– Так ви скоротили мене, Андрію Романовичу? – сказала дівчина голосно й різко.
– Не я вас скоротив, товаришко Висоцька, – відповів Безпалько, не зміняючи пози, яка свідчила, що він тільки на мить відірвався від роботи, – а нарада в справах раціоналізації апарату визнала, що в статистичній частині досить трьох працівників, якщо відповідно, за моїм проектом, спростити форми справоздання, а деякі й просто…
– Але чому скоротили якраз мене? – урвала його Марта.
– Не хвилюйтесь, товаришко Висоцька, з трьох технічних співробітників статчастини вибір, на мою думку, зроблено цілком підставно. Передусім, товаришка Лісова, як заявив представник місцевкому, вагітна («Ах, от чому вона останній час так поправилась і погарнішала», – мельки подумала Марта. Ліна застукала голосніше), а рахівництва, що провадить товариш Ворожій, ви не змогли б на себе взяти. До того ж, і товариш Ворожій, і товаришка Лісова багато давніше за вас працюють в установі, а старим працівникам у таких випадках, як ви знаєте, завжди дають перевагу. А втім, коли ви вважаєте своє скорочення за непоправне, ваше право вдатись до місцевкому…
– Брехня! – скрикнула зненацька дівчина. – Ви мститесь надо мною! Ви навмисно склали того проекта, щоб мене звільнити! Ви хотіли… ви хотіли надати махортрестові нормального вигляду…
– Вона маячить, – промовив Безпалько здивовано. – Товаришу Ворожій, дайте там води.
Але Марта вже себе опанувала. Бліда й схвильована, вона уривчасто промовила:
– Не треба… Мені не треба води… До побачення, товариші.
І вийшла з кімнати. Дійшла вже до вихідних дверей, але спинилась, згадавши, що має одержати за півмісяця ліквідаційних і решту платні. Щоб не вертатись сюди, вирішила взяти гроші зараз.
Коло віконця каси була невеличка черга, і дівчина стала позаду. Губи її нервово тремтіли, і цей самовільний дрож, якого вона не могла спинити, збільшував її біль і гіркоту. Бо цей дрож вона почувала надзвичайно виразно, адже все тіло її, крім уст, було нерухоме, холодне, оспале. Їй важко було стояти, важко ступати крок, в міру посувалась черга, важко дивитись. Під тупим нагнітом у мозоку вона спроквола думала: «Навіщо я розмовляла з ним? І я кричала… Не треба було цього, не треба!» Нарешті її черга дійшла.
– Ліквідаційні, – прошепотіла вона у віконце.
– Ваше прізвище? Голосніше! Висоцька? Тридцять п'ять плюс платні за сім днів сімнадцять – сорок п'ять, вирахувань нема, одержуйте: три, чотири, п'ять, два карбованці, сорок п'ять.
«Який він байдужий», – з жахом подумала дівчина про касира.
Сховавши гроші в торбинку, вона пішла геть, але хтось узяв її за руку. Вона обернулась – товариш Ворожій стояв перед нею, посміхаючись.
– Ну й дивачка ви, Марто, подивлюсь я на вас! Оце гроші одержали та й додому? Значить, здаєте позицію? Отаких і треба тому ідолові! А заяву на нього, таку, щоб аж шкварчало!
– Я не хочу, – відповіла вона, йдучи.
Ворожій вийшов за нею на сходи.
– Чекайте, побалакаємо, – казав він. – Що ви з ним панькаєтесь? Я сам посвідчу, побий мене бог, посвідчу, як він на вас поглядав. Це ж скандал буде, ви розумієте! От, ідоляка! Він же залицявся до вас? Може, й додому приходив?
Марта мимоволі кивнула.
– От так штука! А свідки є, що приходив? Тут свідків до зарізу треба!
– Ні… я не хочу… цього бруду, – сказала дівчина гидливо.
– Оце вже безхарактерність! Тут можна показательний процес устругнути, а ви йому, сукиному синові, попускаєте!
Його грубовате співчуття зворушило Марту.
– Дуже вдячна вам, але… не треба, – промовила вона, подаючи йому руку.
– Ех, ви ж, інтелігенточка, – сказав Ворожій з жалем. – За такими тільки й живуть такі чорти… Ви, коли хочете, навіть права не маєте замовчувати таке діло. Шкода, шкода!
Але вона мовчки потиснула йому руку й поволі вийшла сходами на вулицю. Було вже зовсім тепло, вона розстібнула коміра. Ранкові події геть знесилили її, а теплінь повітря додавала їй стоми. Її думки плуталась між кооператором і Безпальком, від одного тікаючи, щоб потрапити на іншого. Отже, вона не служить! Що ж далі робитиме? А що робити їй не було чого, вона рушила просто додому.
В кімнаті сіла на стільця й сиділа довго, не роздягаючись, з торбинкою в руках. Раз у раз згадуючи про все, що сталося, дівчина тужно хитала головою. Цей рух заспокоював її, приколисував, і вона, скинувши нарешті пальто, лягла й відразу заснула.
Прокинулася від струсу. Професор Славенко енергійно будив її. Прийшовши о дев'ятій годині, він здивовано переступив поріг темної кімнати й побачив дівчину одягнуту на ліжкові в міцному сні.
– Он як ти мене чекала! Заснула з нудьги, – казав він. – Я ледве тебе розбуркав.
– Ох, що зо мною? – прошепотіла дівчина, прочунявшись. – Вибач, Юрчику! Я сплю, мабуть, з дванадцятої години.
– Ти хвора?
– Ні, любенький, я цілком здорова… Яка ганьба, отак заснути! Але не дивись на мене хвилинку, я трохи опоряджуся.
Він глянув на неї, заспану й розкуйовджену. «А вона не така вже й «смазливая», – подумав він, відвертаючись.
Сьогодні біохімік обміркував докладно плани свого майбутнього життя. Щоб застерегти себе надалі від любовних несподіванок, він твердо вирішив негайно одружитись. «Котре лихо менше, те й вибирай», – подумав він цілком підставно. Яка грубезна помилка була, що він того зимового буряного вечора звернув свою путь від будинку, де живе Ірен, до Мартиної халупи! Але мусив мислити спокійно. «Нераціонально було б шукати когось іншого перше, ніж удатися до тої, з ким справа була вже цілком налагоджена. Я мушу спробувати вернутись, це буде найраціональніше, бо тоді коло моєї легковажності таким робом замкнулося б у вихідній точці. І тільки коли Ірен не відгукнеться на моє звертання, я муситиму – леле! – шукати іншої жінки до одруження!»
Тому він написав сьогодні й відіслав поштою такого листа (російською, звичайно, мовою):
«Глибокошановна Ірено Степановно!
З незалежних від мене і для мене прикрих та несподіваних обставин я не міг останній час відвідувати Вас і втратив Ваше, таке приємне й дороге для мене товариство. На щастя, ці обставини вже минулись, не лишивши найменшого сліду, і радість моя була б цілковита, якби ви дали мені дозвіл знову Вас бачити.
Я нетерпляче чекатиму Вашої відповіді, від якої залежатиме багато що в моєму житті.
Вам щиро й глибоко відданий
Юрій Славенко».
Покінчивши з листом, молодий професор привітав себе за розважливість і пішов на побачення з дівчиною в тому піднесеному настрої, з яким наймит добуває терміну немилої роботи. Сон дівчини видався йому дуже неввічливим. «Я стільки про неї думаю, а вона спокійнісінько тим часом спить», – казав він сам собі, курячи цигарку.
Нарешті Марта причепурилася і, підійшовши ззаду, ніжно оповила йому шию руками.
– Любий, єдиний, коханий, – шепотіла вона.
Він гладив їй руки, що з'єднались у нього на грудях.
– Коханий, любенький, – шепотіла вона, пригортаючись, – однісінький, милий незабутній Юрчику!
«Яке це все старе!» – подумав біохімік, притискуючись головою до її щоки. Але спитав:
– Чому ми сьогодні спали через цілий день, Марто? Дівчина сіла йому на коліна.
– Це тому, – сказала вона, – що в мене вранці було тисяча й тисяча неприємностей, і я стомилась, страшенно стомилась…
– Неприємності справді стомлюють, – мовив Славенко. – Зужиття психічної енергії під час хвилювання відбувається надзвичайно інтенсивно і, звичайно, зовсім недоцільне. Чи хвилюватись, чи ні – становища це не змінює, навпаки, заваджає розв'язувати його силами розуму. З цього погляду хвилювання треба визнати за явище хворобливе, якого мусимо так само стерегтися, як, наприклад, застуди.
– Але як не хвилюватись, коли тебе, наприклад, скоротять з посади?
– Хіба тобі це утрапилось?
– Сьогодні вранці.
– Ого, це велика неприємність. Що ж ти думаєш робити?
– Що? Як звичайно в такому становищі: піду на біржу.
Вона говорила про своє скорочення дуже весело, недбайливо, з посмішкою, щоб якнайменше його стурбувати. Але замовчати й цю неприємність їй здавалось неможливим, надто коли він застав її сонну.
– Одначе, ти не дуже журишся, – сказав він.
– Але в мене єсть ти і… досить добра кваліфікація!