З Мартою він познайомився ще коли та профшколу кінчала, і заходив до неї не дуже часто, але систематично. Власне, поки він був у Києві, мав у дівчини певний прийомний вечір раз на тиждень, здебільшого в середу.
– От кінчу інститут, улаштуюсь, тоді обов'язково поженимось, – сказав він.
– А там побачимо, – жартома відповіла дівчина.
В думках вона вважала Дмитра за гарного й щирого хлопця, тільки що дуже нецікавого! Він не говорив тих палких слів, яких багато сказано в її кімнаті, – так багато, що коли б вони були щирі й мали фізичну властивість пекти, то від усього будинку й навколишнього кварталу лишилося б сумне згарище; він любив, зрештою, тільки своє діло, на превелику силу виборене, отже, любив у ньому свою власну витрачену енергію. Адже надто багато він вистраждав задля індустрії, занадто багато доклав до неї зусиль, щоб ставити щось над неї. Плани він будував собі широкі, але спокійні, ділові, чи, сказав він, практичні, без захоплення й мрій, які призводять до розчарувань, а вірив тільки в працю, якою все здобув, бо ніщо не спало йому від надмірного хисту чи несподіваного успіху. Хоч мав він ще тільки двадцять п'ять років, але почуття романтичної виключеності, надій на звичайну долю в ньому не було – проста, настановлена сила керувала ним, і він мався таким способом зовсім добре.
– Добрий вечір, товаришу, – сказав Славенко. – Але заразом я мушу сказати й до побачення, бо о восьмій мене вже чекає лабораторія.
Він ще раз перепросив Марту за турботи й пішов незадоволений. Передусім по цигарника він міг просто прислати свою робітницю, – так, це було б чудово: прислати робітницю! – По-друге, коли він зайшов уже сам, то не треба було й хвилинки лишатись, не треба було заходити в розмову. Ще й з ким? Що для нього ця радпанночка? А от він сидів, аж поки не з'явився отой стрижений молодик. Професор почував прикрість. «Це чортзна-що! Треба до рук себе взяти! – роздратовано подумав він. – За що, власне?»
– Ти давно його знаєш? – спитав Дмитро, коли учений вийшов.
– Та вчора ж разом знайомились! Але ви знахабніли, Дмитре: повернувшись із Дніпропетровського, уперто кажете мені «ти»! Скільки пригадую, я вам такого права не давала.
– Ого! Ціле тобі правове питання, – засміявся Дмитро.
– Ви думаєте, – вела дівчина, – що коли дістали посаду на фабриці, то зробились уже більший за всіх! У пани вийшли, як же…
– Ах ти дивачка! Та ми ж з тобою давні приятелі, так пак? І потім, – додав він ласкавіше, – в Дніпропетровському, коли я тебе не бачив, я так звик думати про тебе, так, розумієш, звик, що ти ніби зо мною…
– Але це тільки ваші мрії!
– Мрії? Зовсім не мрії. Та коли на моє дружнє звертання треба твого дозволу, то прошу його.
– Ні, – сказала дівчина.
– Уперта, як молода коза! – сказав Дмитро. – Молода й гарна… Ти тільки подумай: я до тебе з поважними практичними пропозиціями, а ти мені зразу зневагу. Добре, що я необразливий! Сідай, Марто.
– Я звичайно не можу вигнати вас з хати, – мовила дівчина, сідаючи.
– От і добре, що не можеш… Та й нащо вигонити? Краще їдьмо разом до Дніпропетровського.
– Навіщо?
– Це зрозуміло: поберемось.
– Дуже несподівана пропозиція.
Дмитро закурив і якийсь час чи то вибачливо, чи то з жалем дивився на дівчину. Вона засміялась. Тоді хлопець підвівся й пустотливо обійняв її.
– Марто, ти хороша!
– Без рук прошу, – стереотипно відповіла вона.
– Гаразд, геть жарти! Поговорімо практично, – сказав Дмитро, сідаючи поруч. – Неправда, що моя пропозиція несподівана: я не раз про це говорив тобі, говорив цілком серйозно. Ти сама подумай – чи ходив би я до тебе щотижня, якби не думав з тобою побратись? Я не жевжик якийсь, часу в мене обмаль, я працював, як віл, я був голодний, зморений і все-таки приходив. Чому? Ясно – ти мені подобаєшся…
– Дуже приємно.
– Тим краще, Марто! Я й справді ні разу не помічав, щоб ти була до мене ворожа… І ти ввійшла в мій план.
– В п'ятирічку?
– А що тут поганого? Ми повинні розраховувати, щоб життя наше було міцне, щоб воно рухалось уперед. В такій справі, як одруження, не повинно бути випадкового вибору. Що таке шлюб? Шлюб – це спілка, така, як спілка УСРР з РСФРР, наприклад, – для спільної праці, для спільної боротьби. Це маленька спілка у великій спілці людей. І тут треба добре поміркувати, щоб не наробити зопалу дурниць. А то, поженяться, як тепер це, а через місяць розходяться – хіба це діло, Марто? Що це – спорт чи розвага? Від шлюбу мусять бути діти…
– І багато? – глузливо спитала Марта.
– Я думаю, не менше як п'ять. Тут такий розрахунок: двоє помре, двоє заступає батьків, а одне – це чистий прибуток класу та нації. Діти – це перш за все. А то ми будуємо для майбутнього покоління, а про покоління те й не дбаємо. Тут у нас поганенькі, треба сказати, справи. Я помітив, що наші українці ще дуже непевно почувають себе в місті – бояться дітей мати. Особливо такі, як я, що в скруті довелося жити. Думає – важко буде. А це неправильно! Дитина завжди виросте. Нам же до зарізу потрібна українська дітва, піонери, маленькі будівники соціалізму! І виховати їх так, щоб працювати вміли, щоб любили працю, були товариські, дужі. Щоб набудували нам тисячі заводів і самі були, як сталеві. Я вірю, Марто, в краще майбутнє. В те, що люди будуть кращі. Якби мені довів хтось, що цього не буде, я, може, злодієм зробився б. Так і батько мій казав: якщо ти ні в що не віриш, тоді людей ріж. Тільки я не з тих, що в краще майбутнє вірять, а самі тільки язиками молотять. Або гопки з радощів скачуть, що вірять. Вірити – це значить працювати. Ти подумай – клас відроджується, нація відроджується – стільки відроджень, що в голові закрутиться. Треба спокою. Діло треба робити. А з тебе чудова буде мати, Марто, – додав він раптом. – У тебе міцні груди, ти гарно збудована, діти твої будуть сильні, і ти легко їх родитимеш…
– Ви не на виставці молочних корів, – зауважила Марта.
Цей практик починав її справді тішити. «Що на нього ображатись? Хай балакає», – думала вона. Крім того, настрій у неї був напрочуд прозорий – вона ніби спочивала всім своїм єством, спочивала невідомо після чого, але безмірним спочинком. Це була хвилина, коли можна сказати: «Мені нічого не потрібно», хоч нічого й не маєш, коли почуваєш змогу виразно мислити, рішуче діяти, розумно говорити, але дозволяєш собі нічого цього не робити й задовольнятись самим потенціальним станом своїх спроможностей.
– Знову ці слова! – скрикнув Дмитро. – Ох, Марто, ти теж, здається, зіпсута. Може, інакше треба було сказати? Віршами про красу? Але я кажу так, як умію. Я – простий, ти знаєш мене. І щирий – ніколи не брешу. Що ж, подивись і ти так на мене. Я сильний? Безперечно. Поганий? Ні. Дурний? Теж ні. Правда, я не красун і не геній. Тільки ж красуни завжди бувають легковажні, а генії зараз невчасні. Я думаю, що генії зараз непотрібні. Минув той час, коли природу треба було брати знаскоку, коли людська свідомість була здатна на самий лиш порив. Ми живемо в час систематичної практичної роботи, для якої потрібні розумні й чесні робітники. А геній, може, й зіпсував би нам справу. І я можу ще бути другом, на якого можна покластися, який ніколи не зрадить. Думаю, що й ти така. А це ж дев'яносто відсотків того, що треба для справжнього шлюбу.
– Але решта десять відсотків?
– Вони на місці! Ти примушуєш мене ще раз сказати, що подобаєшся мені… Ти ж це чудово знаєш! Якщо тобі приємно це чути, зобов'язуюсь говорити тобі це ціле життя. Бо це правда. З нас добра пара, Марто. Ми так бадьоро, сміливо підемо вперед, нам удвох і чорт не брат! Скільки ми зробимо!… Бачиш, я пропоную тобі поважного й добре викресленого плана. Га, Марто? Чи, може, ти проти мене особисто щось маєш? Кажи просто.
– Ні, я проти вас абсолютно нічого не маю, – відповіла Марта.
– Гаразд! «За» тепер, знаєш, не голосують. Це правильно: хто не проти, той за! Так що, руку, Марто?
– Можна ще й утримуватись. Я утримуюсь.
– А я думав, що ти справжня українська жінка! – розчаровано промовив Дмитро. – Це ж ганьба – утримуватись! Хто втримується? Кволі, легкодухі, хто на яку ступити не знає… Може, ти якогось додатка до моєї пропозиції маєш чи поправку?