Вийняла свою коричневу вовняну сукню, оздоблену чорним шовком, у якій ходила до театру, де треба роздягатись; добула чорні лакерки, в статистичному поті зароблені, і єдину пару фільдеперсових закордонних панчіх, бережену як зіниця ока. Все це опинилось на ній в одну мить. Тепер її обличчя набуло більшої виразності, взяте в рамці цинамонової сукні й темно-каштанового волосся, високо підстриженого й від природи виткого. Ніс мала рівний, губи тонкі, овал лиця поправно окреслений, риси чіткі й аж ніби суворі, але очі були ніжні, заразом жартівливі й меланхолійні, однаково настановлені сміятись і плакати. Покінчивши з одежею, Марта злегка напудрувалась і напахтилась дешевеньким одеколоном «Конвалія».
Вона озирнулась по хаті, що видалась їй зараз досить пристойною. Тільки от світло занадто різке! І дівчина накинула на лампу зелений серпанок, яким обв'язувала, виходячи, шию. «Тепер у мене зовсім гарно», – задоволено подумала вона.
За хвилину в двері постукано. Марта весело крикнула своє «заходьте», і ввійшов молодий інженер Дмитро Стайничий, геть запорошений снігом і червоний від вітру.
– Ну й погода собача! – пробурчав він, обтрушуючись на порозі. – От мете диявольськи! І це в березні… А тут, як у раю, – додав він, роздягшись. – Тепло, одеколоном пахне й освітлення надзвичайне. А де прибралась? Ідеш куди?
– Ні, я ніде не збираюсь.
– Прекрасно! – скрикнув Дмитро. – Добривечір, Марто! Яка ти хороша зараз, – і він знову спробував її обійняти.
– Я завжди хороша, – сказала дівчина, м'яко ухиляючись.
«Вона чекала мене», – бадьоро подумав інженер.
– Сідайте, Дмитро! Що гарного скажете?
– Та я, власне, тебе слухати прийшов. Учора ми спинились на твоєму додаткові…
– Хіба вас так цікавить мій додаток? Ви ж уже все без мене вирішили.
– Не прийшов би сюди, якби не цікавив. Сідай ось тут, Марто, коло мене.
– Ні, я краще там сяду, коло столу.
– Коза! – скрикнув Дмитро. – Весь час брикається! Ну, до порядку денного чи там вечірнього. Слово для додатку має товаришка Марта.
Він задоволено закурив.
– Додаток мій дуже простий, – сказала дівчина. – Я вас, Дмитре, не люблю.
– Передбачав ці слова, – сказав Дмитро. – І маю на них відвода.
Він присунувся ближче до дівчини і промовив переконано:
– Справа в тім, Марто, що шлюбу в наш час будувати на коханні не можна. Що таке кохання? Це чуття, Марто! Воно спалахне й перегорить. Димок собі піде, та й годі. І скільки неприємностей людям через те кохання було! Скільки собі віку вкоротило – молодих, здорових. Їм би тільки жити та працювати. І от не каються ж! Любити, каже, хочу! Та ти подивись, чи багато щастя з тої любові буває? Аби тільки мучитись та страждати… А це тепер нікому не потрібне. Це колись, коли людям робити не було чого, кохання в моді було… Лицарі там одне одного списами за дам штрикали, а тепер якби хто за дівчину побився – сама дурнем називала б! Не та доба, Марто! Та й часу на це немає. Захопишся, загавишся, то й за борт підеш. Якщо будемо отак розкидатись, то не тільки соціалізму не збудуємо, а й кусати не буде чого. З торбами підем, кохаючи!
Він вибачливо засміявся й додав:
– Згадай ще наші національні традиції – у нас завжди обов'язок стояв вище за кохання. Хлопець перш за все був оборонець свого класу. Він ішов до війська, на Січ, так як ми зараз ідемо на завод. І дівчата українські які бойові були! Навіть за хлопців міцніші! Не будь же гірша за них, Марто!… От шлюб, це зовсім інше. Його беруть для поважної мети – для праці, для спільного будівництва…
– Ха, ха – засміялась дівчина. – Який примітив! З вас, Дмитре, непоганий був би проповідник. А дівчата українські тому й міцні були, що кохати вміли. Тільки звідки вам у голову вроїлося, що я заміж віддатися хочу?
– Мусиш, хочеш чи не хочеш! В цьому все лихо. Економічні умови в нас ще не такі, щоб ми могли обійтись без подружжя. Побут у нас ще старий, Марто. Я думав про це. Вільне співжиття статей у нас, на жаль, ще неможливе. Головна передумова для цього – достатня сітка державних дитячих садків та будинків, вони розв'язують усю шлюбну справу. А в нас їх тим часом не вистачає, щоб безпритульних ліквідувати. Де вже там усіх нових державою виховувати! Ти практично дивись на справу, мрії нічого не поможуть.
– А чи варто без мрій жити? – спитала дівчина.
– Хто живе тепер мріями, той гине.
– Навіть соціалістичними мріями?
– Соціалізм – не мрія, а розрахунок. Соціалізм – це статистика, ноп, п'ятирічка… І нація також не мрія, нація – це робота й витривалість. Хто не зрозумів цього, той консерватор, життя викине його за борт. Я перший штовхну його за борт, бо він шкідник. Кажуть, що соціалізм буде казарма. Вірно. Казарма для людини старого побуту, а для нових він не буде казарма. Це треба зважити. Але я вхилився, – додав він. – Одне ясно: доба наша не мрійна, а цілком практична. Проста й практична. І ти подумай, що таке зараз «вільне кохання». Вільне кохання – це аборти, які руйнують жіночий організм. Щоправда, є там усякі «засоби», але вони, мовляв один професор, є павутинка проти небезпеки й панцир проти насолоди…
– Ви можете обминути ці подробиці, – сухо зауважила дівчина.
– Ми говоримо по-діловому. Ми повинні все зважити, і тут хибній соромливості не місце.
– Мені це просто гидко. До чого тут соромливість? У вас іншої теми немає?
– Ми ще старої не вичерпали. Не розкидаймося, – сказав Дмитро. – Рано чи пізно, а кожна дівчина чи там хлопець мусять у наших умовах побратися, щоб жити повноцінно й здорово – це моя основна теза. Якщо рано чи пізно, то краще рано! Правда ж, моя хороша? Раніш побратися – це значить мати дорослішіх дітей, тобто краще їх виховати. Раніш побратися – це кращої пари собі вибрати.
– Наприклад, вас, – засміялась Марта.
– А хоч би й так? Правда, зараз я тільки нещасний практикант без досвіду й без довіри. Мені ще боротись і боротись. Але я буду керувати тим заводом, де зараз практикант. Буду, Марто, не тому, що я честолюб, а мушу виявити себе, силу на це в собі почуваю.
Тут він докладно розповів за свої наміри щодо праці на заводі. Він вирішив спеціалізуватись тим часом на ливарному майстерстві, яке, здавалось йому, дуже в нас підупало. Відсоток браку в ливарному цеху сягає іноді до п'ятидесяти. До цього спричинюється почасти й небажання старих, досвідчених майстрів передавати свої виробничі секрети молоді. Але коли пильно стежити за процесом роботи, то ці секрети можна викрити й самому. Про помешкання він розповів також. Йому трапляється взяти дві кімнати неподалік заводу, на лінії трамваю і в досить пристойному будинкові. Отже, він може, не хвалячись, уважати себе вже за цілком улаштованого.
– І я шукаю собі дружину, – закінчив він, – розумієш, дружину, а не «кохану» з романсів.
– А я шукаю кохання, – сказала дівчина. Дмитро невдоволено ворухнувся.
– Ми топчемось на місці, – прикро мовив він. – Кохання, кохання! Ти товчеш це слово, як сорока, як колишня гімназистка. Зовсім не видно, що ти профшколу кінчала! І мене примушуєш товкти, що подобаєшся мені…
Дівчина хотіла щось сказати, але Дмитро не дав їй.
– Атож, подобаєшся, – роздратовано провадив він. – І подобаєшся дуже, я це підкреслюю. Принесло б мене сюди в таку собачу погоду, якби ти для мене була ніщо!
Марта весело засміялась.
– Вільно могли б не трудити себе!
– Міг, але прийшов! Ціни це, Марто. Ціни практичні докази.
– Дивак ви, Дмитре! Скільки приходило сюди всякої, ще гіршої погоди…
– І що ти з того мала! Невже тобі не обридло це лицяння? Ти зрозумій, що всі приходили тільки використати тебе – дівчину, гарну, вродливу дівчину, спокусливу, коли хочеш, і ніхто не думав за тебе, як за людину. Співали тобі про кохання, може, ще й вічне, але шаг ціна тим словам.
– Шаг ціна, – смутно промовила вона.
– Ну от, ти сама згоджуєшся! І я теж міг би сказати, що кохаю тебе. Міг би вжити слово, що тобі подобається…
Він дедалі більше дратувався. Невже його звертання до практичних чуттів дівчини марне, невже він жодною намовою не переконає її до правди, що була йому цілком очевидна? Виходить, вони різними мовами розмовляють! Досі він не знав поразки в своїх заходах, він усе вмів подолати, хоч і найважчим зусиллям, а от почував, що тут не переборе цього смішного й шкідливого потягу до кохання. Він так зріднився з думкою, що ця дівчина, яка йому подобається, буде його дружиною, життєвим його подорожником на рівноправних підставах, і от цей план нагло розбивався об її дівочу примху, якої безглуздя він так ясно бачив! До того ж зараз у цьому тьмяному світлі, в лагідному затишку кімнати, до смаку прибрана, пружна, молода й непогана з себе дівчина, яка йому подобалась, була занадто чарівна! Виходить, вона, отак прибравшись, зовсім не його чекала. Інстинкт підказував йому, що дівчина не буде чепуритися з доброго дива. Кого ж вона чекала? І це додавало йому злості.