Якось прийшовши, Славенко застав Марту не саму. Проте, не можна сказати, щоб і вдвох, бо друге – це була маленька дівчинка, від сили років п'яти, білява, в суконці по коліна і з величезним чорним бантом у волоссі, що надавав їй розміром і кольором поважності, якої вона своєю поведінкою не виправдувала. Бо була вертлява, непосидюща, до того ж мала в рухах якусь претензійність, підкреслене кокетство, манірність старої панни, цілком нагадуючи дорослого ліліпута, що, незважаючи на величину свою, дізнав життя всіма сторонами.
Коли Славенко увійшов, дівчинка трохи зніяковіла й граційно це виявила, спустивши додолу очі.
– Чия це дитина? – невдоволено спитав Юрій, вітаючись з Мартою.
– Це сусіди мого, кооператора, дочка… ти знайомий з ним, – пошепки відказала дівчина.
– Меня зовут Ада, – раптом озвалось дівча.
– А чого вона тут? Ви її кликали? – спитав Юрій, мимоволі переходячи на «ви» в присутності третьої особи.
– Ні, вона сама прийшла.
– Я умею танцевагь, – сказала Ада.
І не чекаючи припрошення, почала робити перед Юрієм повільні па, млосно піднісши над головою руки й вихиляючись усім своїм крихітним тільцем.
– Перестань, – крикнув Юрій, якому ця недитяча любоснісгь у дитині видалась гидкою.
– А вот и не перестану вам на зло, – сказала Ада, продовжуючи.
– Розбещене дівча, – пробурмотів Славенко, закурюючи. – Кажете, сусідська дитина? – спитав він. – Але скільки я пам'ятаю, ви казали, що сусіди ваші – українська родина. Чому ж дитина говорить по-російськи?
– Я умею и по-украински, но по-украински очень некрасиво, – поважно заявила Ада.
І зробивши останнє па, вмостилась на ліжкові й почала розповідати. Мови їй не бракувало. Повідомивши про своє сьогоднішнє меню, Ада перебрала всіх своїх знайомих дівчат та хлопців, з якими на вулиці бавилась, і кожному дала сувору характеристику, раз у раз підкреслюючи свою першість. Так минуло півгодини, коли Марта з Юрієм безглуздо слухали її нескінченне старування, вряди-годи перекидаючись дрібною фразою. Це дівча якось глибоко дратувало Славенка своїм чванькуватим пащекуванням, а надто самою своєю присутністю, яка його зв'язувала і він нарешті не витримав.
– Виряди її, – шепнув він Марті.
Та вагалась. Тоді Юрій різко запитав:
– Ти чого сюди прийшла?
Ада спантеличилась. Цей тон на неї вплинув.
– Меня папа прислал погулять… – пробубоніла вона.
Тоді Славенко взяв її за руку й вивів з кімнати.
– Скажи своєму папі, що тобі тут нудно гуляти, – мовив він.
– Юрію, хіба так можна з дитиною? – з докором сказала дівчина.
– Це не дитина, а шпигунка!
– Ти розумієш, що можеш зіпсувати мені відносини з сусідами? Як гарно!
– Та що він, закоханий у тебе, чи що?
– Хто?
– Сусіда твій, кооператор! Адже дитину прислав, щоб стежити й… заважати нам. Добрий батько!
Марта, сміючись, обняла його.
– Юрчику, твоя підозра необгрунтована! Слухай,.я сама тут причина. Бачиш… Ну, як би сказати? У мене завжди бувало чимало прихильників…
– Он як! – буркнув Славенко.
– Ні, я нікого з них не любила! Навіть не гралася в любов чи флірт, як дехто… Розумієш, вони всі мені були байдужі. Тебе я люблю, це правда, це я кажу сміливо. Але ті приходили, часом мені було весело з ними, а найчастіше вони обридали мені і так виходило, що він присилав Аду, коли хто вже дуже починав за мною впадати. Щоб його стримувати, розумієш?
– Хитра механіка! – посміхнувся Юрій. – Ти що ж, гралася з своїми прихильниками?
– Трохи… Всі вони були страшенно комічні! І от сусіда мій, побачивши, що ти до мене вчащаєш, подумав собі, чи не потрібна, бува, мені його допомога. І знову прислав Аду. На цей раз він помилився, але шкода, що ти так грубо прогнав дівчинку.
– Але ж я не знав, що кооператор виступає в ролі твого янгола-охоронця! – сказав Юрій все-таки невдоволено.
Вона м'яко обняла його.
– Заспокойся, Юрчику, це дрібниці.
– Марто, – сказав він глухо, – мені тяжко останні дні.
– Що таке, любий?
– Бажання бачити тебе мучить мене як ніколи. Я задихаюся вдень без тебе. Мені тисне голову. Іноді я просто спиняюсь як божевільний і все забуваю. Всередині робиться порожньо, до жаху порожньо. Потім через хвилину починаю болісно пригадувати – ось те мені треба зробити, ось туди піти, те прочитати. І це не думки в мене, а якесь каліччя. Іноді силкуюсь щось пригадати – і не можу! Напружую всю пам'ять, і не можу пригадати. Тоді почуваю себе до краю стомленим. Сідаю і сиджу, як остовпілий. В голові оливо. А потім, коли бачу тебе нарешті, все-таки лишається осад від того болю, невдоволення, стома.
– Ти любиш мене, Юрчику! – радісно шепнула дівчина.
– Люблю. Якось тупо й безоглядно люблю. Але іноді й ненавиджу. Коли приходжу ввечері від тебе, часом сідаю до столу, довго сиджу й ненавиджу тебе всім своїм серцем і мозком. Коли б я довідався в ту мить, що тебе, наприклад, убито, я закричав би з радощів.
– Не треба мене ненавидіти!
Він сказав, дивлячись їй у вічі:
– І зараз не знаю, люблю тебе чи ненавиджу.
Замість відповіді, вона почала його цілувати. Спочатку тихо, мляво, потім глибше, настирливіше. І шепотіла між поцілунками:
– Любиш… любиш…
Він неохоче зустрів ці пестощі. Сидів поруч неї похмурий, неприступний.
– Що тобі? – спитала Марта.
Він мовчав.
Тоді вона почала жартома зазирати йому в очі, які він одвертав, тулитись до нього обличчям, смикати за рукава, ластитись, пригортатись.
Нарешті він буркнув:
– Ти нелогічна, Марто.
Дівчина поклала йому на плечі руки й сказала по-дитячому піднесено:
– Я все розумію, Юрчику. Я вже досить доросла. Та тепер і немає наївних дівчат… Те, що ти хочеш, мені добре відомо. І відомо також, що я хочу. І знаєш, що мені здається? – вела вона, нахилившись до нього. – Мені здається, що наші бажання збігаються! Ось скажи мені тихенько на вухо, що ти хочеш!
– Я хочу тебе, – шепнув він збадьоріло.
– І я так само! – скрикнула Марта. – В чому ж річ?
– В чому ж річ? – перепитав він, пригортаючи її.
Але вона визволилась.
– Річ… річ у моїй маленькій примсі.
– Кажи, можливо ми усунемо її спільними заходами!
– Вона сама усунеться з часом… Бачиш, я про це думала. Я боюся, страшенне боюся але що поробиш! Давно думала, ще коли тебе не здала. Це мусить колись статися, тому я думала… І я не хочу, щоб… це сталося тут.
Він здивовано дивився на неї.
– Нічото не розумію!
– Це зрозуміти важко, це й смішно… Але я хочу, щоб… це сталося на моїй батьківщині, в Каневі…
– Даруй, Марто, – прикро сказав професор, – це більше, ніж смішно, це наївно.
Марта зніяковіла.
– Справді, чудно! – сказала вона. – Я сама ладу не доберу… Але я там народилася, виросла, я була там щаслива. Зрозумій, що й це мусить статися там, тільки там!
Її очі вже зайнялася тим блиском, де світиться минуле, де горять мрії, з якими зріднилась душа, ті мрії, що пориваються в майбутнє, але все ж до минулого належать, і голос її бринів урочисто, висловлюючи глибокі, сховані бажання, шукаючи на них луни, відповіді, зрозуміння! Такою Марта завжди Юрія хвилювала. Такою вона зачаровувала, скоряла його волю, збуджувала щось співзвучне, але забуте в його серці – незмінний порив удалечінь і великі радісні передчуття.
Марта казала:
– Це щось велике для людини, Юрчику! Не можна його відбути буденно, це велике свято, мій любий. А дитинство теж свято… Тепер ти розумієш? Навесні я візьму відпустку, і ми поїдемо, туди. Я покажу тобі там надзвичайні місця. Там я буду логічна, Юрчику! Нічого не буде, крім нас двох. Все буде десь далеко. Ходитимемо з тобою степами, там яри, гори, Юрчику, я там народилася, все мені там рідне. А ввечері візьмемо човна і поїдемо Дніпром. Гребти не будемо, хай нас несе вода… Ти побачиш, як там гарно! Згода, любий? Згода, моє кохання? Побудемо там два тижні, а потім ти підеш, де хочеш, бо вічно любити не можна. Ми будемо знати, коли розлучитись, правда, Юрчику?
Він підвівся і взяв її за руки.
– Марто, звідки ти береш ці слова? Як зберегла ти цю непоборну ніжність, оцей тихий нестримний запал? Як можна з тобою не згоджуватись? Все мусить коритись, коли ти говориш! У твоїй мові є якась давня могутня мудрість, від багатьох уже забута. Ти загадкова, Марто!