– Увертюра, – сказала Ірен.
– Дуже дякую! Отже, становить увертюру до великої опери розуму!… Оце ті міркування, що примиряють мене з невигодами нашого життя, які походять здебільшого від консервативності нашої психіки.
– Та ми всі вже чудово примирились, – сказав професор.
– А я не примирюсь! Не можу! – скрикнула Марія Миколаївна, згадавши синів, яких загибель вона призвичаїлась ставити на карб більшовизмові, дарма що один з них поліг на імперіалістичній війні.
– Ти надто нервова, мамо, – холодно промовила Ірен.
В цю мить на дверях з'явилась Пелагея.
– Там по вас, Степане Григоровичу, приїхали, – сказала вона.
– Так, так! – скрикнув професор. – Я й забув, у мене консиліум о восьмій… Ви бачите, я навіть чаю не напився… Іду, іду, – крикнув він Пелагеї. – Чудово… Марусю, – звернувся він до дружини, – наготуй мені, знаєш, літературу про шлункові хвороби й торішні мої записки підбери… завтра лекція…
– У вас незрівняна дружина, – сказав Юрій Олександрович, прощаючись із ним.
– Вона й лекцію за мене прочитає, чудова! Іду, іду, – крикнув ще раз професор і вибіг, чи, певніше, викотився з кімнати, бо куценький був і товстий.
– Жінка повинна бути помічником своєму чоловікові. Так мене виховано, і так я виховувала…
– Мамо, піди доглянь, щоб батько не забув чого, – сказала Ірен.
– Хочете ще чаю, Юрію Олександровичу? – спитала Ірен, коли вони лишились на самоті.
– Ні, дуже дякую, – сказав Славенко. – Я волів би краще попросити, щоб ви заграли щось.
– А, ворог мистецтва, ви любите музику!
– Кожен має свої хибкості, Ірен.
У вітальні Ірен сіла до рояля, а Славенко вигідно пірнув у м'який фотель.
– Дозволите курити? – спитав він, добуваючи шкіряного цигарника.
– Прошу, – відповіла господиня, розгортаючи вальси Шопена. Славенко не розумів музики і не почував великої потреби її слухати. Але в домі професора Маркевича він виявляв деяку пошану до цього мистецтва з двох важливих міркувань: передусім, це тішило Ірен, по-друге, усувало йому потребу з нею на самоті говорити. Він почував, що їхнє знайомство дійшло вже до того ступеня, коли взаємини повинні бути з'ясовані, але відкладав надалі остаточну розмову, хоч для себе цю справу вже остаточно вирішив. Ірен, він був певен, також розв'язала її, але тільки мовчазна згода була між ними, а жодного слова про шлюб чи тим більш про кохання ще не сказано. Знову-таки дві причини зумовлювали його зволікання: насамперед, робота його не була ще скінчена, а крім того, десь потай йому все-таки не хотілось зміняти свого холостяцького всистематизованого життя. «Це, зрештою, великий клопіт», – думав він про шлюб. Потім, звичайно, все знову внормувалося б, але треба було зламати попередній побут, і в цьому була непоборна прикрість. Юрій Олександрович чудово уявляв собі, як розподілятиметься його майбутня доба в подружньому житті, добре знав, у якій кімнаті він тут житиме, навіть прикинув уже, як розташувати в ній свої книжки, а проте нехіть до кардинальної зміни звиклого оточення ввесь час його стримувала. Як-не-як, а йому доведеться виконувати зовнішні родинні функції, до яких треба буде звикати. Щодня, наприклад, він бачитиметься й муситиме розмовляти з її батьками, які його аж ніяк не цікавили. Але забрати Ірен з батьківського дому, шукати нове помешкання й устатковувати його було б йому ще страшнішими тортурами. «Нічого не вдієш, закінчу ось роботу, то й оженюся», – подумав він, пускаючи дим.
Власне, Юрій Олександрович уже всі питання розв'язав, крім статевого. За юнацьких років, він, як і чимало юнаків, задовольняв свої молоді потреби самостійно, а до жінок почував острах і зневагу. Потім, трохи змужнівши, поборов у собі цю звичку – тільки через шкідливість її – і довгий час жив із своєю робітницею, яка, через невимогливість свою, не ставила йому жодних претензій, абсолютно не зв'язувала його, отже, й не заважала йому в науковій праці, де він хутко поступував. Навпаки, вона навіть посередньо допомагала науці, дбаючи про вигоди молодого вченого. Але непередбачені родинні обставини покликали хатню робітницю назад на село, звідки вона була приїхала, і Юрій Олександрович лишився без жіночої підтримки. Тоді він вирішив до цього питання вже не вертатись. «Я вже не молодий (йому було тоді двадцять дев'ять років), – подумав він, – життя моє визначене й виповнене, спробую обійтися без цих дурниць». Він запровадив суворий режим, фізкультуру, обливання, і отак протримався цілий рік – досі найблискучіший рік своєї наукової кар'єри. Але бажання від такого режиму не тільки не вщухли, а, навпаки, потай зміцніли, й раптом об'явились у загрозливій формі. Юрій Олександрович підпав душевному томленню, загальна невдоволеність почала його мучити, і сон його зробився неспокійний. З'явились навіть легенькі кошмари. «Що за чорт, – подумав він, – такий дріб'язок заважає мені спокійно працювати!» І в нападі легковажності він, сам для себе несподівано, вчинив за традицією замах на свою нову покоївку, що приходила вранці прибирати йому помешкання, гріти чай та виконувати різні доручення. Але дістав серйозного одкоша.
Геть спантеличений, він вирішив порадитись із своєю старенькою матір'ю, що самотньо жила на Подолі, і якій він щомісяця акуратно висилав гроші поштою, а сам не з'являвся по півроку і її до себе допускав неохоче. Старенька мати страшенно зраділа передусім з його візити, а крім того, з довіри до себе від сина, якого вона звикла незаперечно божествити. Цілковита його одвертість у такій інтимній справі дуже потішила її.
– Розумію, розумію, Юрочко, – сказала вона. – Оженитися тобі треба, от що.
– Я сам гадаю, що це буде найраціональніша рада, – відповів син, походжаючи по хаті. – Але з ким?
– Ох, не знаю я жінок твого кола…
– Я сам їх не знаю! Але я міркував собі, може, краще одружитись з якоюсь куховаркою, тобто простою жінкою, без ніяких претензій, яка б не дуже заважала мені. Тут, на Подолі, певно знайшлася б така… Як ти думаєш, мамо?
– Та воно з простою, звісно, менше мороки, тільки ж там діти підуть, і люди у вас буватимуть…
– Ну, з дітьми ми ще «будем подивитись», як кажуть, а от із знайомими вийде справді незручно… Скільки ще забобонів, мамо! Ну, гаразд, сам пошукаю.
Він довго розважав і не добрав нічого кращого, як одвідувати концерти та вечірки в Домі вчених, де пристойно було з'являтись і де, крім самих учених, великою кількістю бували їхні родини. Тут він познайомився з Ірен, яка йому сподобалась і відразу видалася відповідною на ролю серйозної, розумної і привабливої дружини. Вона відповіла йому мовчазною згодою, і відтоді Юрій Олександрович відчув величезне полегшення. Тепер він мав що відповісти своїм розбурканим чуттям, і вони, як це часто з людськими чуттями буває, ускромились від поважної перспективи майбутнього заспокоєння.
– Вона справді цікава, – подумав він, дивлячись крізь звої тютюнового диму на освітлений профіль Ірен. – Добре було б зараз підійти і так обійняти її! Але тоді треба було б говорити про одруження… Відкладімо.
– Ви ще не заснули? – спитала музикантка.
– Заснути! Та я зачарований вашим виконанням, Ірен!
Вона заграла ще Мендельсона й Чайковського, яких Славенко не відрізняв, потім обернулась до нього й спитала:
– Ви ще маєте час?
– На жаль, ще маю тільки п'ять хвилин, – відповів Славенко, глянувши на годинника.
– То симфонію Гріга, яку я вивчила, заграю вам іншим разом, – сказала Ірен, сідаючи коло нього. – Прошу цигарку… Як посувається ваша робота?
– Я цілком з неї вдоволений, – сказав молодий учений. – Чергова серія спроб кінчається цими днями. Вона трохи затрималась через невстаткованість нашої лабораторії. Наступну серію, безпосередньо з попередньою зв'язану, гадаю розпочати зразу ж. По тім того, Ірен, я збираюсь зробити перерву, хочу влаштувати деякі важливі особисті справи.
– А ця нова серія довго триватиме?
– Максимум півроку.
– Я не буду вас затримувати, Юрію Олександровичу, хоч, ви знаєте, ваше товариство мені дуже приємне, – сказала Ірен, підводячись.
– Як і ваше мені, – відповів Славенко. – Але наука, Ірен, сувора. Щоб опанувати її, треба стати її рабом, треба віддати їй ввесь час і всі думки. Задля неї доводиться раз у раз поступатися собою. Помиляється той, що шукає золотої середини між наукою й собою: той здрібнює себе, не збагачуючи й науки,