– Справа не в словах, – сказала Марта.
– Так, це ти вперше маєш рацію, – сухо промовив він. – Дійсно, справа не в словах. Справа в світогляді й розумінні життя. Я не лицемір. І плутати «кохання» з «уподобанням» не буду. В цих словах різниця минулого й сучасного. Кохання – це всяке божевілля, всякі нісенітниці, самогубство, словом, той відділ, що в газеті зветься «пригоди й злочини». А вподобання – це провідна стаття, це щира приязнь хлопця до дівчини чи, навпаки, там чуття, яке не перешкоджає ні жити, ні працювати. Кохання шкідливе для нашої сучасності, бо воно пантеличить людину…
– Я не вірю, що наша сучасність така мілка, – сказала Марта.
– Що ж, мрійникам море по коліна… Тільки вони завжди тонуть. Коли я кажу тобі, що ти мені подобаєшся, це значить – знай це наперед, – що ніяких дурниць я не робитиму, наприклад, не плигатиму з п'ятого поверху і навколішки перед тобою не стану.
– Ха, ха, це було б дуже смішно! Зовсім було б не сучасно.
Її сміх оскаженив молодого інженера. Але він стримався й сказав якнайуїдливіше:
– Це значить, кажу я, що в разі вашої незгоди, я через місяць знайду собі не гіршу пару. Приблизно таку саму.
– Щиро бажаю успіху.
– Це твоє останнє слово?
– Я це й спочатку казала.
– Гаразд, – холодно промовив Дмитро, підводячись. – Я завтра їду. Говорити нам нема про що. Колись пожалкуєш, та буде пізно. А того Славенка я знаю, – додав він раптом. – Не особисто, а від товаришів-медиків. Жорстока людина. Кремінь. Про нього кажуть, що він рідну матір з хати вигнав, щоб не заважала йому.
– А мені навіщо про це знати? – спитала дівчина, що її слова Дмитрові боляче й несподівано вразили.
– Про всяк випадок кажу… Ти, може, думаєш, він ожениться з тобою? – злісно додав він.
– Е, та ви конкурента боїтесь! А що ж, може, й вийду заміж за Славенка. Хто зна!
Обличчя в Дмитра почервоніло, але затьмарене світло не давало цього помітити.
– Щиро бажаю успіху, – мовив він. – Мені це байдужісінько. Ревнувати не буду і… навколішки перед тобою не стану. Але дозволь тебе спитати, навіщо ти заманювала мене?
– Я? – здивовано спитала Марта.
– Авже ж не стіл оцей! – скрикнув він. – Навіщо ти, дозволь спитати, просиджувала зо мною щотижня вечір? Хіба це не заманювання?
– Але ж, Дмитре, мені просто приємно було посидіти й порозмовляти з вами! Чому я маю людей цуратись?
– Гаразд! – урвав її хлопець. – Ну, прощай, Марто! Вашу руку.
– Прощайте, Дмитре. І нема що гніватись на мене. Заходьте, як будете в Києві, я завжди… Ой!
Дмитро міцно стиснув їй руку й не відпускав. Нахилившись до неї, він поволі збільшував той стиск і шептав їй просто в обличчя:
– Навколішки мене хотіла? Щоб перед тобою навколішки став? А сама навколішки не хочеш? Ставай навколішки! Ставай!
Він з насолодою бгав, трощив її руку в своїй дужій руці, він вивертав їй руку, щоб вона впала додолу.
– Дмитре… я крикну…
– Не крикнеш! – він хутко стиснув їй рота другою рукою. – Гратися зо мною захотіла? Ставай! – шепотів він задихаючись.
Її рука вже похолола, а він ще тиснув, поєднавши всю свою силу. І мимоволі друга його рука вивертала й дряпала їй обличчя. Дівчина якось незграбно крутнулась І впала навколішки, скорчившись від болю, зігнувшись у чудернацькій безпорадній поставі.
– А що? Знатимеш тепер? І штовхнув її додолу.
– Ну, от і поборолись, – мовив він спокійніше. – Виходить, я дужчий.
– Ви дикун, – прошепотіла дівчина, підводячись. Бліда й оспала, вона обережно розминала праву руку, що геть заклякла від потиску.
– Ти дикунка, – сказав Дмитро, одягаючись. – Ти живеш старими дикунськими поглядами… Е, що казати! На жаль, це так. На жаль, я в тобі помилився.
На дверях ще сказав їй, знову роздратовано:
– Ти химери ганяєш! А я шукаю без химер. І знайду. Доведу тобі.
За тим він пішов.
«Як це безглуздо і… боляче». – подумала дівчина. Вона дивилась на свою вшкоджену руку, і ніби під впливом того власного погляду біль у руці поволі вщухав. Зникаючи, він лишив по собі солодке й спокійне відчуття в занімілих пальцях, те відчуття фізичного щастя, що дає стома від м'язевої праці, їй хотілося сплющити очі, але в двері постукано – ледве чутно, якось обережно й непевно. «Хтось незвичний», – подумала Марта. На мить виразне й сміливе бажання прорнуло в ній крізь усі почуття – щоб це був він, той, що випадково приніс їй учора радісне засинання і сьогодні цілий день знишка набігав їй на думку в безособових зворотах, у різних прикметниках, що вона до нього прикладала, його самого не називаючи. І виразність цього бажання дівчину не сполошила, тільки вона подумала сумно: «Це неможливо», а вголос промовила:
– Заходьте.
Неможливе сталося: увійшов якраз він.
Професор біохімії приступив допіру до дверей Мартиної кімнати, геть жалюгідно виглядаючи: запорошений снігом, закацюблий від невчасної прогулянки, морально спустошений бажанням бачити, бачити дівчину! Його вело до неї щось, ніби фатальне сумління злочинця, що вертається на місце злочину, і ноги йому тремтіли, бо він ішов сюди як на страту, завмираючи серцем, він і постукав несміливо в заповітні двері.
– Вибачте, – мовив він, – що я потурбував вас, може, зовсім невчасно…
– О, ні! – відповіла дівчина. – Роздягайтесь, будь ласка.
Юрій Олександрович скинув пальто й сказав знову:
– Справді, я не заважаю? Мушу попередити, що прийшов я без ніякої справи.
– Тобто ви нічого в мене не забули? – прикро спитала дівчина.
Він зразу не зрозумів, а, пригадавши пригоду з цигарником, відповів стиха по невеличкій, паузі:
– Забув.
– Що саме?
Тоді, підійшовши до неї близько, він заговорив жагуче й розпачливо:
– Я прийшов, я не міг… Щось сталося… бачити вас треба було… Я не міг себе побороти, і от прийшов… бачити вас мусив…
Кажучи отак, він узяв її за руку, і його дотик до пальців, намучених допіру, був дівчині такою щедрою винагородою за біль, аж вона мимоволі скрикнула.
– Ви жахаєтеєь мене, – сказав він розгублено.
Вона тільки думкою встигла йому відповісти, бо під дверима зміненим на жарт голосом заспівав кооператор:
Чи дома-дома хазяйка дома
бідная вдова…
Постукавши, він увійшов.
– Ой, який тут полумрак! – скрикнув кооператор, і раптом побачив професора. – Добривечір, – промовив він тихше.
– Сідайте, Давиде Семеновичу, – запропонувала господиня, поєднавши всі свої сили.
– Та я на хвилинку, – відповів той. – Часи, знаєте, в мене спинились, так котра година, скажіть на милість?
– Чверть на десяту, – сказала Марта.
– Ага! Чверть на десяту… Дуже дякую. То єсть велике спасибі.
Він вийшов, лукаво посміхаючись, і в темній кухні зіткнувся з Льовою, що якраз увійшов знадвору.
– Куди це ви, голубе, розігнались? – саркастично спитав він. – Апаздалі!
– Що таке… що ви кажете?
– Кажу, що апаздалі… Там уже влип один.
– Хто там? – злякано спитав Льова.
– Та приятель же ваш, отой мудрагель, що ви привели! Влип, хоч і професор.
– Невже? – скрикнув Льова.
– Підіть гляньте, коли не вірите! Полумрак, і він стоїть, як бовдур.
– Ні, я додому піду, – мовив Льова й подався геть.
– Хоч би ти й не вертався, – подумав йому вслід кооператор.
7
О, БАЯДЕРКО, ТИ ЧАРУШ МЕНЕ!
Лабораторія біохіміка не дивує очей різноманітністю і не тішить їх складнотою робочої апаратури. Лабораторія біохіміка – є скло – тонке прозоре скло, якому надано вибагливих і гарних форм. Воно крихке, а вогнетривале, ніжне, а стійкіше за твердий метал під діянням їдучих рідин та руїнницьких сумішів. Бо лабораторія біохіміка – це ще й реактиви, барвисті речовини, що в байдужому зчепленні своїх атомів набули творчої властивості прагнути одне до одного й зливатись у нові сполуки з новими властивостями й новою жагою. Серед них вирізняються кислоти й луги, повнопотентні і пристрасні представники хімічних статей, бурхливі й страшні коханці, що пожирають себе в спаруванні, витворюючи воду та сіль, що в розчині їх зародилось і триває життя.
Життя – ось що є річ біохімічної науки. Але життя в його найтаємніших проявах, життя, як таке, далека істота його, глибоке його підгрунтя, що полягає в хімічних процесах найвищої складності серед певного фізичного середовища. Зовсім інше життя, ніж трактує філософія, політика, соціологія чи мистецтво, становить мету біохімічного вивчення, не пристрасті та ідеї, що рухають людськістю, не радість і болі людської істоти зосереджують на собі цю науку, а первісний життєвий механізм, непомітна праця його в оболонці одухотвореного тіла. Тим ця наука страшна, як і інші, подібні до неї, що невпинно викривають і стверджують ницість людської будови, але заразом і велична, бо викриває цю ницість за допомогою найвищих духовних сил. Бувши людина малорозвинена, пишалася собою і за богорівну малася, а, зійшовши високо, геть принизила себе до рівня органічного явища!