– Дозвольте не повірити, що ви міщанин! – сказала Марта, також посміхаючись. – Адже ви, певно, багато читаєте…
– От і маєш! – вибачливо урвав її Безпалько. – Звичайно, читаю. Гадаю навіть, що культурній людині тепер треба читати щонайменше чотири години на день. Інакше вона безнадійно відстане… Ба більше: дуже люблю театр, розуміюся добре й на малярстві. Але чому міщанин доконче мусить бути дурним і обмеженим? Ви відкидаєте освічене міщанство, до якого належу й я. Освічений міщанин любить спорт і книжку, він дбає за тіло й за душу. Та й як не читати? – спитав він зненацька. – Товаришко Висоцька, ви ще не знаєте, що таке час – довгі, одноманітні вечори… Але ви також ще не знаєте мети мого візиту, – закінчив він несподівано.
– Ви обіцяли сказати.
– Безперечно, скажу. Не сказати було б зовсім безглуздо… Але шоколад я вже вам доручив? – спитав він, уже дратуючись. – Отже, ми поступуємо, їжте, будь ласка. Свої погляди на життя я теж уже виклав – у них нема нічого небезпечного. Навпаки, це спокійні погляди, в яких уже не може бути перевороту. Тепер годиться сказати про себе. Це буде коротко: в моєму житті не була ніяких визначних подій. Свого часу я був одружений, але дружина моя померла. Це була чудова жінка… А втім, усяка дружина по смерті здається більш-менш чудовою. Смерть очищає не тільки того, хто вмирає, але й близьких до померлого людей. Вам ще це невтямки. В двадцять два роки смерть здається нісенітницею, про яку не варт і думати. Чи були в мене діти? Звичайно. Як і водиться, я надто пізно зрозумів, що найбільша любов до дітей – це не мати їх. Але з двох у мене лишився тільки один син, який, увійшовши в літа, не проминув вилаяти мене безнадійним консерватором і людиною, яка нічогісінько не тямить у житті. Я не дуже на нього образився, бо свого часу так само трактував власного батька…
По цьому він ще взяв шоколадину й глянув на дівчину. А перед тим дивився просто перед себе, немов усе, що казав, пригадував, і сидів у незмінній позі, трохи схилившись у бік до дівчини. Повернуте на три чверті до неї обличчя було смугле, трохи одутле, але ще не зруйноване. Його губи ворушились розмірено, сивина скронь надавала йому виразу розважливого спокою, тільки м'ясень на горлі, смикаючись вряди-годи, зраджував його хвилювання, яке він старанно приховував. Проте й тон мови його був ламаний. Марта вже достоту зрозуміла, що Безпалько в неї закоханий і прийшов з якоюсь пропозицією. Вона дивувалась, ніяковіла, але не обурювалась, бо мимоволі в ній повставало співчуття до цього статечного, підстаркуватого чоловіка, що став жертвою її ненавмисних чарів. Тому їй хотілось сказати йому щось ласкаве, у всякому разі вона боялась образити його. Та й те її плутало, що Безпалько говорив, ніби глузуючи, так що першої-ліпшої хвилини міг підвестися й піти, пояснивши свої одвідини та слова звичайним, хоч і несподіваним жартом. І вона вирішила чекати.
– Ви мусите знати, – провадив завідувач, – що цей син живе в іншому місті, моя особиста доля його зовсім не обходить. Так, ви не розумієте ще, що таке довгий вечір у кімнаті, де горить електрика, при якій читає людина, – сказав він спокійно. – Такого вечора зароджуються неможливі чуття. Спочатку на них дивишся як на щось стороннє, так ніби в руках яку річ крутиш, що тебе зацікавила. А потім вони починають тобою крутити. Вони стукають спочатку в душу, як жебраки, яким треба дати копійку, а входять у неї для грабунку з розломом. Звичайно, тут важило те, що я вас щодня бачив. День у день. Ви пригадуєте той день, коли ви вперше прийшли до махортресту?
– Ні… це було давно, – відповіла вона, з полегшенням почуваючи, що розмова набирає, нарешті, виразності.
– А я пам'ятаю, – сказав Безпалько, посміхаючись. – Перед тим я працював у тресті рік, звик до помешкання, до шпалер на стінах, до людей. Я заходив у нього вранці, як у якусь суцільну масу. А тоді побачив, що махортрест став якийсь новіший, просторіший, так ніби його непомітно для мене відремонтовано. Коли б моя змога, я ту ж мить усунув би вас із посади, щоб надати махортрестові нормального вигляду. А що зробити цього я не міг, то влаштував ваше переведення до своєї частини. Звичайно, я підвів під це законну базу.
– Ви зробили мені величезну послугу, – мусила сказати дівчина, бо Безпалько зробив паузу. Він мляво посміхнувся.
– Я зробив це для себе, а не для вас, – сказав він. – Я егоїст, товаришко Висоцька, так би мовити, закоренілий. Але мені шкода було примушувати вас длубатись у цифрах. Мені шкода було ваших очей, ваших рук, вашої голови, що мусила схилятись. Знаєте, що б я хотів? Я хотів, щоб ви сяяли! Як? Я думав, може, з вас була б чудова акторка, що всіх скорила б. Бачив вас на сцені, бачив вас у балеті. Я був певен, що ви дали б щось своє. Може, це тільки наслідок тих довгих вечорів… І мені хотілось допомогти вам, вирвати вас із канцелярії і пустити в світ мистецтва, створити вам надзвичайну долю. Ввесь час мене поривало прийти до вас, але натомість я присилав вам квіти.
І він кивнув на троянди, що стояли коло вікна.
– Ви присилали мені квіти? – тихо промовила Марта.
– Я – квіти! – майже скрикнув Безпалько. – І уявляв потім, як ви їх одержуєте, як вони стоять у вас, бачать вас завжди. Безглуздо, тисячу разів безглуздо! Я обіцяв вам сказати, за чим прийшов? Так от скажу: не знаю. Не знаю. Кажіть ви.
– Андрію Романовичу, – почала Марта сумовито.
– Тільки, будь ласка, без отого всього, що ви мене шануєте, вдячні й таке інше, – урвав він її глузливо.
– Ні, я скажу зовсім просто: я не вільна. Настала мовчанка, під час якої вона нічого не могла прочитати на його обличчі. Потім Безпалько підвівся й сказав, посміхаючись:
– Ну, видима річ! З якої речі дівчині чекати, поки прийде якийсь старий дурень.
– Я вас образила? – спитала Марта в розпачі.
Він нічого не відповів, одягнувся й вийшов до кухні. Дівчина його проводила. Користуючись з того, що там нікого не було, вона ще раз тихо сказала:
– Я вам вчинила ненавмисне прикрість?…
– Ні, не турбуйтесь. Я сам за себе потурбуюсь, – відповів він різко.
12
І ЩО НОВОГО В ПІДМІСЯЧНОМУ СВІТІ?
Професор біохімії, що читав коло свого столу при лампці, кинув книжку журналу й відхилився на спинку крісла. «Цього треба було сподіватися», – подумав він, закурюючи. Серце йому стиснулось образою, але він швидко себе заспокоїв, – адже плани його тепер були цілком визначені. «Звичайно, американець, – думав він далі, – скрізь американець, чорт бери!» Проте хвилюватися не було підстав. Що з того, що американський учений, працюючи у вузько технічній галузі, перейняв до певної міри думки, що їх біохімік так і не зібрався досі викласти в статті, як наслідки своєї останньої серії спроб? В американця це побічні міркування, чи краще – теоретичні припущення, а в нього тим часом це сталі висновки, перевірені й обгрунтовані пильним дослідом. Але самий факт хоч і випадкового наближення до його висновків здійняв біохімікові величезну тривогу. Як і кожен, віддавши на певну працю всю енергію, Славенко ставився дуже ревниво до її наслідків, уважаючи їх за своєрідну духову власність. І це була йому не справа честолюбства, а справа честі. «Ми в нерівних умовах, – подумав професор. – Досконалість устаткування не тільки заощаджує американцеві час та сили, але й заступає частину здібностей. Щоб не поступитись, ми мусимо працювати якнайінтенсивніше». Якнайінтенсивніше! Та хіба він міг зараз працювати хоч би просто інтенсивно?
Юрій Олександрович глянув на годинника. Двадцять на восьму. За півгодини він мусить іти на побачення. Чому «мусить»? – спитав він сам себе. Бо дія, зв'язана з іншою особою, після достатнього повторювання обертається в обов'язок. Вона стає незалежна від своєї першої причини, яка вже зникла, й підпадає чинності інших причин, що до кожної розпочатої дії зокола присмоктуються. Але це міркування аж ніяк його не потішило, бо приємно встановлювати закони й зовсім прикро їм підлягати!
Власне, вже з тиждень тому, збираючись до дівчини, біохімік відчув страшенну втому. Його ноги, набувши зненацька самостійності, не виявили колишнього бажання виходити ввечері з хати. І в цій несподіваній утомі ніг, серця, очей кімната його змінилась на вигляді. Професор глянув по шафах з книжками, по підвіконню, також ними запорожненому, нарешті по столі, що якось ніби потягнувся до нього, і зразу сполучився живим, радісним зв'язком із роками минулої праці, яку так зухвало занедбав. Якось різко й потужно згадав він усі свої статті, лекції, всі вечори напруженої роботи, свої ретельні плани, чарівний дух лабораторії, де у важкому повітрі стоять гострі, їдучі запахи, де колби, реторти, склянки, вибагливо погнуті рурки поєднано на довгих столах у химерні сполучення, в складні візерунки витонченої краси, що сама з себе додається до продиктованих від формул побудовань. І в цей доплив спогадів та речей професор поставив дівчину.