Стріла часу – Олесь Бердник

— Чую, — тихо відповіла Барбара. — Я виконаю ваш наказ…

— Не наказ, прохання… Ми чекаємо ваших сигналів!

Екран погас. Минали години. Барбара без кінця давала пеленг, викликала Горового. Ефір мовчав. Страх холодними кігтями стис душу дівчини, заглянув до каюти темними очима безконечності. Вже минає двадцята година. Десять годин тому скінчилося повітря у Василя… У Василя? А хіба він є? Його нема! Є тільки замерзлий труп десь в ущелинах, а яскраві, сірі очі зникли, лагідний голос пропав, м’які, дружні долоні віддали своє тепло холодним скелям!.. Боже, яка самотність.

Дівчина скочила з місця, почала одягати шолом. Вона залишиться в цій металевій домовині! Вона піде шукати Василя! Вона сяде рядом з ним, розігріє його щоки, вдихне життя в його замерзлі, згаслі очі!

Біля дверей Барбара зупинилася, ніби до чогось прислухалася. Що таке? Куди вона йде? Що це — божевілля? У вухах ясно прозвучали слова: “Ваше вміння… ваш корабель можуть придатися. Люди на Землі ждуть…” Хто це сказав? Президент! Він вірить їй, вона пообіцяла!..

Вона тепер не належить собі, вона понесе до Землі естафету, яку випустив з рук Горовий!..

Барбара витерла очі, нахмурилась. Звично окинула поглядом автомати. Маленькі руки твердо лягли на важіль пуску двигунів…

СВІТ У ПЕЧЕРАХ

Майданчик швидко і рівномірно падав униз. Незабаром він зупинився і рушив уперед. Все відбувалося чітко, злагоджено. Незважаючи на страх, що охопив Василя від несподіванки, він все ж таки зрозумів, що падіння — дія автоматів. Значить, на планеті є або були живі істоти!..

Майданчик вискочив на вільний простір, залитий океаном яскравого проміння. Космонавт зажмурився від несподіванки, потім звільна розплющив очі.

Прямо перед ним починалася широка дорога, облямована з обох боків буйними плантаціями голубуватих дерев дивних, неземних форм. І все це було покрите куполом метрів п’ятдесят у висоту, зробленим з рожевого матеріалу. Згори лилося м’яке світло, його джерела були заховані за напівпрозорими стінами.

“Є! Є розумні істоти!” — заспівало щось в грудях Василя. Священне хвилювання стиснуло його серце, підступило до горла. Де ж вони? Хоч би швидше!..

З-за бокового повороту з’явилися дві постаті, поволі наблизилися до Горового. Космонавт не вірив своїм очам. Це були справжні люди, дуже схожі на земних людей! Могутні постаті, стрункі постави, великі голови, покриті густим зеленкуватим волоссям. Так, тільки оце зелене волосся, схоже на жабуриння, та дуже блідий колір обличчя відрізняє їх від землян, а всі форми були знайомі, звичні, рідні. І очі — якого кольору в них очі? — зовсім по-земному дивляться на космонавта, схвильовано і дружньо! І одежа — проста, легка, зручна — голубі, короткі сорочки і темні короткі штани до колін. М’язисті ноги оголені, взуті в якісь сандалети.

Один з них старший за віком, чоло його покрите глибокими зморшками, другий зовсім молодий, з ясним, блискучим поглядом, з широкими, могутніми плечима. Вони заглядають Горовому в шолом, ніби намагаються побачити риси його обличчя. Старіший робить виразний жест, пропонуючи скинути шолом. Ну, звичайно, тут є повітря!..

Василь виконав їх прохання. Ароматне прохолодне повітря влилося до легенів, невідомий запах дурманив голову.

Горовий заплющив очі, потім знову відкрив їх. Може, він потрапив у країну снів, а може, гаряча мрія перенесла його в систему Великого Покровителя?! Ні, ні! Там були люди-напівбоги, близькі і далекі водночас, з іншим шляхом розвитку і життя. А це — не породження чужих світів, це — брати по тілу і духу. Про це говорить і їх зовнішність, і чудесні зарості дерев, і тихе дзюрчання струмків на плантаціях.

На лицях чужинців з’явився вираз радості. Вони, певне, теж відзначили схожість Горового з ними. Старіший перемовився про щось з молодим і жестом запропонував космонавту зійти з майданчика на чорну гофровану доріжку, яка відразу ж здригнулась і тихо попливла вперед.

Де-не-де на плантаціях працювали люди. Вони здивовано дивилися на чужинця в скафандрі, про щось запитували супутників Василя дзвінкими, мелодійними голосами. Почувши відповідь, вони вітали космонавта дружніми жестами.

Нарешті, доріжка зупинилася на перехресті печер. В центрі велетенського купола височіла стометрова овальна будівля з гармонійним орнаментом плавних, спокійних форм. В будівлі були використані матеріали тільки блакитних і зеленкуватих відтінків.

Чужинці і Горовий зайшли до будівлі крізь відкриті високі ворота. Незабаром вони минули стіну живих квітів посеред круглого залу і опинилися в невеликій кімнаті. Попід стінами стояли дивні, круглі пульти з приладами і екранами, стеля матово виблискувала.

Старіший запропонував Василеві сісти, взяв від нього шолом. Сам сів навпроти. Довго дивився — тривожно і радісно — своєму гостю в очі, потім махнув рукою. Молодий щось зробив біля пульта. Світло згасло. На стелі загорівся жовтий диск. Навколо диска закружляло дев’ять маленьких кульок.

— Сонячна система, — ахнув Горовий. — Безумовно, це наша система!

Світлова стріла вказала на третю від диска кульку. Старіший з чужинців запитливо поглянув на Горового. Той радісно кивнув головою.

— Так, так! Це наша Земля! Я звідти!..

Знову спалахнуло світло. Чужинці про щось жваво перемовлялися скупими, мелодійними фразами. Потім старіший показав собі на груди і сказав:

— Боораа…

— Бора, — повторив Горовий.

— Бо-о-ра-аа! — уточнив чужинець.

Василь ще раз повторив.

Боораа вказав на молодшого і промовив:

— Орраа!

Потім запитливо ткнув пальцем в груди Василя, очікуючи відповіді.

— Василь, — коротко сказав Горовий.

— Ваасии, — заплющивши очі, промовив Боораа, ніби прислухався до звучання чужої мови, потім встав з крісла і щось наказав Орраа. На боковому екрані загорілася така ж схема, як і раніше на стелі. Боораа вказав на центральне світило.

— Сонце, — відповів Горовий. Стрілка пробігла по всіх планетах.

— Планети, — назвав Василь.

В просторі залишилася одна темна кулька. Боораа, очевидно, хотів узагальнити назви.

— Планета, — пролунала відповідь.

Знову з’явилося сонце, дев’ять планет. Стрілка вказала на третю кульку.

— Земля.

Потім по екрану поповзли зображення людей, тварин, будівель, різних предметів, гір, річок, океанів. Речі рухались, взаємодіяли, спліталися в різних комбінаціях. Василь називав усе це земними поняттями. Він уже зрозумів, що люди дивної планети хочуть розмовляти з ним за такими принципами, як і Народжений Небом. Але для цього треба їм назвати кожен предмет, кожне поняття, бо в них, безумовно, нема машин з безконечними можливостями модуляцій.

Минали години. Горовий втомився, але не говорив цього: йому хотілося якнайшвидше порозумітися з чужинцями. І ось… Боораа вимкнув екран. На пульті замиготіли фіолетові вогники. Боораа відкрив вуста, десь збоку почувся металічний голос мовою Василя:

— Ми щасливі вітати брата з іншої системи…

Горовому від хвилювання захопило дух.

— Дорогі друзі! Та ви знаєте, як ми раді! Сотні років люди нашої Землі мріяли про таку зустріч!

Молодий Орраа не витримав і кинувся обнімати Василя. Зелене волосся залоскотало чоло Горового. Та хіба він чужий, цей дужий юнак? Це друг, брат, такий же рідний і близький, як Гнатенко, Діжа і Топчій, як мільйони друзів на Землі!..

— Ну от, — засміявшись, полегшено сказав Боораа. — Як все просто і легко. Ніби не представники двох світів зустрілися, а родичі десь на святі. Ми вже бачилися з розумними істотами інших систем, але вони зовсім інших форм, далеких від нашої еволюції. Тільки інтелект з’єднував нас. А тепер… це ж невимовне щастя!..

— Я ще на Землі припускав, — радісно заявив Горовий, — що ваша планета заселена, що вона не летить наосліп. Для того, щоб переконатися в цьому, і була організована експедиція. Народи Землі думають, що ваша планета загрожує нам катастрофою. її збираються зруйнувати, коли я не привезу позитивних результатів!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: