Танго – Іван Білик

Від нестямного болю і втрати крові Ряжанка знепритомнів. Санчо присипав порізи порошком, потім швиденько почеберяв у ліс, повернувся звідти із лапатим листям і травою, перев’язав хворому рани, покропив зверху бурою рідиною з гарбузика й поліз по драбині «до хати». Очевидно, стільки непередбачених рухів стомили його. Він забув навіть про чаклунський танок, якого чекали одноплемінці.

Буено сів біля Сергія, обхопивши руками коліна,й завмер. У хворого були напіврозплющені очі, але він нічого не бачив. Повіки майже не кліпали, тільки тріпотіли.

За годину старий Санчо, покректуючи, зліз зі свого сідала, розціпив хворому зуби ножем, напоїв водою з кількома краплинами тієї самої рідини, що була в гарбузикові, й наказав перенести в холодок. Годинник показував п'яту пополудні, й сонце пекло безжально.

Тільки тепер Буено схаменувся й підійшов до своїх рідних, які не наважувались наблизитися до грінго. Молодий індіянин кволо повторив традиційне привітання й знову повернувся до хатини знахаря.

— Старий Санчо дозволить забрати грінго до хижки старого Педро?

Індіяни з Тальталя звертаються один до одного в третій особі.

Той подумав трохи, пошамкав і схвально хитнув сивою головою.

— Нехай Буено, син старого Педро, забере грінго до своєї хатини. Старий Санчо приходитиме доглядати грінго, доки той одужає.

Доки одужає? Чи одужає він узагалі? Стільки часу минуло від укусу…

Непритомного Ряжанку поклали на дві бамбукові дошки, підняли й помалу понесли до старого Педро. В хатині вже поралась Мануела, мати Буенавентури. їй допомагала дочка — Челіта, цілком розвинена дівчина, яку після дощів збиралися продавати заміж.

Хижка старого Педро, як і решта осель у Тальталі, поділялась на дві частини: більшу — чоловічу й меншу — жіночу. Поки хворого принесли й по драбині підняли нагору, в кутку чоловічої половини для нього встигли вимостити ліжко з сухого духмяного листя. В Сергія підскочила температура, з чола збігав рясний піт, але як тільки його поклали, розплющив очі. Буено встиг уже підкотити під хатину свого джипа й тепер сидів біля Ряжанки. Той ворухнув порепаними губами, але вони погано слухали його, як, власне, й язик, що присох до піднебіння й здавався повстяним віхтем. Буено підніс йому до губів корячок води. Сергій ковтнув кілька разів.

— Мучачо… — ледь чутно прошепотів він.

— Що, сеньйоре начальник?

— Я хочу тобі… сказати…

Ряжанка довго й важко відхекувався, витративши на ці кілька слів усі свої сили. Потім сапнув повітря й вимовив:

— Сказати, що я… Сказати, що я за людина…

Він ще хвилин із п'ять мовчав, заплющивши очі.

— Я так далі… не можу… Ти мусиш усе… знати.

На очах його з'явилась волога. Але він не плакав. То були сльози, витиснуті зусиллям перебороти нестерпний біль.

— Ти, мучачо… повинен усе знати… Бо я вже… мабуть… усе… кінець…

Буено відвів погляд убік.

— Не говоріть дурниць, сеньйоре начальник. Старий Санчо вилікує вас. Не думайте, що, як він знахар…

— Мучачо…

Сергій спробував підняти руку, але вона безвільно впала на листя.

— Сеньйоре начальник! — перебив його Буено. — Я нічого не хочу слухати. Мене не цікавлять таємниці в смерть переляканої людини. Якщо захочете, поговоримо з вами пізніше, коли зовсім одужаєте… У критичну хвилину людина завжди робить дурниці, а потім шкодує…

І молодий індіянин рішуче зліз додолу, супроводжуваний цікавими поглядами Мануели, Педро та Челіти. Треба було подумати, що робити далі.

РОЗДІЛ 12

Сергій видужував. Навіть сам уже відчував — смертельна небезпека минула. Звичайно, на ногу ступати щ,е не можна. Навіть у сидячому стані кров приливала до ран, і вони починали пекти. Одне було достовірним: зміїну отруту нейтралізовано. Нога одтухла за тиждень, і тепер доводилось тільки чекати, доки загояться порізи, які зробив своїм жахливим «скальпелем» старий Санчо.

Знахар навідувався до хворого спочатку двічі на день; уранці й увечері. Він робив перев'язки, притрушував рани якимось порошком — очевидячки, попелом тільки ним знаного зілля, давав щось відразливе нюхати, від чого паморочилась голова, й навіть чаклував.

Ряжанка мовчки зносив усі тортури, ще й роблено всміхався дідові, а коли той сідав до нього спиною, звісивши з помосту ноги, щоб випити чесно зароблений полумисок браги, Сергій заплющував очі й лежав, виснажений зусиллям тамувати стогони. Навіщо показувати свої страждання людям? Це, зрештою, образливо…

З духмяного ліжка він добре бачив не тільки подвір’я старого Педро, якщо можна так назвати маленьку галявинку на узліссі, а й ще кілька сусідських осель попід високою стіною джунглів на відстані тридцяти-п'ятдесяти кроків одна від одної. На моріжку бігала голопуза дітлашня, галаслива та задерикувата.

З усієї родини старого Педро Сергій по-справжньому здружився тільки з найменшим її представником — семирічним Альдо. Перші дні хлоп'я, яке ще не носило й пов'язки, боязко дивилось на чужого білого дядька з-поза материної спідниці. Та поступово, крок за кроком, добралося спочатку до стовпа, що стояв посеред хижі, підпираючи бантини, потім день у день скорочувало відстань, бачачи, що білий дядько не такий уже й страшний, і одного разу, розплющивши очі, Сергій несподівано побачив малюка поруч. Він усміхнувся йому, Альдо відповів тим самим, потім схопивсь, підбіг до матері й заходився їй щось галасливо розповідати, показуючи рукою в бік Сергія.

Буено швидко помітив цю дружбу й навчив Ряжанку кількох речень мовою племені. Сергій питав:

— Що це?

Або:

— Хто це?

І Альдо охоче відповідав.

Так за якийсь тиждень Ряжанка вже знав, що «рапу» — це видовбаний з пенька стільчик, «гоа» — миска, «нігун-чі» — ніж; знав назви всіх предметів, які можна було побачити в селі, знав кілька найуживаніших виразів і міг уже вести з малим Альдо немудрящу розмову. За кілька днів до хижі почали заглядати й сусідські дітлахи. Вони вмощувались на драбині й мовчки дивилися на Сергія. Час від часу перешіптувались — певно, ділилися враженням про білу людину, — й знову втуплювалися чорними мигдалеподібними очицями в протилежний куток, де лежав Ряжанка. Той кілька разів пробував заговорити з дітлахами, але малеча сором'язливо нахиляла оченята й мовчала. Говорив за всіх лише Альдо.

Діти прибігали до хижі тільки тоді, коли вдома не було нікого. Як правило, старий Педро йшов зранку в джунглі, озброївшись луком та списом, хоч за всі дні він приніс дичину тільки тричі. Частіше «на столі» з’являлась риба, але й та була дуже дрібна. Ряжанка дивувався: невже джунглі, про які скрізь пишуть, що вони прямо, кишать дичиною, такі бідні? Але про це він дізнався потім…

Стара Мануела з Челітого теж поверталися з городу перед заходом сонця, навантажені кошиками звичайної та солодкої картоплі — маніока, а також різних їстівних коренів.

Челіта швиденько прослизала у жіночу половину хатки й не виходила звідти до самого смерку. Певно, соромилася перед грінго своєї голоти: все її вбрання складалося з вузенької смуги вилинялого ситцю навколо стегон.

Господар узагалі не пробував заводити знайомства з гостем, і скільки Сергій не намагався зблизитися з ним, знехотя відповідав на запитання й тут же замовкав, напихаючи повен рот коки. А втім, старий Педро взагалі рідко бував удома: вдень блукав джунглями, а вечори проводив у компанії одноплемінців. Інколи Сергій помічав, що Педро невпевнено тримається на ногах — мабуть, напідпитку. Але де він набирався? Наскільки збагнув Ряжанка з розмов із Альдо, в Тальталі не було ні шинку, ані поганенької крамнички. Проте опівночі то там, то сям лунали п'яні теревені й пісні. От тобі й незаймана природа. Виявляється, цивілізація сягнула й сюди? Тільки пізніше Ряжанка довідався, що тубільці вживають хмільну брагу.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: