Супутниця зітхнула, благально доторкнулася до Василевого рукава.
— Ну, а далі що? Ви вже, будь ласка, розкажіть?..
Василь ласкаво заглянув у обличчя дівчини. Невже їй цікаво? Навіть дуже? Дивно! А втім, якщо вона хоче, то він залюбки…
— Степан Іванович став мені справжнім батьком, — тихо почав хлопець. — Я ніби вдруге народився на світ. Мій новий тато всіляко заохочував мене до читання книг, схвалював мої мрії про майбутні польоти в Космос… І найголовніше, він невтомно прищеплював мені любов до науки, до праці. Якщо ти не навчишся мислити і трудитися, говорив тато, то всі твої мрії будуть пустими химерами…
Василь знову замовк, смутно зітхнув.
— Ну чому ж ви замовкли? — не стерпіла дівчина. — Чи здійснюються ваші мрії, чи тато задоволений тепер вами?..
— Батька нема, — майже нечутно сказав хлопець. — В сорок першому, в перші дні війни загинув…
— А ви?..
— А я не захотів залишатися з вуйком Данилом і вирушив на схід. Пристав до ешелону… В Уфі мене взяли в дитячий будинок. А в сорок четвертому році я вже був у Києві. Інтернат. Потім університет. Зараз закінчую. Залишився один рік. Як бачите, все дуже звичайно…
— А ваша… мрія?..
— О ні… від неї я ніколи не відмовлюсь! У школі тільки й думав про це, а в університеті вивчаю астрофізику, а також конструкторську справу. Вивчився літати в аероклубі… Готую дипломну роботу про нові види палива для космічних ракет.
— Чудово! — схвильовано промовила дівчина. — Я спочатку думала, що це у вас хлоп’яче захоплення, а тепер бачу, що цілком серйозно… Значить, ви вважаєте, що й вам пощастить побувати на інших планетах?..
— А чому б і ні? Скоро в небо запустять штучні супутники Землі, а там і до польоту недалеко…
Пролунав приглушений гудок пароплава. Дівчина запитливо підняла вії, блиснули зеленкуваті промінці очей.
— Вам сходити?
— Так…
— Жаль… Ми не встигли…
Василь устав, зайшов до каюти. Через хвилину повернувся з рюкзаком за плечима. Несміливо подав руку дівчині.
— Ми навіть не познайомилися. Може, коли-небудь зустрінемося?
— Я завжди… з приємністю… Мене зовуть Оксаною.
— Василь. Горовий. На кафедрі астрофізики ви мене завжди знайдете…
— Спасибі. Ще одне запитання, коли можна… Як ваші літературні вправи? Мабуть, кинули?..
— Ні, — усміхнувся Василь. — Навіть вірші почав писати…
— Космічні?
— Еге ж! У мене все разом… Кохання і Космос…
— Прочитайте, Василю. Ще встигнете…
— Гаразд… Я прочитаю… Тільки що ж вам?..
Пароплав стишив хід, почав розвертатися. Відблиски вогнів майнули на щоках Оксани. В тому освітленні дівчина показалася Василеві якоюсь неземною, дивною, хвилюючою. Навіть н коси, закручені короною навколо голови, здалися химерним марсіанським вінцем. Юнак пригадав напівзабутий вірш, що якраз пасував до цього моменту.
— Ну, слухайте… Тільки не смійтесь!
Є легенда, ніби при творінні
Серце у людей було єдиним,
Але бог за злочини старинні
Розділив його на половини.
І тепер одна одну шукають
Половини в почуттях кипучих.
Не знаходять — плачуть, проклинають,
А як знайдуть — сходяться жагуче…
Може, мила, ти, як я сьогодні,
У чужому зоряному світі
Ждеш любов з небесної безодні
Зі словами ніжними привіту?
Розлетілись наші половини
У світи далекі і незнані.
Але ж ми з’єднатися повинні? —
Віриш ти у це, моя кохана?..
Тож надійся, прийде щастя ера.
Час промчить, і я — повір поету —
Кину вірші, стану інженером,
Побудую атомну ракету,
Пролечу по зоряній дорозі,
На планету вийду у горінні
І побачу дівчину в тривозі
У світила іншого промінні…
Як побачиш, то не бійся, мила,
В очі глянь, не опускай повіки.
Я є той, кого ти полюбила,
Хто з тобою зв’язаний навіки…
Оксана мовчала. Василь ніяк не міг розібрати, який вираз у неї на обличчі. Може, вона сміється? Цього ще не вистачало…
— Ну як? — несміливо запитав він, тупцюючи на місці, бо люди вже почали сходити з пароплава на берег.
Дівчина зітхнула, щиро і міцно потиснула йому руку,
— Що ж, це схоже на вас. Я вірю вам, Василю. І у вас… Василь мовчки кивнув, ступив кілька кроків до виходу.
Потім рішуче повернувся.
— Я буду все літо тут, на лівому березі… Відпочиватиму… Якщо зможете — приїжджайте в гості. З вами дуже цікаво…
— Дякую… Приїду…
Стукнули двері. А Оксана стояла непорушно і дивилася, як віддалялася висока, широкоплеча постать. Ось вона зникла. Тільки в пам’яті, мов на фотоплівці, залишилися задумливі сірі очі, високе бліде чоло і неслухняний русявий вихор волосся. Та ще голос… Приглушений, схвильований, сповнений щирості і дивної віри…
ХИМЕРНИЙ ДІД
Василь зійшов з пароплава на дебаркадер. Хрипкий, незадоволений голос проскрипів:
— Квиток.
Порившись в кишені, Василь віддав цупкий папірець у простягнуту руку. Кругле сонне обличчя наблизилося до хлопця, безбарвні очиці обмацали його з голови до ніг.
— Тутешній, чи що?
— Ні, — коротко відповів Василь, поправляючи рюкзак за плечима. — На відпочинок. Мені б на той бік переїхати…
— Це можна.
— Справді? — зрадів хлопець.
— А чого ж. Тільки куди ж ти? Там, крім старого куговщика[1] Данила та його онука, нікого нема. Одна-однісінька хатинка на курячих лапках, а кругом ліс…
— То й чудесно…
— Хм… Хіба що так. Тут ще один такий переїжджав, професор… Теж каже: де поменше людей… Щоб рибу не лякали. Я його й перевіз на той бік. Тепер сидить на березі, поганяє воду вудкою.
— Так ви й мене перекиньте, будь ласка…
Чоловік щось сказав, але в цей час пароплав басовито просигналив, відчалюючи від дебаркадера. Залопотіли колеса, могутня течія Дніпра потягла судно за водою.
— Що ви сказали? — крикнув Василь.
— Я кажу: з охотою перекину… За четвертак.
— Як це за четвертак? — здивувався Василь.
Очиці чоловіка невинно заморгали, кущики-брови смішно смикнулися вгору і вниз.
— От який ти непонятливий, — цмокнув він. — За двадцять п’ять рубчиків будеш на тому боці…
— Ви здуріли, дядьку! — обурився хлопець. — Я на пароплаві з Києва за десятку приїхав, а ви…
— Ну то й пливи на той бік на пароплаві, коли такий розумний, — знизав байдуже плечима чоловік, позіхнув і, взявши ліхтар, потюпав до своєї каюти.
Василь сердито сплюнув, перейшов дебаркадер і опинився на березі. Навколо не було ні душі. Низько над водою плив легкий прозорий туман. Рожевіло на обрії, темною стіною вставав ліс на тому боці.
— Хапуга, — пробурмотів Василь, ще раз озираючись.
Хвилину подумавши, він роззувся, почепив черевики на плечі, побовтав босою ногою воду. Вона була тепла. Хвиля лагідно набігала на берег. її пестливий дотик був такий заспокійливий, що Василь аж засміявся від задоволення.
Вже не роздумуючи, хлопець рушив вздовж берега вниз, по течії. “Знайду десь перевізника”, — весело думав він, брьохаючи прямо по воді.
Дебаркадер скоро зник за поворотом. Перед хлопцем відкрилося широченне плесо ріки, заткане сивим туманом. З того туману стриміли острівці густих лоз, килими трав. Василь вражено зупинився, замріявся.
І серед такого краєвиду, серед такої краси можуть жити люди з холодними жаб’ячими серцями? Невже їм не соромно цієї прекрасної, кришталево-блакитної течії, невже їм нічого не говорять про чистоту і велич душі оці древні, завмерлі у віковічному спокої гори дніпровські? Як жаль, що є на світі підлі і нікчемні, сірі і сварливі, дурні і пихаті, грубі і злочинні люди!
Який чудовий, який неосяжний світ! Він відкриває людині свої обійми, він простягає їй в золотих долонях безцінні дари! Серед тих дарів є все, що потрібно людині. Кожне серце, кожна душа може знайти улюблену справу, щоб осяяти її вогником свого розуму!..