Професор зрадів.
– Бачиш, навіть Іруся не знає! А звідки я знатиму, ти подумай.
– Ми мусимо про все дізнатися, мусимо подбати за свою дитину… дину нашу дитину, – урочисто заявила Марія Миколаївна. – Ірен тепер двадцять дев'ять років, – додала вона. – На це треба зважати. Юрій Олександрович – найкраща партія нашій дівчинці, бездоганна партія… І все йшло чудово, ах, як чудово…
– Чудово, чудово, – пробурмотів професор.
– Ти заразив мене цим словом, – сумно промовила пані професорова, хитаючи головою.
Настала пауза. Професор обережно спитав:
– Ми вже поговорили, Марусю?
– Степане Григоровичу, – сказала та раптом. – Ми повинні вжити заходів. Так я вирішила. Може все ще можна буде якось направити.
– Воно само направиться, Марусю! Повір мені – скільки я живу, все само з себе направлялось на краще. Чудово направлялось.
– Ти на все дивишся крізь рожеві окуляри. А в мене найгірші передчуття… Подумай, як усе це раптом сталося! Останній раз, як він був, я спитала Ірен, чи сказав він їй що-небудь. «Він сказав усе, що треба». – відповіла вона. Скажу щиро, я заспокоїлась. І після того він зник…
– Може, він виїхав кудись? Ну, звичайно, він поїхав у командировку! – зміркував професор.
– Але міг би попередити… Правда, він дзвонив раз телефоном – якось чудно: переказав Пелагеї, що хворий і прийти не може. Чому саме Пелагеї він це сказав?
– Бо Пелагея, мабуть, підійшла до телефону.
– Так, але він міг попросити Ірен, мене, нарешті, тебе, Степане Григоровичу. Але казати покоївці – це зневага до нас, до господарів!
– Він тримається поступових поглядів на покоївку, – несміливо зауважив професор, але дружина мов і не чула його слів. Натомість сама сказала дуже твердо:
– Степане Григоровичу, ти батько своєї дочки. На тобі лежить відповідальність за нашу єдину тепер дитину. О, коли б живі були мої сини…
Вона затулила хусточкою очі, а професор підхопився із стільця.
– Що ж я мушу робити? – розпачливо спитав він.
– Мусиш розвідати геть усе про Юрія Олександровича: як він живе, що робить, де буває і що він думає, надто останнє.
Степан Григорович полегшено зітхнув.
– Та це, я зараз, Марусю! Ось телефоном подзвоню йому…
– Телефоном! Та в телефон він тобі скаже все, що йому схочеться… Ні, треба довідатись стороною… Об'єктивні дані треба мати! А тоді ми побачимо, що робити. Слухай, Степане Григоровичу, я все обмислила. Ти знаєш, де Юрій Олександрович живе?
– Не уявляю, – жваво відповів професор.
– Неправда. Ти знаєш, що він живе на помешканні в Сліповського, якого ти лікував.
– А, це був цікавий випадок! І як я вилікував його, Марусю! Той самий принцип: медицина може тільки допомагати організмові. Якнайменше ліків!
– Так ти заїдеш до Сліповського з візитою…
– Але ж він цілком здоровий і не кликав мене!
– Ти лікував його більше, як рік, і маєш право поцікавитись здоров'ям свого пацієнта. Цим ти зробиш йому велику честь… Заїдеш по-простому, і в розмові розпитай про Славенка. Все розпитай, тільки вміло, так ніби ненавмисно…
– В жодному разі, – скрикнув професор. – Чудово! Ти шпика з мене хочеш зробити! Ніколи! Марусю, зрозумій, що це нечесно, прошу тебе зрозуміти!
Він благально спинився коло дружини. Та підвелася.
– Ради щастя Ірен ти завтра поїдеш до Сліповських, – сказала вона безапеляційно. – Ти батько.
Вона велично вийшла з кабінету, покинувши професора в стані оцепеніння. Але за кілька хвилин у кухні пролунав дзвінок, а ще за кілька до кабінету вступила Пелагея з кислим молоком.
– Щось ви рано сьогодні, Степане Григоровичу, – мовила вона.
– Мушу раніше встати, бо завтра маю на одну візиту більше, ніж гадав… Спасибі, Пелагеє… А як Ірусь? – спитав він раптом. – Здорова? Не плаче?
Пелагея мало помітно, але дуже лукаво посміхнулась.
– Ні, Ірена Степановна здорові й не плачуть.
Професор зітхнув і сказав покоївці:
– Яка ви щаслива, Пелагеє, що не маєте родини… Чудово! Ви не знаєте цього клопоту й можете цілком віддаватись своїй праці.
Другого дня професор Маркевич учинив за розказом дружини своєї і ввечері склав перед нею звіта про денні розвідини.
– Він живе чудово, Марусю, ти за нього не турбуйся, – сказав він. – Абсолютно здоровий, свіжий, бадьорий, словом, молодець, та й годі!
– Ти його бачив? – спитала Марія Миколаївна.
– Його побачиш! Казала пані Сліповська, що й вони його рідко бачать. Зранку десь у інституті, а ввечері, як тільки за чверть сьома, так і подався. Сміються вони, що годинника можна перевіряти за його вечірнім виходом. І знаєш, Марусю, ця акуратність у ньому мене просто захоплює!
– А коли вертається?
– Також точно! На дванадцяту вже дома. Чудовий режим! Встає о восьмій. Ти бачиш, я все дізнався, і все ніби ненавмисно. Та й питати не довелося, пані Сліповська така балакуча, я ледве витримав…
– О дванадцятій годині, – тихо мовила професорова, розмірковуючи. – І це щодня?
– Щодня, Марусю! Оце найбільше дивує пані Сліповську. Сидів собі чоловік щовечора вдома, чудово, знаєш, сидів, а то зразу, каже пані Сліповська, як зірвався.
– А де ходить? Оце найголовніше, Степане Григоровичу, в цьому вся річ!
– Невідомо! Каже пані Сліповська: не доберу, може, закохався він? І я сказав – ну, звичайно, закохався, людина молода, здорова, але молодець, що з режиму не виходить…
– Я не розумію, Степане Григоровичу, твого тону. Ти цинік! Ти забуваєш про Ірен!
– Ірен… – пробурмотів професор. – Я забуваю про Ірен? Чудово! Але що я можу, як він і справді закохався? Нічого не можу, Марусю, я безсилий… Якби він захворів на коліт абощо, то лікував би його, а любов, Марусю… ти знаєш, я сам був закоханий…
– Перестань, – сухо сказала Марія Миколаївна, і професор замовк. – А якихось подробиць ти не довідався?
– Як же! – скрикнув професор. – Марусю, я все виконав надзвичайно… Можливо, що я щось і забув – ти знаєш, пані Сліповська – це ціла злива, це кулемет. Коли чоловік її був хворий, я заборонив їй розмовляти з ним, вона дурманила його своїм говорінням… І вона скаржилась, що Юрій Олександрович дуже неговіркий…
– А раніше говіркий був?
– І раніше не був. Ніколи не був з нею говіркий.
– Тоді це не важить. Ще що?
– Ще вона сказала, що останнім часом він заприязнився з їхнім котом Нарцисом і до кімнати своєї його пускає…
– Які дурниці ти плетеш, – мовила Марія Миколаївна і поринула в задуму.
Професор сидів коло столу й з видимою тугою поглядав на книжки та папери. Та що дружина його не оповістила розмову закінченою, він не зважувався до праці братись і тільки голосно зітхав, нагадуючи за свою притомність.
– Ірен мене турбує, Степане Григоровичу, – мовила вона нарешті. – Ти помітив, вона майже не виходить з хати, все сидить у кімнаті… І що за горда душа – не терпить співчуття! Моя душа…
– Звичайно, в неї твоя душа, – погодився професор, – і мій розум.
– Вона все читає, – вела Марія Миколаївнам – я на це раніш уваги не звертала. А вчора подивилась – і знаєш, що вона читає?
– Що? – злякано спитав професор.
– Вона читає не більше й не менше, як граматику української мови Горецького й Шалі, видання шосте.
– Невже?
– І до того ж пише всякі вправи у зошиті. Ти розумієш, у якому вона небезпечному стані? Професор тільки спантеличено дивився.
– Я розумію любов до мов, я сама вільно розмовляю французькою і німецькою, але це… це початок божевілля! Ми мусимо її негайно рятувати. Але передусім мусимо остаточно розвідати про Юрія Олександровича.
– Марусю, – мовив професор благально, – я все розвідав, чудово розвідав.
– Лишається ще трохи, – суворо сказала Марія Миколаївна. – Завтра ти будеш коло його помешкання за двадцять сьома й простежиш, де він піде.
– Марусю! – скрикнув професор.
– Вулиця, будинок і номер помешкання – ось що я мушу знати. Степане Григоровичу, завтра ти зробиш це обов'язково.
– В жодному разі! – скрикнув професор. – Я люблю Ірен, але я… не слідопит! Чудово! Ти принижуєш мене, ти забуваєш, хто я!
– Але так, щоб він же не побачив – іди за квартал, ти добре бачиш.
– О, я бачу! Бачу, що ти остаточно вирішила зробити з мене слідця, якогось Нат Пінкертона… Але цього не буде! Ніколи! Та зрозумій же, Марусю, що мені не личить вистежувати людей. Пошлімо краще когось, Марусю!