В кімнаті Льова ніяково познайомив його з дівчиною. «А она смазливая», – байдуже подумав Славенко, тиснучи їй руку.
– Прошу знайомитись далі, – сказала Марта.
– Давид Семенович Іванчук, – промимрив кооператор, невдоволений із забігу ще двох осіб.
– Дмитро Стайничий, – сказав юнак-інженер, що приїхав з Дніпропетровського.
– Вибачте, – сказав Славенко, – я не дочув вашого по-батькові.
– Я його не сказав.
– Дмитро принциповий ворог по-батькові, – сказала Марта. – Прошу сідати! Льово, ви на ліжкові, у мене ж тільки три стільці.
– Чим же пояснити вашу зневагу до батьків? – спитав Славенко, обережно сідаючи на стільця, що не викликав до себе довіри. «Яка дурниця, що я тут», – подумав він.
– Ніякої зневаги, – відповів Дмитро. – Не було на Україні звичаю, щоб по-батькові величати. Та й навіщо воно? Зовсім зайве з боку практичного. Тільки словом більше і на пам'ять важче. Далеко практичніше й краще буде звертатись на «товариш», «товаришка».
– Якщо логічно продовжити вашу думку, товаришу, – всміхнувся Славенко, – то ще раціональніше було б звертатися на «пан»!
– Та це ж контрреволюція! Гідра контрреволюції, ха, ха! – зареготав кооператор.
– Але така раціоналізація суперечила б нашій соціальній практиці, – незичливо промовив інженер. Подумавши трохи, він додав: – Воно правда, що «товариш» довший на вимову проти «пана», так що ж з того? Значить, задля практичності треба «товариша» скоротити на «това», чи що.
– Або «тиша», «триша», «твиша», – підхопив кооператор.
– Та покиньте, нарешті, товариші! – скрикнула Марта. – Ви всі страшенно нудні! Все хочете зраціоналізувати й зробити практичним.
– Цього вимагає життя, – сказав Дмитро.
– А ви від нього нічого не вимагаєте! Правда, Льово?
– Я цілком згоден з вами, Марто… Дозвольте закурити.
– Прошу. Перший раз вільно всім заразом, а потім тільки по черзі. Суворо по черзі. Давиде Степановичу, призначаю вас стежити за виконом розпорядження.
– Всіда готов, – сказав кооператор.
Всі, крім дівчини, зразу ж закурили, причім Давид Семенович, маючи через бідність свою жахливі цигарки, почастувався в Дмитра.
– Хто заговорить про раціональність або практичність, – сказала Марта, – з того штраф двадцять копійок на користь безпритульних. Давиде Семеновичу, виконуйте й це розпорядження!
– Всіда готов, – сказав кооператор.
«От богема», – подумав Славенко.
– Плачу карбованця авансом, – недбало заявив Дмитро, даючи гроші кооператорові.
– Розписка за мною, – задоволено промовив той.
– У нашому приємному товаристві, – сказав Славенко, – щоб не ображати нашу прекрасну господиню, – він злегка вклонився Марті, – нам годилося б розповідати про якісь цікаві пригоди, про любовні пригоди, на зразок як у збірці одного, якщо не помиляюсь, іспанського давнього автора, під назвою… здається, «Камертон»… чи щось подібне…
– Який сором! – скрикнула Марта. – Ану ви, Дмитре, скажіть, чий це твір і як він зветься?
– Це не до моєї спеціальності, – відмовив той. – Скажіть, будь ласка, – звернувся він до професора, – ви і є той Славенко, що викладає в медінституті біологічну хімію?
– Маю честь.
– Я знаю кількох ваших слухачів, моїх товаришів у роботі, і багато чув про ваші лекції… зокрема про поставу практичних робіт…
– Штраф, штраф! – крикнула Марта.
– Штраф, ах, ах! – підхопив кооператор. – За практику штраф. Ваших у мене вісімдесят копійок.
– На жаль, лекції з біологічної хімії не посідають у медінституті належного числа годин. Зорганізувати окремий інститут біологічної хімії є наше невідкладне завдання. Щодо лабораторної роботи, то, скільки дозволяють наші умови, я, звичайно, зраціоналізував її…
– Штраф! – крикнула дівчина. – І штраф підвищується до п'ятидесяти копійок.
– Я бачу, що розмова мені дорого коштуватиме, – сказав Славенко, даючи гроші.
– За ваші спроби над білками, – провадив Дмитро, – я читав дещо в пресі. Звичайно, на білках я не тямлюся, і мене цікавлять тільки практичні наслідки…
– Штраф! – заревів кооператор. – Марто, беріть з них по три карбованці.
– Ні, це справді щось неможливе, – мовила дівчина. – На посаді практика й раціоналізація, вдома про практику й раціоналізацію… фу, аж язик заплутався! Неможлива річ! Сухарі якісь… Давиде Семеновичу, – звернулась вона до кооператора, – поверніть їм гроші, вони гидкі й невиправні.
– Ви хочете викреслити два найуживаніші в нас слова, з яких одне безперечно є символ нашої доби і нової людини, – сказав Славенко, беручи назад полтинника.
– Так, – відмовив він Дмитрові, – преса подала дещо про мої досліди і саме в площині їх практичного значення. Але можливо, що практичного значення вони й не матимуть, – сухо додав він.
– Що ви! – посміхнувся Дмитро. – Щоб така матеріалістична наука, як біологічна хімія, та не давала практичних наслідків!
Славенко теж вибачливо посміхнувся і вголос ввічливо промовив:
– Матеріалістична наука! Це сміливо сказано. Наука не є ні матеріалістична, ні ідеалістична, ні яка інша. Вона є наука, та й годі. Вона безстороння і за напрям своїх висновків не відповідає.
Молодий інженер з самого початку.не видався професорові дуже приємним. Той якось недбайливо сидів на стільці, тримався страшенно незмушено, як завсідник, і в тоні йому раз у раз бриніла фамільярність людини, що всіх звикла вважати собі за рівню. Ковбойка з відкритим коміром і стрижена голова Дмитрова показувались йому досить нахабними. «Певно, за цією кралею впадає, хлопчисько!» – подумав він. І йому мимоволі хотілося хлопця подратувати.
– Значить, до Бога завертаємо, – сказав Дмитро.
– В гості до Ісуса Христа, ха, ха! – прикинув кооператор.
– А так, коли хочете, до Бога. Зрештою, його існування наука ніколи й не заперечувала. Тут доречно згадати великі слова Бекона: «Хто тільки покуштує з келиха науки, той заперечує Бога. а хто вип'є той келих до дна, той пізнає Бога».
– Це ми чули від проповідників у Софії, – сказав Дмитро.
– А ви, Льово, в Бога вірите? – спитала Марта.
– Та певно, що в Софії на колінах лазите – додав кооператор, що Льови зовсім не боявся.
– Та що ви, Марто… звідки це ви? – зніяковів Льова. – І в Софії я ніколи не був…
– Признайтесь, Льово! – крикнула дівчина. – Не уявляю собі, щоб ви в Бога не вірили!
Льова зовсім спантеличився. Кооператор заплескав у долоні.
– На попа його висвятити, – сказав він.
– Вам смішно? – спитала дівчина в Дмитра. – Хіба право вірити скасовано? Особиста справа кожного громадянина.
– Особисто воно так, а практично – це значить, що душа вбога.
Притому інженер видобув цигарку, хоч якраз курив і Славенко.
– Киньте цигарку, двом курити не можна, – сказав кооператор.
– Дарма, кватирку відчинимо.
Але Славенко свою цигарку погасив. Тим часом Марта, не звертаючи уваги на їхнє цигаркове змагання, сказала гостро й глузливо:
– Який же з вас, Льово, тюхтій! Який ви непристойно м'який та добросердий! Справжній Ісус Христос… І нікому ви не потрібні.
– А яких же треба, Марто? – серйозно спитав Льова.
– Треба міцних.
– Пізнаю українську жінку, – задоволено промовив Дмитро.
– Дозвольте запитати, коли це не секрет, – посмішкувато запитав Славенко, – чому ви вважаєте за можливе надавати саме українській жінці всяких чеснот і чим, на вашу думку, українська жінка вигідно різниться від будь-якої іншої?
– А це довго говорити, – відказав інженер.
– Щось сьогодні Дмитро неговіркий, – сказала Марта. – Йому, бачите, здається, – звернулась вона до Славенка, – що історія виробила в української жінки багато позитивних прикмет…
– Не здається, а так воно і є, – обізвався Дмитро.
– Мені зовсім випадково, в зв'язку з загальним процесом українізації, довелось обізнатися з народною думою про Марусю Богуславку, – зауважив Славенко. – Ця українська жінка випустила з турецького полону запорожців, користуючись із прихильності паші до себе, але ж сама до рідного краю вертатись не схотіла. Даруйте, я не вбачаю в її вчинкові великої відваги! Ця Маруся, зрештою, нічим себе не скривдила. Вона лишилась у турецьких розкошах, гадаючи своїм милосердям до земляків спокутувати зраду батьківщині. Тобто і незайманість зберегла, і капіталу набула.
– А Бондарівна? – спитав Дмитро.