Бригантина – Олесь Гончар

Примовк Берестецький, натомість десь із глибини урочища соловей подає голос. Кажуть, меншає на світі солов'їв. Хамів на світі більшає, а солов'їв меншає! Невже планеті справді загрожує розлука з цим сіреньким, самозабутнім, найніжнішим своїм поетом? А з ким же ділити оте почуття, що підіймається, росте в тобі, хоча й не знаєш для кого?

Незвичний стан переживає душа в цім дивнім урочищі Чортуватім. Ніби п'янить самий дух акацій, від нього аж чадієш, умліваєш, поринаючи в безміри якогось райського блаженства… Марися знову змружує очі, і одразу зникає все, тане, маєш над собою лише цей дивний світ, зітканий із золотавості сонця й клубків білого, обліпленого бджолами цвіту. Досягається якась не знана раніш гармонія, сонце розлилося, і сама ти вже ніби розчиняєшся в солодкій млості природи, в її запашистих медах… Зовсім заплющуєш очі, і тоді тебе нема, життя розтануло, світ зіллявся, — на місці сонця вирує в небі тільки жовто-бура гаряча туманність, сповнена пахощів цвіту й золотої бджолиної музики…

XXIII

У день іменин Ганни Остапівни ще зрання їй приносять телеграму від сина, і цього досить, щоб потім уже до самого вечора в неї був добрий настрій.

Цього дня її вітатимуть у школі, Валерій Іванович від імені колег піднесе Ганні Остапівні букет квітів, а від служби режиму Антон Герасимович басом побажає їй “кавказького довголіття”.

Коли після школи Ганна Остапівна повернеться з Марисею додому, їй доведеться чимало часу витратити, щоб розібрати поздоровну пошту, що надходила протягом дня. Не забувають свою вчительку колишні її вихованці. Той зблизька озивається, той здалека, а один вітає Ганну Остапівну дуже зворушливим листом з місця ув'язнення, де він після суду відбуває свій строк.

— Оце коректив до нашої педагогіки, — каже Ганна Остапівна. — Щоб ми не дуже зазнавались…

Розповідає, що славний був хлопець, вийшов зі школи з відмінними оцінками, ніхто і в гадці не мав, що він знову зірветься, сяде на лаву підсудних… Працював уже скреперистом на каналі, встряв у бійку під час пиятики, що кінчилась для когось трагічно… І ось пише, здається, десь аж із тундри, співає дифірамби колишній своїй учительці; “Щодня вас згадую, Ганно Остапівно… Аж коли тут опинився, оцінив ваші душевні поради, тільки тут і збагнув, що мав і що втратив…”

Лист із тундри Ганна Остапівна відкладає окремо: цьому неодмінно треба відповісти. Всі вони для неї, як сини, а якщо котрий збився з пуття, то за такого серце болить ще більше…

Квіти на столі, біля них потертий портфель Ганни Остапівни, де повно учнівських зошитів, та купою щойно прочитані листи й телеграми… Обважніла, втомлена, сидить сива вчителька над своїм багатством, Марисі з тахти видно її задумливу постать, повнощоке обличчя, що дихає спокоєм душевної злагоди. Не вчительку, а скоріш селянку-трудівницю нагадує вона своєю обважнілістю, врівноваженістю духу і цими великими, звичними до будь-якої роботи руками. Солдатська вдова. З якою скромною, некрикливою гідністю несе вона крізь життя свої втрати й свою самотність. Чоловік був командиром підводного човна, під час війни, коли вони розставляли міни десь у фіордах Норвегії, їх було виявлено ворожим флотом, човен, рятуючись від погоні, напоровся на підводну скелю, здається, сталося це у Баренцовім морі… І все. Відтоді вдова. Сама виростила сина, далеко він зараз від матері: є, виявляється, міжнародна інспекція по нагляду за дотриманням якоїсь там рибальської конвенції, і син Ганни Остапівни одразу після інституту дістав призначення в ту міжнародну службу… По кілька місяців не сходить на берег, то з датчанином, то з норвежцем ганяв браконьєрів у міжнародних водах, а діло це не просте, професія неспокійна (як багато неспокійних професій на світі!). Часом у відкритім океані мусиш перебратися з судна на судно, — одного разу під час шторму його ледве не розчавило між бортами, бо судна страшенно розгойдало на бурунах, “та ще, може, й навмисно так підстроїли тамтешні хижаки”, — висловлює припущення Ганна Остапівна, адже в океані інколи промишляють запеклі порушники конвенцій, вони люто ненавидять цих інспекторів за їхню непідкупність, а в інспектори якраз і відбирають людей непідкупних, принципових, бездоганно чесних…

Син для Ганни Остапівни — найбільша відрада, ним живе, ним гордиться. І хоч далеко він, і служба така, що все може статись, і переживання постійні для матері, зате коли озветься ось, як сьогодні, то це щоразу для неї свято. Перечитує Ганна Остапівна телеграму, і ледь помітна усмішка їй не зникав, і очі повні мовби тихої музики… Людина стійкої внутрішньої злагоди, Ганна Остапівна й на Марисю впливає заспокійливо, не раз у часи сумнівів вона підтримувала молоду вчительку своєю увагою й материнською добротою. Іноді Марисі думається, що й сама вона через багато-багато літ стане теж такою.

Коли сіли обідати, Марися запитує несподівано:

— Хто вас виховував, Ганно Остапівно?

— Найперше батьки.

— І якої педагогіки дотримувались?

— Проста була їхня педагогіка. Знала я, дочко, за ними принаймні три чесноти, що в народі досить поширені… Перша, що трудились обоє весь вік. Друга, що по правді жили. Ні на кого наклепу не зводили, ні обмови, вуста свої ніякою брехнею не опоганили… А третя, що вірно між собою любились. Ото вони й були для мене взірці, моральні наставники…

Якийсь час мовчали обидві. Потім Марися спитала:

— А далі?

— Далі саме життя взяло в круті свої жорна. Вчителювати прийшла в часи трудні, коли вогняна боротьба отут лютувала повсюди в цих краях, скирти, стайні горіли ночами, а по степах коні блукали бездомні, з фанерними дощечками на шиях: “Хожу-блукаю, созу шукаю”… Ох, було, було…

І знов (уже не вперше) чує Марися про ті далекі роки, коли вчителювала Ганна Остапівна в маленькій степовій школі, де печі доводилось кураєм топити, і хоч ні електрики, ні радіо ще не було, але й там, в осінніх вітрах, у негодах, ця жінка почувалась щасливою, бо вдвох були, удвох… Школа тісна, гасові лампи, заняття в три зміни, і шляхи розбагнючені так, що на довгі місяці ніякого зв'язку з зовнішніми цивілізаціями… Однак працювали з радістю, не скаржились, ще й пісень вечорами співали хіба ж так!..

— А тепер глянеш: і Палац культури, і траса під вікнами, а воно приїде з своїм дипломом, та ще й носом крутить, вичікує, як би перескочити кудись поближче до барів та ресторанів, — обличчя Ганни Остапівни на мить хмарніє. — Чи згадати, як цю школу ми створювали: ще досвіду нема, страшно. Правопорушники ж! Таких ще в нас не було, ми для них троглодити, вони для нас зарізяки, яких маємо на кожному кроці остерігатись… Недовіра, взаємний острах — боїмося ми їх, а вони нас. Спершу шестеро всього було, а потім цілими партіями почали їх завозити з різних областей. Та все такі — на людей не схожі: в болячках, немиті, замурзані, в кишенях цигарки, карти. Одного вечора ціле вогнище з їхніх заяложених карт розпалили. І силоміць не відбирали: кожен сам підходь і кидай, якщо совість заговорила… А зате пізніше… Іду якось містом, коли хтось гукає: “Ганно Остапівно!” Кому це я, думаю, тут потрібна… Юнак підбігав такий радісний, в куртці шкіряній. “Невже не впізнали? Це ж я, Зозуля! Що з картами не хотів розлучатися… Зараз на судноремонтному”. Завів до павільйону, та ще й морозивом пригостив…

Усміхнулась Ганна Остапівна при тих згадках, примовкла, а Марися тим часом уже прибирала зі столу.

Тільки були зібрались обидві сісти за учнівські зошити, як за вікном просигналив мотоцикл, почулися знайомі кроки на веранді… Жінки переглянулись весело. Так і є: з'явивсь на порозі власною персоною Костя Степашко, як завжди, підтягнутий, сухолиций, в доброму гуморі.

— Кажуть, десь тут іменинниця проживає? Вручив Ганні Остапівні букетик троянд у целофані, поставив на стіл пляшку червоного угорського — “Бичача кров”… Марисю Павлівну запитав, чи не втік знову від них Кульбака..,

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: