На озері було досить видно. Вдалині, на протилежному боці, бовваніла чорна примара скелястого мису, але Сергій їхав лише попід берегом, бо жердина, дарма що довга, навряд чи діставатиме дна посеред озера. Простіше було б з веслами, та жителі Тальталя не користувалися ними.
Кілька разів човен майже врізався носом у зграю водоплавного птаства, й на мить у повітрі здіймався лемент, а вода немов закипала. Разів зо п'ять Ряжанка зупинявся одсапуватись, потім знову брався за жердину. Його нітрохи не дивувало, що нога майже не болить. Боявся тільки: ось-ось розвидниться, а їхати ще далеко. У тому, що пісня пролунає й сьогодні, не сумнівався.
Й раптом розвиднілось. Він тільки тепер помітив, що ледве встиг добратися до скелястого мису, й щодуху натиснув на жердину. Та коли небо над джунглями прокреслили перші промені сонця, мало не зомлів. Десь над самою головою заструмились дивні згуки. Здавалося, жайвір стріча схід сонця в широкому степу, голосистий соловейко співає хвалу життю і всеосяжному коханню, срібна хвиля гуляє синім морем, і дзвенить на вітрі стиглий золотий колос. Сергій заплющив очі й ураз жахнувся. На безкраї пшениці несподівано налетів шалений вихор. Колосся хилиться додолу, шукаючи захисту в матінки землі, а вітер дужчає і дужчає. Ось небо облягли чорні хмари, повітря насичене електрикою… І вдарив перший грім. Це ще далекий-далекий гомін, але він болісно відлунює в серці, серце стискається, тріпоче, немов пташина в клітці, передчуває грозу. Рятунку!.. Рятунку!.. Та вже гуркоче грім, він близько, він поряд. Свинцеві хмари розтинає страхітлива блискавка. Небо немов обвалилось на беззахисну землю. Чорна стихія перемагає. Вона лютує, шаленіє. Вона справля перемогу. Плачем і стогоном відлунює земля. Але в страшних сил нема жалю. Вони рвуть її, шматують, вони глумляться з її материнства і регочуть над слізьми. Раз у раз б'є грім і ось уже все зайнялося, горить, посилаючи прокляття чорному небу…
Сергій отямився. Довкола тихо-тихо, первісний спокій порушувала тільки лагідна хвилька, яка шаруділа в узбережному піску. Що це? Невже галюцинації? Він божеволіє! А-а-а…
Ряжанка рвучко повернувся, човен нахиливсь набік і перекинувся, накривши його з головою. Сергій насилу виборсався, наковтавшись води. Похапцем притяг човен до берега, а милиці й жердину понесло на глибоке. Над головою прямовисно здіймалась височенна скеля. Підібравши з землі прибитий водою сук, Ряжанка пошкутильгав геть од скелі. Що з ним чиниться? Примарилась пісня? І що то за згуки такі пекельні?
Сук застрягав у пісок, з лоба котився рясний піт, а Сергій уперто шкандибав далі. Коли ж останні сили залишили його й він упав, промоклий до кісток і спустошений, — голос пролунав знову. Ряжанка оглянувся, підняв голову й закам'янів. На вершечку скелі, над самісінькою водою стояла струнка жіноча постать. Ті чорне мов смола волосся хвилями спадало на голі плечі, на груди, а руки простягнуто до сонця. Дівчина дивилась просто на вогненне коло й співала. Але то не був гімн радості й тріумфу, як допіру. Пісня була повна сліз і розпачу, докори й жалоби. Здавалося, дівчина плаче за втраченими мріями й скаржиться сонцеві, як скаржаться рідній матері за гірку долю, за тяжкий хрест.
Довго співала вона, виливаючи свою незбагненну тугу піснею. А скінчивши, стала навколінця й застигла.
Ряжанка сидів, одкинувши ноги й спершись руками на пісок, неспроможний одвести зору від дивного явища. Потім дівчина підвелась і знову простягла руки до сонця, до неба, до великої води. Й раптом погляд її впав на незграбну постать на білому піску. Вона якийсь час дивилася, нічго не тямлячи, потім схаменулась, мов уражена стрілою антилопа, й, вискнувши, кинулась геть…
# # #
До Тальталя Сергій насилу доп'явся. Від напруги та непередбаченого купання рани роз'ятрились. Проти течії відпихатись випадково знайденим цурпалком було надзвичайно важко. Коли б не старий Педро, який підняв на ноги усіх мисливців селища, довелось би приставати до берега й ночувати в джунглях. Сірників не було, а револьвер, побувши у воді, навряд чи став би в пригоді.
За ніч ногу рознесло, мов колоду. Запалена шкіра натяглась барабаном. Сергій лежав у хижі й проклинав усіх чортів, що підбили його в такому стані на самостійну прогулянку. Повіявся за піснею!
Приїхавши наступного вечора, Буено жахнувсь. Увесь вечір ходив, наче попарений. Це ж він таке накоїв. і змакітрив же милиці робити, В експедиції, крім хіни, атебрину, пірамідону та йоду, нічого не було. А тут необхідний пеніцилін. Що ж робити?.. Вночі він раз у раз міняв хворому компреси. Удосвіта температура трохи спала, і Буено, змивши з обличчя втому, завів мотор. Повернувся перед обідом. Разом із ним приїхали Мігель і Коляда.
Сергій, якого розбудив гуркіт мотора, лежав і слухав, як еони тихо сперечаються під хатиною. Власне, говорили Мігуель з Матвієм, а Буено тільки час від часу вставляв слово. Технік сказав:
— Я все-таки схильний думати, що сеньйорові начальнику краще повернутись до столиці.
Коляда буркнув:
— До столиці, до столиці… Блигомий світ.
— Але ж, сеньйоре Маттео, зважте на його стан!
— А що там! Дурниці!
— Може початись гангрена…
Це Буенавентура. Він не звертався ні до кого. Індіянин, як і раніше, ігнорував Коляду. Він ніби констатував факт. Коляда вишкірився:
— Знову лякаєш? Коня кують, а жаба ногу тиче…
Ні креол Мігуель, ні індіянин Буено не зрозуміли останньої фрази. Хоч розмова велась іспанською мовою, але Коляда спохвату вжив українське прислів'я.
Сергій лежав і кипів. Ділять шкуру невбитого ведмедя. Він навмисне кашлянув — хай почують, що не спить, — і засовався на ліжку. Бамбукові дошки зарипіли.
На драбині показалась кучерява голова Мігуеля. Технік ніяково посміхнувся Сергієві.
— Ну, до чого дійшли? — уїдливо поспитав Ряжанка, коли всі троє піднялись нагору.
— Вам треба їхати до міста! — зриваючись, відповів за всіх Буено.
Коляда з Мігуелем аж роти пороззявляли. Чого-чого, а такого коника Матвій не чекав од водія. Та не встиг отямитись, як знову довелося роззявити рота. Ряжанка стулив порепані губи у ввічливу посмішку:
— Коли ви більшістю голосів так ухвалили, не лишається нічого, як підкоритись. Еге ж, сеньйоре Коляда?
Той удав, що ніяк не припалить сигарету, в Мігуеля було врочисто-співчутливо-заклопотане обличчя, а Буено відвернувсь, ховаючи бісики в очах. Правду кажучи, він і не сподівався так швидко вкоськати начальника.
Сергієві боліла нога й шпигало в скронях, але було смішно дивитись на придуркуватий вираз Матвієвої пики. «Що він за їден? Людина-загадка. Чи вдасться коли-небудь розкусити цього сфінкса? Ну, та певно…»
— Як же ти, мучачо, думаєш здійснити ваш спільний план?
Сергій умисне підкреслив слово «спільний».
— Поїдемо машиною, сеньйоре начальник.
— А бензин де твій?
Таки не витримав Коляда. Сказати, що бажає йому, Сергієві, смерті? А яка йому від того користь? Навряд…
На репліку Коляди Буено відповів Сергієві:
— Я все передбачив, сеньйоре. Дійсно, в нас учора сталась неприємність. Хтось… погано закрутив бочку з пальним, і майже все витекло. Але вихід є. Поїдемо не до столиці, а до Сан-Хуана.
Сергій витріщив очі.
— Так, сеньйоре начальник, не дивуйтеся, що в протилежному напрямку. Я не помилився: в нас бензину стачить лише до Сан-Хуана.
— Буено! — вигукнув уражений Мігуель. — Це ж паскудне, брудне містечко! Там і лікаря пристойного немає, хіба що фельдшер.
— Звідти, сеньйоре Мігуель, до столиці курсують літаки. Лінія відкрилась рік тому. Я випадково прочитав це на рекламному щиті авіакомпанії.
— Якщо вона не вилетіла досі в трубу, твоя… компанія.
Коляда не всидів і тут. І чого він домагається? Боїться, що його земляк не витримає такої подорожі? Може, й так… У Сергія знову почала підійматись температура, й голова була не здатна до аналізу. Він погодився залишити експедицію не тому, що боявся за себе, а через те, що йому стало байдуже, чим усе кінчиться. Та й працювати залишалось недовго. Через місяць, а то й раніше почнуться дощі.