Танго – Іван Білик

Він не здивувався, коли машина зупинилась біля знайомої брами, й Левонтій поза конторою повів його до свого житла.

— Оце я тут і той… Старий економить. Скупердяга! В одній половині я, а в другій — контора. За сторожа, чи що…

Проте «економність старого» вразила Сергія. Кілька дверей виходило прямо в просторий хол. Меблі — останній крик моди Кращих досі не доводилося бачити. Згадав свою кімнату в готелі. Сміховиння. «Життя — то падіння і злети».

— А це ось твоя хатинка буде. Ну як?

Горбатюк метушився, переставляв крісла, розчиняв вікна. Чого він так старається?

— Давай, братку, за той… новосілля. За нове життя!

«Братку…» Хвиля неприязні відкотилась од серця. Сергій уперше глянув товаришеві у вічі. Кришталевий дзвін келихів здавався чарівною музикою. Сергій випив і налив ще.

— О! Оце по-моєму! Давай на той, як його… на 6рудершафт!

Але в двері постукали, увійшов той самий швейцар, який не раз одганяв Сергія від контори. Ти ба, як наш Левко тут… Льокай та ще й у лівреї.

— Сеньйор директор просив нагадати, щоб сеньйор не забув про сьогоднішню вечерю, — проказав той, чемно вклонивсь і вийшов.

— Тю! — спохопився Горбатюк. — Уже ж пора той!.. Давай, братку, той…

Глянув на годинник.

— Доїдемо.

Вечеря мала відбутись неподалік у ресторані. Коли обоє прийшли, пана директора ще не було. Столики вишикувались просто надворі. Сергій полегшено зітхнув. Принаймні не доведеться пхатись у приміщення. Там зараз дихнути нема чим. Над головами безшумно погойдувалось широченне листя кількох старих пальм. Сергій згадав, що на вивісці ресторану так і написано: «Дебахо ла собра де лос пальмос» — «У затінку пальм».

В усі боки сновигали кельнери в накрохмалених маніжках, з начищеними до блиску тацями й перекинутими через руку сніжно-білими серветками — обов'язковим атрибутом кельнерської гідності. Горбатюка тут, очевидно, багато хто знав, бо він раз у раз набундючено розкланювався.

— Земляки, — сказав він Сергієві. — Це тут наші завсігди той… збираються.

Сергій неуважно сковзнув поглядом. Земляки повсІдались біля кількох столиків під волохатим рудим стовбуром крайньої пальми. Їх Ряжанка розпізнав по характерних для українців глибоко посаджених очах і м'якій лінії брів. Вони гучно перемовлялися, сміялись або про щось сперечалися.

Підійшов кельнер і сказав Горбатюкові, що на них чекають у приміщенні. Довелось іти всередину. Там було парко, та, коли зайшли за відгороджений ширмою закапелок, обличчя приємно торкнувся свіжий вітерець вентилятора. У затишній кабіні стояли стіл і кілька крісел. В одному мостився якийсь молодик. «Де я його бачив?.. Ну, мабуть же, під пальмами…» У другому сидів сизий, схожий на німця, чоловік із чималим черевцем, але ще міцний. Ряжанка здогадався, що це і є директор гер Мільх.

Горбатюк познайомив їх. Директор, не підводячись, простяг Сергієві руку. Ти ба, добре тисне! Займається спортом, не інакше…

— А це синок наших пана директора, панич Петрусь. Відповідаючи на потиск руки, Сергій пильно дивився хлопцеві в обличчя. Десь він бачив ці очі… Той не витримав довгого погляду й посміхнувся.

— Коли ви думаєте приступати? — перервав напружене мовчання гер Мільх. Він досить пристойно говорив українською мовою, хоч і з відчутним акцентом. Сергій відзначив про себе, що в гера Мільха і в поставі, й у голосі є щось таке, що приваблює. Й раптом відчув якусь незрозумілу прихильність до Мільха.

— Мені нема чого зволікати. Завтра…

— Гараст. Бо мені вже свонили віт хазяїна… Ви ж знаєте, що наш трест в Аргентіні, в Буенос-Айресі?

— Оце тільки чую. Я думав — у Штатах.

— Завтра сідайте вивчати геологічну карту. Правда, вона поганенька, стара. А тоді дасте свої плани. Що нам треба, ви знаєте?

— Знаю. Ур…

Гер Мільх перебив його, скосувавши на сина.

— Гараст, про це в конторі. А що це — секрет, думаю, балакати не будемо. Ми віримо вам. Коли п ні, то взяли п когось іншого.

Левонтій, що досі сидів мовчки, випростався в кріслі й приклав руку до серця:

— За пана Сергія я даю голову той… Ми з ним — як той… два брати…

Мільх пропустив його зауваження повз вуха.

— Де ви мешкатимете?

Відповів знову Левонтій:

— У мене, пане директор…

— Альзо… — Старий щось обмірковував, тихенько тарабанячи пальцями по бильці крісла.

Цю мить Горбатюк схопився й став обличчям до виходу кабіни. За спиною в Сергія сухо зашарудів шовк, ледь чутно повіяло лісовими конваліями.

— Дозвольте вам той… представить: панна Стефанія… Дочка наших пана директора. А це той… пан Ряжанка.

Сергій підвівся — та так і застиг у незручній позі. В білому парчевому платті з великим декольте, у таких самих парчевих черевичках на тонюсінькому підборчику, із золотою копицею модно вимощеної коси на голові, блакитноока й віяста, перед ним стояла та сама дівчина, з якою він стрівся біля океану другодні по приїзді до столиці.

Вона спочатку не впізнала в ньому отого замріяного задрипанця з океанського берега. За ці два тижні Сергій досить-таки змінився: схуд, очі пригасли, та й дорогий костюм, м'які черевики, зачіска… Але це тривало рівно стільки, поки Левонтій Горбатюк устиг відрекомендувати її. Потому сіла, невимушено посміхнулась і глянула на Левонтія. Говорила бездоганною, вишуканою українською мовою:

— Щиро вам удячна, пане Горбатюк, але ви дещо спізнились. Ми з паном… Ряжанкою вже знайомі. Засвідчіть мою правоту оцьому невдасі-лицарю, пане Ряжанко!

Вкрай ошелешений Сергій насилу видушив:

— Т-так…

— Пробачте, пане Ряжанко, я перед вами в боргу. Винна вам гроші…

Сергій здригнувся, не наважуючись звести на неї очі. А вона вже з милою усмішкою пояснювала:

— Пан позичав мені. Коли звихнула ногу, а на таксі не мала. — Й до Сергія: — Чи так, пане Ряжанко?

Сергій мовчав. Він остаточно втратив самовладання. Якби хоч цигарку! Молодший Мільх палить… Ага, он і вона збирається. Сергій зрадів. Дістав з кишені сигарети, запальничку й кілька разів затягся — глибоко, на повні груди. Так… Здається, потроху проходить. Ця дівуля не соромиться рідного батька. Чому ж він тоді повинен червоніти?

І Ряжанка вирішив не церемонитись. Нахабство — то й нахабство. Це йому навіть подобалося: з кіньми — по-конячому, з волами — по-волячому. Трохи гучно, але нехай… Сергій поволі опановував нерви.

— То дрібниці, панно Стефаніє! Хіба справжній кавалер коли-небудь позичає дамі гроші?

Він теж намагався вимовляти слова вишукано. Тоді, на березі океану, навіть не підозрював, що дівчина не креолка. Найбездоганніша іспанська вимова. Що ж русява — то перукарська штука. А виявляється, вона й е українській дасть фори будь-якому українцеві. Просто як учителька десь на Полтавщині або Київщині. Скільки їй? Двадцять? Двадцять два? Не більше. І що в ній німецького? Очі наші. І брови. Хіба що балтійський холодок у зіницях…

Стефанія перехопила його відвертий погляд:

— Петрусю, я так і не спитала, навіщо ти поголив бороду. Вважаєш, так ефектніше?

Й навіть не глянула в бік Сергія. А йому раптом аж дух перехопило: ось де бачив оці водянисті очі! Педро!.. Він і є! Ряжанка ще раз подивився. Точно! Помилки бути не могло. А душа в молодика, мабуть, шакаляча. Таких стерегтись треба. Коли б не він, не було б ні в'язниці, ні тієї статті в газеті… Була б, мабуть, каторга в іншому місці. Сибір. Як воно завжди виходить? Добро обертається злом, а зло — добром. Від однієї думки про те, що могло статися непоправне, в Сергія по спині побігли мурахи. Що ж, виявляється, цьому слинькові треба ще й дякувати? От така штука… Дарма. Тепер він, Сергій Ряжанка, став розумніший. Тепер його вже не купиш отими дешевенькими вигадками про пуп. Дурниці! Провокація! Вона мало не коштувала йому життя! А воно ще знадобиться. Он німці до урану пнуться…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: