, — нарешті почулася відповідь. — А зародження відбувається, як звичайно. Що ж стосується штучного створення людини, то це цілком посильне завдання для нашої науки. Експерименти проводилися в недалекому минулому…
— І що ж? — жваво підхопив професор.
— Експеримент закінчився успішно з фізичної точки зору. Людина жила і діяла. Але вона не мала індивідуальності, була своєрідним автоматом. Ми переконалися, що індивідуальність — це результат дуже довгого розвитку безконечного ланцюга попередніх предків, починаючи від одноклітинних. Такої складової частини, як спадковість, в штучне створіння не всунеш.
— Декому на Землі, — озвався до мене професор, — такі люди без індивідуальності не завадили б. Хороші солдати-автомати…
Я мовчки згодився з ним.
— Та штучна людина скоро вмерла, — після паузи вів далі Народжений Небом. — Ми тепер відмовилися від таких дослідів, та вони й не потрібні… Але ми скоро прибудемо на планету Осяйну. Огляньте станцію для новонароджених.
Наш апарат пройшов крізь ряд гігантських приміщень, подекуди зупиняючись. Мене дуже зацікавило друге приміщення. Там, як сказав Народжений Небом, забавлялися майбутні дослідники Космосу. Під височенним багатокілометровим куполом казкового палацу в рожевих сутінках крутилося, плавало в повітрі своєрідне колесо. Воно було розділене на сектори-кабіни, в яких виднілися веселі обличчя малолітніх земляків Народженого Небом. Навколо колеса розсипалися жмути розмаїтих іскор, барви колеса безупинно мінялися — від фіолетового до темно-червоного. Народжений Небом задивився у височінь, очі його замріялися, тінь смутку пролетіла по фіолетовому обличчю. Потім він зітхнув.
— Я теж колись виховувався тут. Як давно це було… Веселі, незабутні години…
Він сидів кілька секунд непорушно і в цю мить так нагадав мені звичайну людину нашої Землі, що я довго не міг звільнитися від дивної ілюзії. Мені здалося, що колесо вгорі — звичайне колесо аерогляду в парку, на схилах Дніпра, а в ньому звичайні, київські діти, а отут, біля мене, стоїть якийсь батько і сумує за пройденою молодістю.
Але ілюзія була недовгою. Апарат потягнув нас далі, де стояли дивовижні устрої, що активізували процес розвитку дітей. Я, правду кажучи, нічого не зрозумів. Та й професор, мабуть, не більше, бо в третьому приміщенні він не витримав і сказав:
— Все це дуже цікаво, але нам пора на планету. Організм, знаєте, вимагає… е-е… живлення…
— Апарат не припиняє руху й на мить, — пояснив Народжений Небом. — Ми бачили тільки зображення на відстані.
І все навколо зникло, по боках знову темнів міжзоряний простір, а спереду з’явилася гігантська зеленкувата куля планети Осяйної…
ПОЄДИНОК
В очі вдарило яскраве проміння. Я помітив, як з-за диска планети виповзає маленьке голубувате сліпуче світило. Народжений Небом кивнув головою, коротко мовив:
— Великий Покровитель.
Апарат, непомітно змінивши швидкість польоту, знижувався. Планета вже застилала півнеба, голуба зірка перейшла десь вгору. Мимо нас промайнули колосальні сфери небесних станцій — вони кружляли по орбітах навколо Осяйної.
Народжений Небом, поглянувши на нас, запитав:
— Де будемо спускатися, серед лісів чи на плоскогір’ї? Під нами хащі древніх джунглів…
— А де можна швидше здобути дичину? — поспішно запитав професор.
— Звичайно, серед лісу.
— Тоді спускайтеся негайно.
Апарат різко пішов униз, увійшов у сріблясті пасма хмар, пробив їх і став повільно знижуватися над масивами червонуватих дерев. Вдалині з’явилися хребти гір, закутаних синьою імлою, праворуч заблищали в промінні Великого Покровителя широкі озера.
Народжений Небом задоволено поглянув на нас.
— Тут найкраще. Тварини приходять на водопій, легше вислідити. Крім того, над озерами — я пам’ятаю з древньої історії — росте багато плодових дерев.
Професор не заперечував. Він уже енергійно потирав руки, смакуючи наперед іншопланетні плоди. Потім тривожно прихилився до мене.
— Е-е, Василю… А вас не бентежить думка про те, що ми з іншого світу і тутешні плоди можуть бути непридатними… навіть шкідливими? Га?
Я одвернувся, щоб не засміятися. їй-богу, важко було ставитися до цього молодого хлопця, як до професора Діжі, коли б не той самий скрипучий голос і не той самий незмінний консерватизм у всьому, за який він одержав звання “консервованого Моржа”. Я трохи поміркував над сумнівом Івана Ігнатовича, знизав плечима.