Про що говорили вони?
Перші дні – ні про що. Тобто, звісно, говорили, але коли б за стенограмою їхньої розмови хтось схотів би судити про мовний розвиток людей, то вжахнувся б кричущої вбогості їх лексикону. Різні вигуки, особові займенники першої і другої особи однини та до них відміна одного дієслова в одному тільки часі – от і вся була основа їхніх перших розмов. Але скрашені й розпалені почуттям, вони здавались їм без міри чудовими, а примітивні речення, на кінець яких замість крапки поставлено поцілунок, чарували їх, як найвищі зразки красномовства.
Та потроху словесний елемент у їхніх побаченнях більшав, і вже через тиждень Юрій Олександрович почав розмови на різні теми, що його цікавили.
– Безумство, – казав він, стоячи перед дівчиною. – Ах, Марто, яке це влучне визначення: розум справді не бере тут жодної участі!
– Сядь коло мене, Юрчику, – мовила дівчина. – Чому ти від мене втік?
Він знову сів коло неї на ліжко, і вони схилились одне до одного в священній і банальній позі закоханих,
– Відколи я полюбив тебе, Марто, – вів Юрій, – багато що стало переді мною геть у іншому світлі… Я помітив багато з того, що досі не помічав, а ще більше інакше зрозумів. Ти справжня чарівниця, – він поцілував дівчину, а вона погладила його по голові. – І коли б навіть нам довелося колись розлучитись…
– Мовчи! – скрикнула вона. – Це неможливе.
– Заспокойся, Марто, я висловлюю тільки припущення… Так навіть тоді я пішов би новий, я зберіг би довіку ті зміни, що ти в мені заподіяла. Ти – непереможна!
– Подивись мені в вічі, – сказала Марта. – Я хочу глибоко-глибоко дивитись тобі в вічі… Я люблю твої очі.
– Дивись, – прошепотів він, стаючи перед нею навколішки.
І коли вона подивилась йому в вічі, вони поцілувались.
– Марто! – скрикнув він у захваті, пригортаючи її; тоді вона зійшла до нього, і вони сіли поруч долі на килимку коло ліжка. – Марто, ти дорівнюєшся жінок, що їх любили великі поети. У мене кепська пам'ять на власні ім'я, я більше до формул звик і не література моя спеціальність, але я пам'ятаю, що Данте знайшов у своїй Бісектрисі вічну красу!
– Беатріче, – м'яко зауважила дівчина, цілуючи його в чоло.
– Байдуже, байдуже, як її звали! Головне, що знайшов вічну красу. А я знайшов у тобі, Марто, свою втрачену націю.
– Так швидко? – спитала вона.
– Так, Марто… Не будьмо сперечатись, хто знайшов більше – я чи той Данте. Суперечка ця була б метафізична.
– Данте любив також і свою націю, – сказала дівчина, кладучи йому голову на плече.
– Я бачу, що це була людина всебічна, достойна кожному стати за приклад, – вів Славенко. – Але навіть він не сказав би, що таке нація. Я пробував аналізувати це поняття, і дійшов висновку, що це дуже незрозуміле явище, яке нібито й існує, хоч насправді існують тільки його складові й суперечні частини. Коли хочеш, то нація подібна до білка, що вмить розпадається, коли почати його серйозно аналізувати. А проте білок все-таки існує, як цілком визначена речовина, і завдяки йому точиться життя на землі… У всякому разі, полюбивши тебе, я відчув себе українцем, хоч, правду сказати, йшов до тебе тільки з наміром попрактикуватись у мові. Я сягнув далі, ніж сподівався, отже, в цій справі ти виконала роль каталізатора; це мій рідний хімічний термін, – додав він, цілуючи її.
– Ти не можеш без цих термінів, – мовила дівчина з докором. – Ти любиш їх більше від мене.
– Я зжився з ними, як сліпець із своїм собакою. Щоправда, сліпець завдяки тобі прозрів, але було б жорстоко й недоцільно прогнати вірного пса. Він ще нам, Марто, знадобиться! Їдуть, їдуть десь з-закордону мої реактиви, і ось незабаром почнеться нова серія моїх дослідів, серія твого імені, Марто.
– Хоч би вони довше не надходили! Я відмовляюся від своєї серії.
– Ах ти пустунка! Ти хочеш вкінець мене зруйнувати!
– Руйнуй і ти мене.
– Завтра висаджу в повітря твій махортрест.
– Ах, якби ж це сталося, – зітхнула вона. – Якби люди, всі люди зробилися вільні! Щоб не залежали від своїх заробітків і посад. Яке життя було б тоді, Юрчику! І щоб були великі театри й кіно, де пускали б без квитків, і щоб без квитків можна було де хочеш їхати, і щоб скрізь тебе годували і були раді, що ти прийшла. Уяви, Юрчику! Хіба цього ніколи не буде?
– Твої бажання не витримують критики, – сказав Юрій. – Навіть за соціалізму люди не будуть такі безтурботні.
– Дуже шкода… А втім, – сказала вона тихо, – я не проміняла б на той рай жодної хвилини, яку можу бути з тобою… Ні, не так: не проміняла б жодної хвилини чекання на тебе… нічого, що зв'язане з тобою, не віддам!
– Марто! – прошепотів він, нахиляючись до неї, – Марто, ти розумієш, як я тебе люблю?
– А я?…
І їх мова знову зійшла на захоплений примітив, на маленьке й страшне дієслово, що тримається закоханих уст, як учеписта думка хворого мозку.
Тепер дівчина злягла йому на коліна, а професор тихо гладив рукою її обличчя й витке волосся. Але маючи внутрішню потребу розвинути й докінчити кожну думку, він провадив:
– Я сказав, що нація є щось незрозуміле. Та коли не розумієш чогось, тоді шукаєш йому хоч далеких аналогій. І ти зверни увагу, як прокидається зараз інтерес до старовини. Навіть серед обмеженого числа моїх знайомих двоє збирають давні речі, різні незручні вази, посуд, з якого не можна їсти, потемнілі картини, поїдені мишами книжки. Чому? Бо ми дуже далеко сягнули й звертаємо очі назад, мов пересельці в бік покинутого рідного краю. Ми вийшли з минулого й сумуємо за ним. І в любові до нації є теж сум за минулим. Основне в нації – це спогад. До нації прилучається тільки той, хто психічно з'єднався з її минулим. Через те, власне, й не важить нічого, ким хто народився. Це момент суто механічний, це штамп на бланкові, де ще нічого не написано. Бо належним до нації не родяться, а робляться.
Вона погодилась. Вона здебільшого погоджувалась з усім, що він казав, уже через те, що це казав він. Коли й не погоджувалась, то рідко коли заперечувала, тільки зауважувала.
– Ти думаєш, – зауважила вона. – А для мене це так просто. До того ж, ми жили в Каневі…
– В Каневі? То ми доконче мусимо туди поїхати. Ти будеш поводатиркою в моїй запізнілій прощі на Тарасову могилу.
– Обов'язково поїдемо! – скрикнула дівчина. – Адже я там народилась. Руки, руки, Юрчику! Доведеться зв'язати тобі руки! Я покажу тобі там кожен куточок. Там є мої ярки, мої кущики. Знаєш, я гуляю було, побачу кущик і скажу: це буде мій кущик.
– Я боюсь, що ті кущики вже повиростали в дерева, – зауважив Славенко, кидаючи цигарку.
– Навіщо ти сказав… так жорстоко, – спитала дівчина. – Ні, ті кущики є, вони не виросли. От побачиш… Ах, Юрчику, як там гарно! Це чудово, що ми туди поїдемо. Коли? В квітні? Ні, ще холодно… В травні? Ой, як довго! Підемо в степ, далеко-далеко… І будемо йти, іти… поруч…
– Поруч, – проказав Юрій схвильовано.
Він переймався її поривом; чудний тихий блиск її очей його заворожував. Траплялись іноді хвилини, коли Марта ставала незвичайна, гострий доплив чуття перетворював її. Ясна лагідність займалася в її рисах, і заразом був у них тривожний, жагучий смуток, якесь тужливе й нестримне піднесення, що збуджувало в ньому захват і покору, здіймало в ньому бажання носити її світами на руках. Тоді тиша наставала в кімнаті, мовчанка кохання, коли він колисав її у млявих обіймах і торкався, схиляючись, устами її уст, де тихо поєднувалась їх зневолена від надміру жага.
– Ти – Марта? – прошепотів він.
– Я Марта, – відповіла вона.
Потім стиснула руками голову й сказала поволі:
– Я не хочу, ні про що не хочу думати, Юрчику, я хочу думати про тебе… Зараз! Ось ти тут, а я думаю про тебе… Тебе ніби двоє. Одного я ось почуваю, а про другого думаю. Це чудно? А як я чекала тебе! Не знала ще тебе, а почувала, що ти прийдеш – і ти прийшов.
– Гадаю, що ця психологічна загадка розв'язується просто. Напровесні чуття в тварин загострюються. Ти почувала весну, а не мене.
– Ти все хочеш пояснювати, – зітхнула дівчина. – Навіщо пояснювати? Юрчнку, не будь розумний зо мною!
– Це важко, але я спробую… Твоя рація, Марто! Навіщо пояснювати? Ми нічого не додаємо до явища, але руйнуємо його чар. Так зухвале хлоп'я нищить цяцьку, щоб довідатись її будови. Наші пояснення всі нікчемні й нічого, зрештою, не пояснюють. У великому X, що ми силкуємось розв'язати, завжди лишається трохи менший X, а в ньому знову ще менший, і так до безкінця, аж поки замість одного великого Х не здобудемо безліч манюсіньких, але однаково незрозумілих. Твоя рація! Ми надто багато думаємо і мало живемо. Життя йде проз нас, а ми думаємо й починаємо жити обміркованим, якимсь стерилізованим життям, де вбито всі мікроби шумування. Надужиток здібністю мислити – ось де наш величезний злочин… А твоїми устами, Марто, промовляє зараз найкраща мудрість, проти якої наша вигадана мудрість надто дрібна. Марто, вчи мене цієї великої мудрості! Марто, я твій учень, я доросле дитя, яке ще не жило!