– От і все гаразд, – подумала Ірен, пильно оглянувши себе в дзеркало.
На тридцятому році свого життя, завдяки високій організованості своєї вдачі, завдяки розважливості, що керувала, не ушкоджаючи, її чималими жіночими пристрастями, вона була в розцвіті своєї принади. Через три-п'ять років вона неминуче мусила погладшати, але зараз повнота була їй тільки за окрасу. Починала свою молодість Ірен із сентиментальної, гарнюньої й випещеної панночки, закоханої в ставного підпоручника й зарученої з ним за всіма приписами релігії та звичаїв. І коли року 1919 підпоручник цей мусив забиратися з добровільчим військом десь далі від нареченої і української землі, Ірен заприсяглася не бувати в жодному товаристві, не знати жодних розваг, не знати посмішки, аж поки він не повернеться. Цілий рік вона витримала цю страшну обітницю, противну основним нахилам її темпераменту, а потім за якийсь тиждень зійшлася з одним здоровим і хитромудрим хлопцем, який, без певного минулого, але з цілком певними намірами, взявся працювати в постачанні. Ірен промандрувала з ним два роки по всяких усюдах, по.селах і містах, де кидано її коханця, що тримав свою милу, не гребуючи способами, в теплі й великих на той час достатках. Коли ж кінець кінцем цього пройду розстріляно з вироку ревтрибуналу, Ірен не вельми за ним пошкодувала – кочове життя їй обридло й однаково не показувало надалі перспектив, тож і визнала вона за вчасне й доречне знову пристати до батьківського дому, голодного й холодного за військового комунізму, а тепер збадьорілого й підлатаного в перших подихах непу.
Прикрих спогадів про це мандрівництво в Ірен не лишилося; свій вчинок вона цілком виправдувала молодістю та обставинами й була навіть певна, що теж віддала данину революції. Незважаючи на всі пригоди, вона вернулась зрівноваженою, досвідченою жінкою, що тільки зовні зберегла подібність із колишньою ажурною панною. Пригоди вплинули на неї позитивно, вони розвинули її й усталили, а разом з тим вона й репутації своєї не втратила, бо мати зуміла зберегти доччину таємницю, прикривши її правдоподібною версією про гостювання в тітки аж у Сибіру, де, казала вона, не почувалось голоду й молодій дівчині безпечніше було прожити лихоліття. Ірен дуже легко могла підтримувати цю казку, бо хвилі постачання носили її і по Сибіру. Навіть батько її, професор, якого мати на поводку водила, не міг би точно відповісти, що саме було ці три роки з його любою Ірою. А в інтимних розмовах з матір'ю вся ця історія фігурувала під делікатною назвою «першого заміжжя».
По тім того ще одна пригода трапилася Ірен, але про неї й сама мати тільки невиразно могла здогадуватись. У кімнаті, що тепер призначалась Юрієві Олександровичу Славенку, жив років зо два тому якийсь медик-студент. Згодом він вибрався.
Тим часом професор Маркевич відпустив останнього хворого, скинув халата й востаннє вимив руки. Потім узяв із столу слухову трубку, машинально поклав її в жилетну кишеню, лишивши розкидом на столі шматки паперу, картки, де записував хворих, та з півдесятка олівців, якими писав рецепти, і підійшов до шереги українлісівських засклених шаф, що стояли з книжками попід стіною. Тут він постояв з хвилину, замислившись, але зрештою махнув рукою і весело вийшов з кабінету.
В передвітальні покоївка підтирала після пацієнтів підлогу, і професор, ідучи, озвався до неї:
– Ну що, кінчили, Пелагеє? Чудово!
В їдальні вже кипів і булькав самовар. Ірен вийшла з своєї кімнати і розставляла на столі чайне накриття, бо за звичаєм професорського дому вечірній час був у обов'язках молодої господині.
– Добривечір, мої любі! – сказав професор, сяючи. – Мої хороші! Як ся маємо, га? Чудово, чудово!
Він поцілував руку дружині, що поцілувала його в голову, і навпаки – руку йому поцілувала дочка, а він її в скроню. Це теж був обов'язковий ритуал, що повторювався щоразу, вранці й увечері, коли професор з'являвся в родинному колі.
Але він ще пригорнув дочку до себе й знову захоплено спитав:
– Як ся маємо, Ірусю? Моє ти серденько! О, ти виглядаєш чудово!
Старший син його загинув ще на імперіалістичній війні, другий син, захопившись ідеєю поновлення Росії, був забитий під Києвом 1919 року, і тепер дочка лишилась єдиним нащадком професора, єдиною метою його батьківського захоплення.
– Дякую, тату, – відповіла Ірен.
– Ну, чаю, чаю! – скрикнув професор. – Ірусь, усе на місці?
Чай був улюбленим напоєм професора і, власне, єдиною його розвагою. Обідати йому за справами доводилось завжди похапцем, а ввечері він міг порозкошувати коло столу, випиваючи, як правило, чотири склянки чаю, до того ж конче гарячого – д ля цього на таці стояв чепурний кошик з десятком вуглин, які й підкидалось щипцями в самовар, щоб підтримати його в стані кипіння.
– Зараз прийде Юрій Олександрович, – озвалася мати. – Зачекай, Степане Григоровичу, хвилину…
– Юрій Олександрович? О, давно не бачив! Чудовий розмовник… – сказав професор. – Що за голова! Блискучий розум! Але… Ірусю, золотко моє, доглянь самовара. щоб не прохолов!
Справді за якусь хвилину пролунав дзвінок, і з'явився Юрій Олександрович Славенко – високий чорнявий молодик, рівно зачісаний, з довгастим енергійним обличчям Він привітався, поцілував жінкам руки, а професорову руку міцно потиснув.
– О, силач, – скрикнув Степан Григорович. – Чудово, зараз питимемо чай! Сідайте, прошу вас.
– Чай у вашому домі, професоре, стоїть поза всякою конкуренцією, – сказав Славенко. – Він незрівняний своїм ароматом і прозорістю. Безперечно, господиня знає секрет, – додав він, глянувши на Ірен. – Вдома я про такий чай не можу навіть мріяти… Моя «рабиня» частує мене таким пійлом, від якого, зрештою, можна дістати перекруту кишкового.
– Ха, ха, ха! – засміявся професор. – Та, мабуть, ще й холодним!
– Це невигода холостяцького життя, – зауважила мати.
– Мамо, присунь мені цукор, – з притиском сказала Ірен. – Прошу, Юрію Олександровичу.
– Дякую, – промовив той, беручи склянку. – А надто зараз я не відмовлюсь від склянки гарного чаю. У мене справді в горлі пересохло…
– Ви після лекції? – спитала Ірен. – Прошу, тато!
– Ірусь, ти молодець у мене! – сказав професор.
– Ні, де там! – відповів Славенко. – Власне, я таки з лекції, але уявіть собі, з лекції українізації!
– Невже? – здивовано скрикнув професор.
– Яке безглуздя! – сказала мати. – Це ж заважає вашій роботі!
– Уже три місяці, – сказав Славенко.
– Не заздрю вам, – сказала Ірен.
– Я сам собі не заздрю, – сміючись, промовив Славенко. – Але що поробиш! Я підходжу до цієї справи цілком розумово. Треба ж було колись вивчати політграмоту, яка, звичайно, і для мене особисто, і для біологічної хімії абсолютно не потрібна! Тепер українська мова, і я не певен, чи задля громадської користі нам не доведеться колись вивчати, наприклад, куховарської справи…
– Коли всі куховарки керуватимуть державою, – сказала Ірен.
– Атож, ви цілком мене зрозуміли. Проблема куховарки стоїть у нас дуже гостро. Зрештою, зовсім природна річ – живемо ми неминуче в певних обставинах, і цим обставинам мусимо щось сплачувати…
– Марусю, – раптом звернувся професор до дружини. – Я забув тобі, серденько, сказати: на нас близько тисячі карбованців прибуткового податку наклали!
– То це треба негайно опротестувати, – півголосом промовила вона.
– Я не маю найменшого сумніву, – вів далі Славенко, – що найближчого часу, принаймні в науковій галузі, мовна проблема буде радикально розв'язана. Це дуже дивно, але мусимо визнати, що після кількох століть розвою, зараз для нас, учених, середньовіччя з єдиною латинською мовою є поступовий ідеал! Звичайно, ми повинні прагнути до нової, простої і сконденсованої мови, яка відповідала б нашим розумовим потребам. Сучасні мови, в тому числі й наша російська, занадто зіпсовані літературою, занадто переобтяжені синонімами, не припущенними в науковій роботі. Есперанто мене дуже цікавить, і я вже добре засвоїв його… заразом з українською мовою.
– Я проти есперанто, – заявив професор, – Ірусь, ще скляночку!
– Але це, зрештою, неможливе, професоре! Ви повинні мене зрозуміти. В своїй галузі я майже нічого не маю російською мовою. Я мусив вивчати німецьку, англійську й французьку. Торік на замовлення шовкотреста я опрацьовував деякі питання з шовківництва і мусив вивчати ще й італійську.