Зійшовши на Хрещатик, Льова побачив місто в святковому огні. Гірлянди кольорових лампок оточували будинки, горіли травневі написи, мінились декоровані вітрини, а в далечині десь на шпилі кам'яниці червоний прапор, освітлений невидимим прожектором, немов піднісся геть у повітря над містом, над людьми, над землею. Серед гомону й руху вечірньої щільної юрби, серед виру прагнень і чуттів тут, на вулиці, й там, під дахами, він спокійно й урочисто височів, прапор пориву, шукання, спраги, під яким рушить незабаром корабель, що його, мандрівця, повезе до країн іншого неба! Його серце радісно затремтіло, благословляючи життя і людську нескінченну путь.
Нарешті він зайшов у будиночок на Жилянській вулиці й постукав до дівчини у двері.
– Можна, – відповів йому хрипкий голос. Спочатку він не побачив Марти й розгублено озирнувся по кімнаті. І зразу постеріг її в темнуватому кутку – вона стояла, прихилившись до стінки й спустивши руки, нерухома, зацькована, безсила. На мить він теж спинився, захлинувшись від безмежного жалю, потім підійшов до неї і взяв за руки.
– Нащо так хвилюватись, Марто? – спитав він.
– Я?… Ні… я зовсім спокійна, – прошепотіла вона. – Тільки жар у мене… обличчя горить.
– Ви бліда, Марто, у вас руки холодні.
– Може… Це ж дарма… дрібниці, нічого нового. Що нового в тому, що якусь дівчину покинуто і в неї похололи руки?
– Ви… знову це говорите!
– Знаєте, Льово, – сказала вона раптом голосно, – виявилось, що в нього теж два обличчя. А може, три, чотири – звідки мені знати?… Словом, він жениться – не зо мною, звичайно. Я була так… між іншим, чи як там… Він жениться, жениться!
– А вам, Марто, що до того? – спитав Льова. – Хай жениться.
Дівчина глянула на нього спантеличено.
– А я ж, Льово?… Як же я тепер? У мене ж нічого не лишилось.
– І ви почнете жити ніби спочатку, – сказав хлопець серйозно. – Спочатку, Марто! Ах, Марто, це ж добре, коли в людини нічого не залишається… Ви вийдете одного дня, і побачите, що ви все хочете мати, що ви нічого ще не спізнали… 1 все заспіває у вас, Марто, – серце, думки. Ви прокинетесь, як прокидається вранці земля, у якої ніч теж усе відбирає… Але ви тремтите, Марто, вам треба зараз лягти.
Вона не опиралась і хитаючись дійшла до ліжка. Коли лягла, раптом відчула жахливий холод свого тіла, що здавався їй раніше жаром, і зіщулилась в маленьку грудку. Льова накрив її пальтом.
– Це холод з мене виходить, – прошепотіла вона за хвилину. – А що надворі? Мороз? Вітер?
– Надворі тепло, Марто. Все місто в огнях… Завтра свято, Марто. Вона зітхнула.
– Я дурна? – спитала вона зненацька. – Скажіть, Льово!
– Ви прекрасна! – скрикнув хлопець і замовк, зніяковівши.
– Одверніть світло… мені боляче в очі, – промовила вона знесилено.
Він повернув до стіни лампку, що на столі, і їх обох обгорнув тихий присмерк, немов до кімнати раптом прийшов знадвору той теплий і нашорошений вечір. І далі вони розмовляли майже пошепки в цій півтемряві, що спроквола й неохоче носила їх слова.
– Тепер гарно, – мовила дівчина.
– І я прийшов до вас з гарною новиною. Кімнату ви маєте, Марто… кімнату, яку ви полюбите. Вас приймуть там, як рідну, вірте мені, Марто. Ось я кладу вам на столі адресу. Ви підете завтра…
– Якщо я завтра ходитиму… Але спасибі. Що ж мені ще? А, посаду! Ну, й посаду дадуть… все буде чудово Льово… Я буду вставати вранці в кімнаті й іти на посаду… Який жах! Розумієте, чому жах? Бо все буде так, ніби нічого й не сталося.
Він почав їй захоплено казати, що душа ніколи не стомлюється, що творчість веде людину вічно вперед, і минуле зникає, як ніч, як туман із вранішнього обрію… Та вона його перепинила.
– Знаєте, що мені хочеться? – спитала вона, судорожно сміючись. – Мені страшенно хочеться скупатись. Я так люблю ввечері купатись! Вода – це найкраще, що єсть… Всі люблять воду, тільки скажені бояться її. Знаєте, чому люблять? Бо, кажуть, життя вийшло з води, і вода нас вабить. Льово, як вабить! Підійти до берега десь, де нікого немає, де зовсім порожньо, тихо… Вгорі небо, а навкруги – ніч і пустиня. Тоді роздягтись швидко і… Ні, треба спочатку підвести вгору руки… Навкруги ж нікого, це не соромно. Потім спустити руки й дивитись на воду – вона рівна, блискуча, всі зорі в ній, вона ніби спинилась і чекає… тільки хлюпотить десь об берег: іди… іди…
Вона замовкла, та перше, ніж він, геть здивований, встиг їй щось відповісти, сказала далі:
– Тоді ступити вперед один крок, ще один… вода вже торкнулась… ні, це тільки перший дотик такий холодний! Ще… ще… вода підіймається, обіймає тіло потроху, все вгору, вгору, серце так стискується і… і…
– Марто, ще холодно купатися, – сказав Льова стурбовано.
Вона нічого не відповіла й заплющила очі. Хвилину, дві, три стояла мовчанка. Потім Марта раптом спитала:
– Ви ще тут? Ідіть уже, Льово.
– Ні, я ще побуду… поки ви заспокоїтесь, – сказав він несміливо. – А потім я зовсім поїду, – додав він. – Завтра я збираюсь, Марто, поїхати звідси назавжди.
– Від мене, – прошепотіла вона.
– Ні, Марто, не від вас. Я засидівся тут… мені хочеться великої дороги. Я почуваю себе, Марто, юнаком, яким був колись… Знаєте, юнацькі мрії які у всіх юнаків? Тікати з рідної хати… Де-небудь тікати, щоб побачити щось нове й жити не так, як жив раніше… Я знову хочу цього, Марто! Я хочу нового, того, що раніш не було, вічно нового, Марто… І ви, Марто, цього захочете, у вас порив єсть, ви не запліснявієте… Ви будете падати й підводитись, рухатись свою маленьку вічність, як наша земля, як наше сонце і місяць свою велику, незмірне велику…
Він казав тихо, але піднесення бриніло в його словах, що були дівчині болючим, нестерпним докором. Бо вони здіймали в її голові хаос, де тільки дві точки ясно світились – нічого нового й вічно нове!
– Так робить світ, так мусимо й ми робити, Марто, бо ми частина його, маленькі світи, – казав він. – Тоді здійснюєш те, для чого народився… тоді будеш щасливий, Марто… І ніколи не пожалкуєш за тим, як жив.
– Чому я така нещасна? – прошепотіла дівчина.
– Ви багато хотіли, Марто… І я багато хотів. Ви… зустрілись з таким, що мало хоче, а я… ні з ким не зустрівся. Але я знаходитиму вас, Марто, скрізь. Бачитиму вас, Марто, в людях, у світанках, у нових зорях… скрізь, по всій землі, яку я ще побачу… Кожного разу, як я здибаю щось гарне, щось добре, Марто, я буду згадувати про вас…
– А може, все це брехня! – раптом скрикнула дівчина, схопившись. – Може, він не жениться, Льово! Звідки я знаю? Чому я мушу вірити? Може, з мене поглузували, навмисно, підло поглузували! Льово, я нічого не знаю… Допоможіть мені! Це останнє моє прохання… Ви зробите? Скажіть!
– Що саме, Марто, зробити?
– Підіть до нього! Спитайте його…
Льова вагався.
– А ви не підете… купатись? – спитав він обережно.
Вона похитала головою.
– Ні. Я ж нічого напевно не знаю. Я чекатиму вас.
– Я швидко, – сказав Льова і вийшов.
Молодий професор був дома й працював коло важливої і забарної справи – пакував у ящики свої книжки, що мусили, як і сам він, переїхати на помешкання до Ірен, яка мала завтра офіційно стати його дружиною. А формально вона вже нею була, бо сьогодні вдень вони розписалися в загсі. Він свідомо пришвидшував події, щоб витратити якнайменше часу на всю мороку, зв'язану з одруженням, і саме одруження негайно перевести в життя, щоб мати душевний спокій, потрібний для праці, а так само, щоб остаточно перекреслити червоним олівцем шлюбу свою жалюгідну любовну пригоду. До того ж, у родині Маркевичів такий темп не викликав жодних заперечень. Відбулася тільки маленька дискусія про роль церкви в шлюбній справі. Марія Миколаївна, жінка релігійна, зняла це питання дуже обережно – можна, казала вона, зовсім не вірити в церковне благословення, але в церкві все-таки повінчатись, бо сам із себе обряд шлюбний є пишний і гарний, дуже художній, має своєрідну красу, якої ніде в житті не варт зневажати. Юрій Олександрович, що релігію, як противну розумові, категорично ненавидів, так само делікатно висловився про шкідливість традиції для людського поступу; Ірен різко виступила проти, і навіть старий професор наважився при дружині назвати відмертя релігії «фактом», як звичайно, чудовим. Тож Марія Миколаївна лишилася самотня в своїх поривах до краси.