– Я не можу плутати в наші інтимні справи сторонніх… Упорядкуй свій день так, щоб завтра о шостій з половиною був вільний.
За тим вона вийшла з кабінету, а другого дня професор знову вчинив за її розказом, але мало не спізнився: вже за двадцять сьома Славенко вийшов із помешкання і пустився так хутко, що професор за ним ледве встигав. Добре, що до Жилянської вулиці було недалеко, а то Степан Григорович зовсім захекався б від швидкої ходи та напруження, з яким він Славенка пильнував. А коли той зник у подвір'ї будиночку, професор Маркевич поважно пройшов повз, придивився, взяв на розі візника й поїхав по візитах, геть задоволений і в найкращому настрої. Бо коли йшов за Славенком, у ньому справді прокинулось щось слідецьке, якась приємна мисливська настанова, з'явилась нервова піднесеність і солодкий трепет у серці. Він мав вистежити людину, і виконав це чудово!
– Далі я вже сама візьмуся, – сказала Марія Миколаївна, обізнавшись із його здобутками.
– Це, знаєш, цікаво, Марусю, – казав професор. – Він іде, а я за ним, за ним, з очей його не спускаю… І такі сутінки, дуже зручно в сутінках стежити, чудово!
– Ти захоплюєшся всім, як хлопчисько, – суворо мовила професорова. – Поважності в тобі, Степане Григоровичу, немає.
Вранці вона вирядилась на Жилянську вулицю й постукала в двері маленького будинку, Ада їй відчинила, бо кооператор того дня до Шепетівки поїхав, а дружина його пішла на базар, Марта на посаді була, а німкеня, фрау Гольц, взагалі не дочувала.
– Здесь живет Владимир Петрович Изотов? – спитала професорова, наперед заготовивши це вигадане прізвище.
– Здесь живу я, моя мама, мой папа… – почала Ада, але Марія Миколаївна м'яко перепинила її.
– Позови кого-нибудь старшего, детка! На цей час фрау Гольц зачула-таки з своєї кімнати якийсь гомін і вийшла.
– Што фі хотіть? – спитала вона. – Мофчі, Ата, ті ще маленькі.
Марія Миколаївна вмить зміркувала свою дальшу поведінку.
– Sind Sie eine Deutsche? [2] – спитала вона.
– Га? – мовила фрау Гольц. – Мофчі, Ата, ті мішай…
– Она глухая, – сказала дівчинка.
– Ich frage, ob Sie eine Deutsche sind?… – крикнула професорова. – Siе haben еіnе deutsche Aussprache [3].
– Ja, ja, ich bin eine Deutsche, ganz richtig, – радісно відказала фрау Гольц. – Mein armer Vater kam als Mechaniker her, hier ist er auch gestorben… Treten Sie bitte, womit kann ich Ihnen dienen? [4]
– Ich suche einen Verwandten und man hat mir, – промовила Марія Миколаївна якнайголосніше, ідучи за фрау Гольц до кімнати, – diese Adressе, Schilanskaja 42, gegeben [5].
З півгодини точилася між ними голосна й щира розмова. Спочатку Марія Миколаївна мусила вислухати нещасну історію фрау Гольц, що двадцять років тому потрапила з батьком на Україну й по його смерті остаточно зміцнилась у становищі старої панни, зробившись до того ж безпритульною. А коли з цим покінчено, Марії Миколаївні, що виявила дружню цікавість до теперішнього побуту фрау Гольц, неважко було довідатись за її сусідку, дівчину Марту (ein hьbsches, gutes Mдdel, doch schade, das Sie das Haar beshnitten halt!) [6] і за те, що її щодня одвідує один молодик (ach, was fьr ein stattlicher Mann, sehr elegant und schцn!). [7] Звичайно, казала фрау Гольц, це природно, що до дівчини ходить хлопець, але недобре так довго вдвох засиджуватись – das ist gefдhrlich fьr ein Mдdel, das keine Eltern hat, und ьberhaubt fьhrt es zu einem schlimmen Ende… [8]
Нарешті Марія Миколаївна висловила жаль з того приводу, що родича свого не знайшла, пообіцяла німкені влаштувати її десь за бонну при першій нагоді й попрощалася з фрау Гольц, що назвала її die allerliebenswerdigste Frau, die Ihr je begegnet ist. [9]
– Так, він закоханий, – оповістила Марія Миколаївна професорові ввечері того дня. – Закоханий у дівчину, Степане Григоровичу, це найгірше…
Під впливом тяжких переживань матернього серця, вона оспала, втратила рішучість у тоні й величний вигляд. – Так і треба було припускати, – мовив професор. – Якщо хлопець не сидить увечері вдома, значить, він закоханий… Така вже логіка речей, Марусю!
– Щасливий ти, Степане Григоровичу, що маєш таку вдачу, – зітхнула Марія Миколаївна. – 3 усім ти миришся…
– Факти, Марусю! – скрикнув професор. – Факти – чудова річ!
– Якби це була жінка, тобто доросла жінка, вдова чи що, тоді б я знала, що робити, – сказала дружина. – А дівчина – це пропаща справа… Тут ніяк підступитись, бо він же засліплений! Ах, Степане Григоровичу, ти не уявляєш собі, яка це трагедія для Ірен, для нас…
– Заспокойся, Марусю, – мовив професор.
– І як він міг закохатись у дівчину? Він, такий розумний, серйозний? Яка легковажність! Що йому та дівчина? Що вона проти нашої Ірен? Яка пара була б! Серцем я почуваю, яка це могла б бути пара – Ірен і Юрій Олександрович… Йому закохатись у дівчину, ославивши Ірен, – це моральний занепад!
– А я його розумію, – сказав професор. – Коли б я закохався, то тільки в дівчину.
– Але ти вже одружений, це інша річ… Степане Григоровичу, – додала вона стомлено, – я не бачу іншого виходу, як сказати Ірен щиру правду. Бідне дитя! Хай знає все…
– Чудовий вихід!
– Але що з нею буде? Який страшний удар!
– Якщо вона любить його, то може зомліти, – заклопотано мовив професор. – Але я прихоплю з собою салом'яку…
І вони тихо рушили до доччиної кімнати як на похорон.
Ірен була в своєму теплому покої. Сидячи на софці, вона писала в зошиті на колінах. А коли ввійшли батьки, мовчазні, понурі, заклопотані, Ірен здивовано підвела на них очі.
– О, певно щось дуже важливе, коли ви вдвох прийшли, – мовила вона.
Професор сів коло дочки на софку, а мати присунула навпроти стільця.
– Ти не помилилась, Ірен, – сказала Марія Миколаївна. – Ми прийшли, як батьки… з дуже важливою й неприємною справою.
– Не хвилюйся, Марусю, – сказав професор, умостившись на софці вигідніше.
– Як мені не хвилюватись, коли доля моєї дитини, єдиної дитини…
Марія Миколаївна затулила хусточкою очі, згадавши синів.
– Що таке? – спитала Ірен.
– Він закоханий! – оповістив професор.
– Юрій Олександрович закоханий у дівчину, – додала мати. – Ти мусиш знати все…
– Я й так усе знаю, – сказала дочка.
Батьки ззирнулись.
– Ти не могла знати, – лагідно мовила Марія Миколаївна. – Ти горда, ти вдаєш, що знала! Негарно, Іро…
– Без мене? – скрикнув професор. – Та тільки я міг його вистежити!
– Ти, татусю? Звідки ж у тебе здібності до слідецтва?
– Але як вистежив! Чудово! Він іде, а я за ним, зовсім так непомітно…
– Ти міг не турбуватися, татусю! Я зробила це далеко простіше.
– Як? – спитала мати, геть спантеличена.
– Я послала Пелагею.
– Ну, Пелагея не могла справитись за мене! – сказав професор.
– Ірен, Ірен, – прошепотіла мати. – Ти вплутала сторонню людину…
– Але я мусила знати, мамо! Я не дівчина, я доросла жінка, і що ж мені – зітхати та тужити на самоті!
– Що ж буде? – пригнічено запитала професорова.
– Все буде добре, мамо! – сказала Ірен. – Він вернеться до мене.
– Я ж казав, – мовив професор. – Все направиться само з себе. Закон життя: факти і все направляється на краще.
– Ти можеш іти працювати, Степане Григоровичу.
– Чудово! Ірусь, залишаю собі салом'як.
– Поясни мені, Ірен! – благально мовила мати, коли професор вийшов. – Поясни, як матері… Не будь хоч раз потаєнна! Коли б ти знала, як я змучилась…
– Будь ласка, мамо. Передусім, я знаю Юрія Олександровича приблизно так, як і саму себе. Знаю його вдачу, нахили. І знаєш, смішно думати, щоб він міг зв'язати свою долю, свою наукову кар'єру з якимсь дівчам.
– Але він закоханий у неї! Він буває в неї щодня від сьомої до дванадцятої!
– Не більше й не менше. Пізнаю його в цій акуратності – порядок і режим передусім. Навіть для кохання він визначив час, щоправда чималий… А втім, він справді закоханий, може, навіть божевільне закоханий, як на його натуру. Це зрозуміло: роки зосередженої роботи дали себе знати. Він шумує, і я дуже рада, що шумування це відбувається в ньому перед нашим одруженням, а не після. Тоді справа була б прикріша і навіть небезпечніша.