Вдома вона тільки що встигла розпалити грубку, як у двері постукано.
– Заходьте, – крикнула вона, і до кімнати вступив професор біологічної хімії Юрій Олександрович Славенко.
– Ах, це ви! – сказала дівчина.
Вона побачила його двічі за один раз – по-перше, перед собою, а по-друге, й образ його, що так зрадницьки зник із її пам'яті, в ту мить проступив у ній виразно й яскраво.
– Чому ви думаєте, що це мусив бути якраз я? – трохи прикро спитав Славенко, вітаючись.
– Власне, я зовсім не думала, що це мусите бути ви. Для мене це цілковита несподіванка.
– Для мене теж, – сухо відповів він. – Абсолютна й непередбачена несподіванка. Справа в тім, що вчора я забув у вас свій цигарник… Непрощенна неуважність! Він, певно, десь упав.
– Не знаю, – сказала дівчина, – я ще не прибирала в хаті. Зараз побачимо.
– О ні, прошу, я сам спокутую свою провину! Не турбуйтесь, я не нароблю вам безладу.
– У мене й так його досить.
– Безлад в обстанові є ознака душевної неусталеності, – сказав Славенко, зазираючи під стільці й стола, – між цими двома змінними величинами є пряма функціональна залежність… Ось, до речі, ваш гребінець,
– Ах, це я поспішала на посаду, – скрикнула дівчина, червоніючи. – Ні, давайте я краще сама шукатиму!
– Дякую, я вже його знайшов. Він, мабуть, ухилився вчора від простого шляху до моєї кишені й потрапив під стіл. Виключний випадок. Дозвольте перепросити вас за турботи…
– Прошу, я дуже рада.
– З чого власне?
– З того, що цигарник ваш знайшовся. Ви могли загубити його й на вулиці.
– Так, – невизначено промовив Славенко. – Коли я взагалі міг загубити його, то, звісно, й на вулиці також.
– Може, ви роздягнетесь? – запропонувала дівчина, виконуючи, головне, обов'язки господині.
– Я роздягатись не буду, бо дуже поспішаю, – сказав Славенко. – Але коли дозволите, викурю у вас цигарку на честь свого блудного цигарника. Щоб ви знали, як цей негідник зіпсував мені сьогодні цілий день!
– А день був чудовий, – сказала дівчина.
– Можливо, але ще зранку я витратив добрих півгодини на шукання його… тобто цигарника. Моя рабиня дістала сувору догану…
– Рабиня? – здивовано спитала дівчина.
– Так повелося в нас називати хатню робітницю. Я був певен, що вона десь запроторила його, а тепер муситиму її перепросити. Звечора вона виготовляє мені шістдесят штук цигарок, мою щоденну порцію, рахуючи й частування знайомих, і от уявіть моє становище вранці, коли я не мав як узяти своєї передобідньої частини! Довелося купити готових цигарок у дуже незграбній упаковці, що цілий день заважала мені в кишені…
– Але ж це дрібниці, – сказала Марта, посміхнувшись.
Посміхнулась вона несміливо, бо взагалі малася перед гостем якось незручно. Вона почувала в ньому людину зовсім іншого кола, чужого їй і, мабуть, вищого від неї, де люди живуть невідомими їй інтересами. І власне життя для неї в ту мить спорожніло.
– Так, це дрібниця… для тих, хто живе дрібницями, – сказав Славенко. – А коли людина в своїй праці, – власне, задля успіху своєї праці, – силкується усунути всі дрібниці й випадковості, то кожна дрібниця, яку доводиться поборювати, набуває значення повноцінного психічного акту, що відтягає й розпорошує увагу.
Він сказав це повчально й пильно глянув на дівчину – мовляв, чи зрозуміла, ти? Марта дуже зніяковіла. «Він суворий», – подумала вона, і ця суворість не видалась їй неприємною.
– Наукова галузь, де я працюю, – провадив Славенко, – вимагає від дослідника, – крім хисту, розуміється, – двох основних прикмет. Передусім високого ступня духової зорганізованості, щоб усе другорядне, якого в житті аж надто багато, було абсолютно підпорядковане головній меті. Науковий діяч не є, звичайно, чернець, він не заперечує життєві потреби, але все ж мусить їх максимально спрощувати. А по-друге, він повинен бути фізично міцний, щоб витримати вагу наукової праці, бо вона виснажує організм, як ніяка інша. Це ніби парадокс, але можна твердити, що якраз ця праця є для нас протиприродна. Видима річ, наш організм пристосований не до мислення, а до м'язевої роботи, і коли він мислить, то зазнає подвійної шкоди: не тільки не робить те, що йому належить, а ще й робить те, що йому не належить.
За цим словом він постеріг на столі розгорнуту книжку.
– Читаєте? – недбало спитав він. – Дозвольте поцікавитись змістом вашої лектури. Сосюра, – прочитав він, узявши книжку. – Не можу похвалитись, що автор цей мені відомий. А, та це вірші! Про що ж пише цей поет із таким ссавецьким прізвищем?
– Про революцію й кохання, – сказала Марта.
– Хоч він і поет, – сказав Славенко, – проте мусив би все-таки подумати перед тим, як писати. Що спільного є між революцією, найвищим напруженням громадської енергії, якому індивід мусить доостанку підпорядкуватись, і коханням – чуттям вузько індивідуальним, ворожим будь-якому громадському контролеві? Я міг би його зрозуміти, коли б він писав або про революцію, або про кохання. Але таке протиприродне поєднання не вміщається в моєму розумові… І він цікаво, на вашу думку, пише?
– Мені, здається, що цікаво.
– Про кохання?
– Ні, чому… про революцію так само.
Він пильно глянув на дівчину.
– Я не здивуюсь, якщо кохання цікавить вас більше за революцію, – насмішкувато сказав він.
«Він говорить зо мною, як з дівчиськом», – спантеличено подумала дівчина. І цим він її не ображав, а кривдив.
– Ви маєте всі підстави… – вів Славенко, але в цю мить у двері постукано.
– Зайдіть! – крикнула дівчина, і до кімнати вступив молодий дніпропетровський інженер.
Чоловіки поручкались, і дівчина не обминула нагоди крадькома їх порівняти. Обидва на зріст були майже однакові, тільки Дмитро кремезніший – взагалі в будові тіла й рисах обличчя менше оброблений. Якщо за професором було вже покоління чи два інтелектуальної праці, то інженер ще тільки перший серед роду свого до неї брався, зберігаючи на собі сліди тяжкої фізичної роботи батьків – переяславського коваля, що помер на розрив серця, і тамтешньої пралі, що жила й досі в старшого сина, коваля так само. Противно народним пісням, чотири сини мав коваль, яких тримав у великій покорі. «Ви будете в мене людьми», – казав він. На початку революції коваль так розподілив наявні сили своєї родини: «Ти, – сказав він старшому, – матір годуватимеш, як я помру, – з місця не трогай; ви двоє, – до середульших, – за свободу йдіть, однаково воєнні, тільки глядіть, щоб хоч один зостався; а малий хай учиться». І сталося по його слову: старший матір годував, з середульших один був забитий, другий дійшов до середнього комскладу, а малий учився. Щороку двоє тих, що покинули рідний Переяслав, доконче одвідували домівку, де їх ще й досі об'єднував спогад про батька, що немилосердно цукав їх, але ніколи не бив.
Від цього виховання брати були трохи суворі, але витривалі й міцні на вдачу. Це, зокрема, придалося молодшому в його тяжкій боротьбі за науку, яку він з честю подолав, не зважаючи на всі злидні свого побуту. Перший рік у ВИШі, де він потрапив з робфаку, хлопець через малу підготованість свою почав фатально відставати. Його зняли навіть із стипендії, але й на мить йому не спало в голову покинути школу. щасливі цільні натури, що в нещастях тільки загартовуються і з невдачі здобувають нову впертість до боротьби.
Позбувшись стипендії, він перейшов у розряд тих студентів, що рубали дрова, вантажили вугілля, служили за двірників і кур'єрів. Часом він просто голодував у цілковитому розумінні цього слова, жив фунтом житнього хліба цілий день, причім, мав досить волі, щоб до другого фунта, залишеного на завтра, не доторкнутись. І вчився, завзято шліфував свій не так нездарний, як невправний і надто конкретний мозок. На другий рік Дмитро вже вирівнявся в науці, на третій знову дістав стипендію і зрештою кінчив ВИШа не останнім. Поруч того, щоб краще зорієнтуватись в обставинах, він прочитав чимало книжок з різних питань – економічних, природничих, філософських, навіть сільськогосподарських; все це була так звана науково-популярна література. Іноді й звичайні брошурки, і тільки історії, що зокрема цікавила його, він приділив більше уваги.