І треба визнати, що це речення було непоганим вступом до його міркувань, що виглядали приблизно так:
«Хто ж найдужчий? Той, хто живучи, переборов у собі життя».
«Життєві радощі можна порівняти з шматком поганенького сала у великій пастці страждання».
«Наше народження є біль, а смерть – мука. Жалюгідне те, що міститься між цими бігунами».
І ніколи нікому він своїх поглядів не висловлював, ні афоризмів своїх не читав, хоч не раз поривало його відкритися із досягненням душі комусь із товариських хлопців, яких на фронті було чимало. Та наперед знаючи, що його навряд чи зрозуміють у тих обставинах, Льова мовчки зберігав і збагачував свою таємницю, сам собі егоїстично втішаючись скарбами душного й похмурого підземелля своїх розумувань. Змовчав він і перед молодим лікарем Юрієм Славенком, що потрапив, відірваний від наукових студій, до їхньої частини на польський фронт 1920 року, і з яким у Льови нав'язались щось ніби дружні стосунки – найбільше через те, що лікпом брав на себе всю найважчу й найнебезпечнішу роботу в лінії вогню. Та стосунки ці хутко й урвалися, коли по скінченні війни тов. Славенко негайно вернувся до безпосередньої своєї праці в лабораторії при Київському медінституті, а лікпом Роттер, нарешті демобілізувавшись, вирішив ще глибше віддатись праці в лабораторії при своїй власній особі.
Що, за Льовиною теорією, спосіб і місце життя нічогісінько не важили, то він перебрав з 1920 року якийсь десяток міст та професій, аж поки 1927 року не прибув до Києва на працю в ковбасному відділі одної з безлічі соробкопівських крамниць. На цей час з нього вже цілком виробився лагідний аскет, що зрозумів життя і простив людям, геть відмовившись від думки їх виправляти – тобто найпристойніший з усіх можливих аскетичних типів. Так він і провадив би у вищім супокої своє непомітне існування, коли б не зустрів був якось батькового приятеля, вчителя канівського, що потім того незабаром помер, відігравши в Льовиному житті фатальну роль: через нього-бо мудрець спізнався з його дочкою, дівчиною Мартою, колись пустотливим підлітком, і закохався в неї так, як може закохатись людина, далека від людей та життя і виключно світовими проблемами заклопотана, – раптом, безглуздо й безнадійно.
Так просто в його житті сталася друга катастрофа, друга моральна контузія, що знову його спустошила й заперечила.
Льова вертав додому вельми збентежений. Що Юрія Славенка треба доконче познайомити з Мартою, це здавалось йому доведеним без доказів. «Він цікавий, розумний, вона може в нього закохатись», – думав він. І за мить його обпадали страшні сумніви. Проект обертався в нісенітницю, в хворе уявлення. Може, вчений взагалі не схоче з ним знатися? Так ні ж, вони здибалися разів зо три за цей час, і той навіть заходити запрошував! От він і зайде… «У всякому разі, треба спробувати, у всякому разі», – переконував себе Льова. Він тремтів від хвилювання. Власне, вчений був у нього єдиний знайомий, якого він без сорому міг рекомендувати дівчині. Ах, чого він вчасно не подбав, щоб мати таких цікавих чоловіків хоч душ зо три! А так йому лишалось тільки покласти всі надії на одного. І він надіявся! «Це треба зробити, це обов'язково», – міркував він.
Поки Льова, отак розважаючи, ішов із Жилянської вулиці на Арсенальну, між якими відстань могла бути солідним доказом глибини й сили його чуття, Марта якийсь час сиділа теж замислена коло теплої грубки. Потім раптом обернулась і постукала кулаком у стіну – це було звичайне хатнє гасло для її сусіда-кооператора, який невдовзі й з'явився на порозі.
– Хоч ви, Давиде Семеновичу, розкажіть щось цікаве, – плаксиво озвалась до нього дівчина.
– Хе, хе, – закректав кооператор, заходячи, – я, знаєте, всіда готов, всіда готов!
3
ПРЕКРАСНА СИРЕНА ІРЕНА
Літня жінка в чорній сукні, суха й висока, на вигляд дуже старовинна – дружина відомого терапевта, професора Маркевича, тихо підійшла до дверей доччиної кімнати й постукала.
– Ирен, к тебе можно? – півголосом спитала вона, відхиляючи до кімнати двері.
Тиша в помешканні була майже абсолютна. Прийом у профессора кінчався, та й кабінет його містився зразу коло парадних дверей, у протилежному кінці до їдальні, де горіла лампа під широким матерчатим абажуром, що давав світло тільки на стіл і вузьку просторінь коло нього. Дубові стільці попід стіною здавались темними кам'яними, картини, копії з Айвазовського, ледве ясніли у золочених рамах, повішених за принципом симетрії, а довгий годинник червоного дерева з величезним вагадлом м'яко цокав до пари застиглому світлу над столом.
– Заходи, – відповіла дочка.
Тоді Марія Миколаївна переступила поріг і зразу ж причинила за собою двері, щоб не вихолоджувати доччиного покою, де температура завжди була на п'ять ступнів вища, ніж у цілому помешканні. Ірен любила тепло, власне, органічно не могла терпіти холоду, тим-то для її грубки встановлено спеціальну норму палива.
Ірен півлежала на софці й читала, не підводячи від книжки очей. Мати сіла поруч і промовила по-російськи:
– Вже незабаром сьома…
– Ну? – спитала Ірен, дочитуючи речення.
– І сьогодні четвер…
– Так. Знаю, – сказала Ірен, відсуваючи книжку. – Мамо, ти хвилюєшся більш за мене!
– Ну, – улесливо промовила мати. – Але мене це трохи дивує… Він буває в нас уже півроку… Я знаю, що ти… проти нього нічого не маєш, власне, він прекрасна партія, показний із себе, на становищі, з безперечним майбутнім…
– Знаю, – урвала Ірен. – Про це ми з тобою вже говорили.
– Вибач, Іро, але я не розумію цієї повільності! В наш час це робиться швидше…
– Ну? – спитала Ірен.
– І я боюсь, що щось станеться… Не забувай, що вас уважають за наречених, з цим ми повинні рахуватись. А той четвер він не приходив зовсім…
– У нього було засідання, – поволі відповіла дочка. – А в суботу ми були з ним у театрі, коли тебе це цікавить…
Марія Миколаївна неймовірливо похитала головою.
– Не забувай, що тобі вже двадцять дев'ять…
– Справа в тім, мамо, – сказала Ірен різко, – що він працює зараз над великою роботою. Він мусить її спокійно закінчити. В цій роботі його майбутнє, про яке ти казала… Якщо я напосідатиму, то можу тільки відштовхнути його. Знаєш цих учених – для них робота передусім, на це треба зважати. Я мушу тепер же показати йому, що можу підтримати його, поступитись до певної міри собою, своїми інтересами. А коли він роботу закінчить…
– Це, може, через рік буде…
– Хоч і через два! Яка ти примітивна, мамо!
– Я бажаю тобі добра… І потім помешкання… Цей об'єднаний житлокооп конче хоче нас ущільнити. Кімната, яку ми призначали Юрію Олександровичу, під загрозою… Може, запропонувати йому перебратись до нас тим часом?
– Кімнату тим часом можна заселити якоюсь родичкою чи кимсь іншим, – відповіла Ірен. – І до цих розмов більше не повертатись.
Марія Миколаївна підвелася.
– Не гнівайся, Ірен! Ти знаєш, що я пережила під час твого першого заміжжя. Я не можу тепер не турбуватись…
І вона вийшла накривати чай.
Ірен закурила й сіла. Сьогодні вона вирішила не передягатись. Синя шевйотова спідниця й біла англійська кофточка надають її постаті стрункості й інтимності. Пофарбоване в ясно-рудуватий колір волосся хай лишиться трохи розкуйовджене – така недбалість посвідчить за простоту й товариськість взаємин. Треба тільки напахтитись тонко і різко, бо пахощі підкреслюють тіло, стелють до нього непереможно принадний шлях. Вони створюють безпосередній, сливе духовний, але любосний зв'язок між тілом, що вилучає їх, і тілом, що вдихує, оповивають чуття м'якими й теплими маревами, дають спізнати любовну мрію, як виточену й далеку реальність.
Вона засвітила лампу при туалеті з потрійним дзеркалом, а лампу над софкою зразу ж погасила. Ради вигоди й зручності в її кімнаті коло кожної меблі, що могла бути ввечері потрібна, в тій чи тій формі прироблено електричну лампку – коло софки, туалету, дзеркальної шафи, ліжка, закритого параваном у східні розводи, – не згадуючи вже за висячу лампу в формі блідо-рожевого ліхтаря; та Ірен ніколи не дозволяла двом лампам заразом горіти, бо на повну міру перебрала від матері крайню ощадливість, відповідно перевтіливши її в приємну акуратність. Затишний і теплий порядок був у її хаті, де вона сама й прибирала, попіл з її цигарки ніколи не падав інде, крім мушлі-попільниці, навіть панувала якась внутрішня стрункість у безладді на етажерці з безділлям, де стояла дрібна старовина, навіть маленькі хінські бовванці та чудернацькі гіндуські божества. Поруч на спеціальному столику вишикувано тринадцятеро білих слонів, від чималого, з дециметр заввишки, й кінчаючи крихітним, як півмізинця.