– Скажу. Безперечно скажу, – відповів він мовби полегшено. – Але передусім скажу вам, що надворі прекрасна погода. В повітрі тихо й тепло… Весна близько, – додав він зразу саркастично. – І я, признатися, не сподівався застати вас дома. Ішов на «може». Може, так, а може, ні. Пам'ятаєте, є такий роман у Д'Аннунціо? В таку погоду треба гуляти. І коли я йшов сюди, то так і думав: товаришка Висоцька, безперечно, гуляє.
– Я таки й справді збиралась іти.
– Не затримаю вас довго. Але щиро сказати, я певен був, що не застану вас дома. Так і час вибирав, щоб найменший був шанс вас застати… Ну, а коли вже, думав, застану, так тому й бути. Я – фаталіст… А ви курите? – запитав він, побачивши на столі повну гільзову коробку цигарок.
– Ні… це випадкові цигарки, – відповіла вона. Цигарки ці приніс Славенко, щоб не відчувати браку їх під час побачення.
– Багато хто з дівчат курить, – мовив Безпалько досить похмуро. – Примітивне розуміння рівноправності: переймати все, що в чоловіків є поганого – курити, говорити грубощі, лаятись… Я курив раніше, – додав він, – потім кашляти вночі став, покинув. Мені вже під п'ятдесят. Вдвічі, як вам, правда?
– Навіть трохи більше…
– Але я ще міцний, чорт бери! – скрикнув він. – У теніс граю, як двадцятилітній. Взимку на сковзанцях… Мисливець з мене теж непоганий. Але не так звіра люблю стріляти, як бродити. П'ятдесят верстов у день – це для мене ще дрібниця… От, думаєте, старий бадьориться! Чи не свататись, бува, прийшов – правда, ви так думаєте?
– То що ж, може б, і пов'язала рушником, – відповіла Марта жартівливо, хоч усередині від останніх його слів їй пішов холодок: раптом вона пригадала, що співробітник їй казав, ніби Безпалько поглядає нишком на її ноги!
– Ви любите шоколад? – спитав зненацька Безпалько.
– Не дуже, – відповіла Марта спантеличено.
– А все ж таки?
Він підвівся й видобув із кишені в бекеші двофунтову коробку шоколаду, перев'язану рожевою стрічкою, як годиться цукерному крамові. Розгорнув її, подав дівчині й сказав, посміхаючись:
– Прошу! В моменти високого міркування не вадить зажити чогось смачного, щоб підсолодити цю марну працю.
– І ви завжди міркуєте з шоколадом?
– Ні, я їм шоколад без міркування. Всі ці проблеми мене не цікавлять. Але в людини є апарат мислення, який механічно працює. Цей апарат, діставши враження, викидає вам думку, як автомат на вокзалі викидає перонного квитка, коли всунути в нього гривеник. Іноді ловиш себе на цьому: адже я мислю! І на душі стає неприємно.
Він на мить спинився, беручи цукерку, і Марта скористувалась цією перевою, щоб уважніше придивитись до нього – так, це був Безпалько, але який відмінний від завідувача статчастиною, мовчущого й стриманого «начальства», «ідола», як називали його в установі! І хто б подумав, що в цього пунктуального працівника є оця зневажна болісна посмішка, що він може прийти з шоколадом й говорити різну чудноту? Але дівчина вже трохи освоїлася з його присутністю й думала цікаво: «З нього справжній дивак! Ну, що ж він іще скаже?»
– Бо мислення шкодить життю, – сказав Безпалько, ковтнувши шоколадину. – І цілому поступові людськості. Все, що зроблено поступового, зроблено наперекір розумові.
Промовив це байдуже, як річ давно відому й нікому не цікаву. А втім, додав:
– Світ і людське життя рахуються великими ідеями, які дуже мало спільного мають із розумом. Але ці могутні ідеї надзвичайно крихкі. Це сови, що живуть у темряві. Велика ідея боїться аналізу, як міфічний чорт ладану. Розум бере велику ідею і освітлює її. Ти не вічна, каже він, ти з'явилась і згинеш, як багато перед тобою, а я хочу вічного, невідносного. Ти хвиля, каже розум, що повстала й розіб'єшся об скелі. Твій блиск фальшивий, ти одна з багатьох оман, а я прагну до непохитної правди. Отак розум відкидає велику ідею, яка б вона не була. Великі ідеї – це козирі, якими грає історія, але розум проти азартної гри. Він безстрасний. Коли б його сила, він запровадив би тишу й споглядання, обернув би світ у пустелю, без оазів, де сонце завжди стояло б на заході. Замість великих ідей він створив би великий холодок.
Товариш Безпалько говорив, упершись руками в коліна, в позі статечного гостя, що розважає господиню неодмінною розмовою.
– В цьому трагедія інтелігента: він не здібний на чистий вчинок. Інтелігент – це людина із зв'язаною волею, тобто він трапляється по всіх шарах суспільства. Замість діяти, він міркує. Шлях до вчинку позначений у нього всілякими застереженнями, дуже справедливими, але шкідливими, внаслідок яких дія або зовсім не відбувається або відбувається неповно. В інтелігента розум покинутий сам на себе, а такий розум є вічний сумнів, що точить ідею, як шашіль стільці. Це він є справжній творець песимізму й світових туг. Чим менше його застосовують, тим приємніше людям жити. Ви згадайте XVIII століття і його безоглядну віру в природну справедливість, природне право, природні закони й природну наперед установлену гармонію світу. Тоді розум був тільки за попихача, та він більшого й не заробив. XVIII століття з Лейбніцом і Руссо на чолі було добою оптимізму; Адам Сміт тоді доводив, що на одного нещасного припадає аж 20 щасливих, і запитував: «Що можна додати до щастя людини, яка має здоров'я, спокійне сумління і не має боргів?» Але в XIX столітті заговорив Шопенгауер.
– Я читала про нього, – сказала Марта. – Це справді був песиміст! Але, безперечно, він десь помилявся, бо, коли б на світі йшлося так безнадійно, то ніхто не схотів би жити. А проте всі чудово живуть.
– Шопенгауер дав на це блискучу відповідь; світ, писав він, такий поганий, як тільки можливо з тою умовою, щоб він усе-таки якось існував. Та коли б він був навіть ще гірший, люди на ньому все-таки жили б. Бо в переважній частині їм ніколи думати. Щоб думати, треба бути ситим і одягнутим, а це стільки часу відбирає, що на думання лишаються якісь крихти. І крім того, молоді покоління. Хіба їм важить щось чужий досвід і думки? Умовляти, доводити їм – це наймарніша в світі річ. Закасавши рукава, вони мерщій хапаються за якусь ідею – і прощай уся історія батьків! Як я це добре знаю! – скрикнув він роздратовано. – Адже я теж колись був ніцшеанець і навіть анархіст. Надлюдина – ну, чим це не привабливе? Вільні союзи середньовіччя – хіба це кепська економічна програма? Реформа людських відносин? Що простішого: скасувати державу, кари, всякий примус – і розквітнуть чесноти, бо людина добра, тільки зіпсована! І ви зверніть увагу – ідея не задовольняється тим, що існує зараз, ні, вона прагне пустити коріння глибше, переконати вас, що вона вічна. Тому ідея анархізму, бачите, подибується вже в творах хінця Лао-Тзе за шість століть до нашої ери. Не забудьте й давніх греків – Арістіпа, циніків, Платона… То дарма, що в похмурих творах Лао-Тзе сам чорт ногу зломить, а Платон був переконаний рабовласник! Що з того, що «вільні» союзи середньовіччя були часткою феодального, тобто кріпацького ладу! І знову-таки не важить, що держава й примус взагалі не народилися б, коли б людина була сповнена чеснот… Але я вчинив свого часу ретельне просвічення цій ідеї, і потім того витратив будь-яку охоту захоплюватись іншими.
– Так що ви живете тепер без ніяких ідей? – спитала Марта й трохи злякалась – чи не буде такий висновок надто глузливий.
Проте Безпалько аж ніяк не образився.
– Атож живу тепер без ніяких ідей, – відповів він, посміхаючись. – Почуваю себе непогано. Ви, звичайно, думаєте, що жити без ідей є міщанство. Ви не помиляєтесь, я і є міщанин. Але ви, товаришко Висоцька, помиляєтесь, якщо міщанство зневажаєте, як це всі роблять. Зневага до міщанства – це фальшива, самозакохана поза. Адже міщанство – це компактна нерухома маса, на якій тримається всякий громадський лад. Це – стовп суспільства, кістяк, на який натягують раз у раз нове вбрання. І завжди точиться боротьба не проти міщанства, а за міщанство. Ідея перемагає тоді, коли здобуває собі достатню масу міщанства, яке сприйняло її і не намагається її критикувати. Добре діло, якби всі мали свої ідеї! Це була б жорстока криза людського життя.