Танго – Іван Білик

Легеньку пірогу доводилося раз у раз перетягати через мілини, й Сергій пошкодував, що не взувся в гумові чоботи. Бамбуки та дерева понад берегами здавались таємничими рудими примарами, й від цього ставало немов ще холодніше.

Однак у тальтальській річці води було вдосталь. Певно, десь у верхів'ях уже пішли перші зливи… Над темно-сивими хвилями озера висів густий туман. Угорі крізь його ковдру невиразною плямою прозирало сонце. Сергій пристав до берега біля Чорної скелі. Він не сподівався побачити Танго. Але вона стояла на самісінькому ріжечку: ще півкроку — й полетить у холодні обійми свинцевої хвилі. Угледівши Сергія, дівчина швидко метнулася й зникла, за хвилину вже виросла під скелею, поряд із потаємним чорним отвором. Рвучко підбігла й стала за два кроки від човника. Сьогодні на ній було біле суконне пончо з червоною мережкою по краях і яскравий капелюшок, формою зовсім не схожий на ті монтерос, які носять індіяни в інших районах. Вона тільки й промовила:

— Грінго!..

Її вуста всміхались, а великі чорні очі лили сум. Сергія аж поморозило. Тепер він більше не сумнівався в тому, що дівчина приречена. Ні, вона зовні не змінилася, минуло надто мало часу. Лейкемія скрадається поступово. Їй нема куди квапитися…

Немов угадавши його думки, Танго проказала:

— Сьогодні Великий Дух Сонця забрав до себе Вамбо…

В Сергія волосся стало дибки.

— Хто це… Вамбо?..

Дівчина рівним голосом одповіла:

— Остання з торішніх наречених Великого Духа.

Ці слова були вже добре відомі Ряжанці. Але він не владен видобути з себе ані згуку. Він лише пильно вдивлявсь у її ясні сумні очі, намагаючись збагнути, хто ця дівчина. Він здолав себе нарешті спитати:

— Танго щаслива?

Однак вона не второпала відразу. Раніше розуміла вираз його обличчя, відтінки голосу. Але голос нічого не промовляв, очі не відбивали змісту запитання. Сергій і сам не впізнав свого голосу. Проте дівчина відповіла саме те, чого й домагався:

— До наступних дощів Великий Дух Сонця візьме до себе й Танго.

Сергій із жахом відчув, наскільки вони чужі одне одному. Він любив цю дівчину й лише тепер остаточно збагнув, яка вона далека й недосяжна. Власне, такою Танго була завжди. У цю мить Ряжанка міг би заприсягтися, що ніколи її не розумів. І йому раптом стало так шкода себе. Він почувся геть самотнім у цьому осоружному світі.

Од'їхавши від скелі, Сергій мимовільно озирнувся. Імла порідшала й здійнялась угору. На самісінькому вершечку чорного громаддя маячіла маленька біла постать. Вона схилилась навколінця, обернута не в той бік, звідки в каламутному сповитку визирала невиразна пляма сонця, а туди, де на холодних сивих хвилях гойдався вутлий човник. Сергій дививсь на ту постать, і на очі йому накотилася сльоза…

У таборі Сергія зустріло якесь незвичне пожвавлення. Люди сиділи навколо вогнища й про щось перебалакувалися. Технік Мігуель хтозна й нащо підвівся й почав старанно обтрушувати зі штанів сухе листя. Ряжанка нічого не міг уторопати, але не допитувався.

— Утік земляк ваш, сеньйоре начальник, — сказав Буено.

— Утік? Ну й хай. Не вистачало ще сушити голову над отим нікчемою.

— Утік верхи. Взяв кобилу ось у цього хлопця.

Сергій лише тепер помітив, що цибатий малоукраінець Панас, той самий, що колись співчував Коляді, стоїть трохи осторонь і мне в руках стареньку вуздечку.

Виходить, допекло-таки невдасі-вбійникові. Сумління прокинулось…

Ряжанка навіть не спитав у цибатого, як його звуть. Він узагалі не знав жодного малоукраїнця на ймення. Сказав тільки Буенавентурі, щоби під час розрахунку відшкодував тому вартість коня, й мимовільно подумав, що за такі «заробітки» та самовільне підвищення платні страйкарям, певно, набере в Горбатюка боргів на цілий рік.

Але, зробивши з десяток кроків у бік свого намету, він негайно забув про це. Йому взагалі не хотілося ні про що думати. Хай воно сказиться! Оце «благо», яке різнить людину від тварюки, — їй-бо, тільки шкодить.

Діставши з лантуха плескату пляшку, Сергій сів у наметі й довго сидів, спершись лобом на холодне скло. Згодом повільно відкоркував ячмінне віскі, цокнув горлечком по зубах і пив нахильці доти, поки в грудях забракло повітря.

А вранці від настирливого торсання ледве прокліпався. Над ним нахилився Буено й тривожним голосом жебонів:

— Та прокиньтеся ж, сеньйоре начальник! Десь ділась наша куля!..

Сергій схопився, мов ужалений, — де той і хміль зійшов.

Буено насилу встигав ухилятись від гілля, яке цьвохкало по виду. У схроні було порожньо, тільки порозкидане гілляччя, яким Сергій з Буенавентурою щільно вкривали золоту кулю, та два з трьох протирадіаційних костюми лежали жужма осторонь. Свіжо прорубана стежка вела до потічка. На незайманому ґрунті виднілося дві вервечки кінських слідів: одна від річки, друга — до річки. Сергій з Буенавентурою кинулись туди, але в березі сліди зникали. Піщане дно потічка по-змовницькому не видавало злодія. Пісок був чистий…

Сергій сів над майже пересохлим Червоним струмком, не знавши, що й думати. Кроків за п'ять мовчки смалив цигарку Буено.

РОЗДІЛ 27

У готельній кімнаті було затишно й незвично. Крізь навстіж розчинене вікно долинав одноманітний гомін зливи. Хвилі вітру то здіймалися, то знову вщухали, а дощ періщив, мов з рукава. Рвучко гойдалося в денному пів-мороці лискуче пальмове листя, й важкі краплини вицимбалювали на ньому колискову пісню, од якої млосно стулялись повіки. Сергієві було трохи ніяково лежати у м’якій постелі на слизьких, аж рипучих від крохмалю простирадлах. Останній місяць він день і ніч мерзнув. Тільки наївний або дурень міг припустити, що в тропіках цілий рік — літо. Якби вони попотяглися стільки під он такою зливою по бездоріжжі джунглів, одразу змінили б свою думку про «земний рай».

Зливи наздогнали геологів у дорозі. Ще добрий тиждень місили люди густу червонувату багнюку, змоклі й лихі, розлютовані на білий світ. Скільки разів на день доводилось долати розлиті киплячі ріки, аби обминути жахливі наноси та підступні страхіття осипів — деррумбосів, які поперегороджували всі схили в горах, усі видолки й стежки. Й щоразу, напинаючи важкі від вологи намети, люди з жахом думали, що було б, коли б оця злива заскочила їх ще там, унизу, в непролазних хащах!

Караван експедиції проточивсь на багато кроків уперед. Спочатку, позадиравши догори голови на верблюдячих в'язах, сторожко переступали кощаві лами. За ними плентались виморені погоничі, позапинані у наскрізь промоклі пончо, насилу переставляючи обважнілі від болота ноги. Метрів за сто услід їм гуркотіли два трактори, тягнучи на буксирі нещасного джипа. Машина сковзала й раз у раз погрожувала зірватись у прірву, через те Буено не дозволяв сідати нікому: він, мовляв, ще парубок, і за ним діти не плакатимуть. Кволий Мігуель чипів поруч із трактористом, а решта людей, кленучи вголос і дощ, і природу, і того, хто все це вигадав, пленталась іззаду, тримаючись на поважній відстані од підступного джипа, який міг і сам у безодню стрибнути шкереберть і прихопити людину з собою.

Експедиція вирушила додому за три дні після того, як зник Матвій Коляда. Сергій послав був навздогін трьох мисливців, але старий Освальдо повернувся, з чим і пішов: на жодній із знайомих йому стежин не виявлено підозрілих слідів, тим паче кінських. Матвій зник, наче випарувався.

Розрахувавшись із малоукраїнцями, відшкодувавши цибатому Панасові вартість кобили, Сергій дав згоду лаштуватись у дорогу. Він волів би лишатися ще бодай на тиждень — уранова жила раптом увірвалась. Де її закрутила нечиста? Урвалася біля самого озера. Але люди відмовлялись працювати, раз у раз лякливо позираючи угору, на важкі сиві хмари, що дедалі нижче спускались над джунглями. Сергій спересердя тільки матіркував, а вдіяти нічого не міг: робітники погрожували кинути його в оцій темній зеленій пустелі самого. Та потім Сергій і не каявся: добре, що вирушили. Інакше дощі могли напосісти ще в джунглях.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: