Коли Абаджієв наклав на переламану ногу Матвія гіпс, молодий індіянин зненацька підійшов до Сергія й простяг руку:
— Спасибі, сеньйоре начальник!
Але Ряжанка люто крутнувся й пішов геть, не помітивши, як Буено спантеличено перезирнувся з лікарем. Болгарин задумливо подивився на геолога й навіть забув зморщити носа.
Коли ж він наступного вечора вліз до Сергієвого намету, той навіть трохи зрадів. Останнім часом не щодня доводилось розмовляти з людиною. Відчував себе самотнім пустельником, якого доля прирекла на танталові кари. Але хай чому чорт, зрештою ж таки він людина! Йому притаманні всі людські вади, в тому числі й мова.
Посидівши трохи, болгарин неначе сам до себе буркнув:
— Десь його бачив, а де — хоч убий, не скажу…
Сергій не відповів. Ще подумає — напитує собі співрозмовника.
— Він з іммігрантів чи креол?
Ряжанка й досі не міг до пуття второпати, про що йдеться.
— Хто вас цікавить, докторе?
— Та цей же, що ви його врятували. У скронях Сергієві застугоніло.
— Спитайте в нього.
— Мовчить він. А мені не дає спокою думка, Що я його десь таки бачив. От тільки обличчя розвезло — не впізнаєш. Розумієте, люблю знати про своїх пацієнтів трохи більше, ніж про інших людей.
Сергій клюнув на гачок, явно закинутий лікарем у його бік.
— Ви маєте на увазі мене, докторе? Про мою персону ви й так багато знаєте…
— Більше, ніж бажано? Я вас, любий, правильно зрозумів?
Проте Ряжанка навмисне запитав зовсім про інше:
— Знайшли якісь скарби? Стародавні городища, не відоме досі письмо?
Болгарин здивувався.
— Знайшли, любий. Аякже! Там такі речі! Наробимо доброго галасу, коли повернемося до столиці. Уявіть собі: надибали дивовижне письмо. Досі тільки перекази про нього ходили, а воно тепер у наших руках. Виявляється, стародавні індіяни «переписувалися» з допомогою… Чого б ви думали? — Він почекав, чи не здогадається геолог, але той мовчав. — 3 допомогою звичайних ниток! Простих ниток з лам'ячої вовни.
Сергій теж чував казки про те «письмо». Але хіба воно й справді існувало?
— Еге, любий, таке собі вузликове письмо. Кожна літера — певна кількість вузликів. Щось подібне до морзянки.
Ряжанка намагався говорити найбайдужішим голосом:
— І розшифрували?
— Е, любий, не поспішайте. Знаєте, скільки часу розшифровували письмо майя? А інкське? Отож-бо! А це ще складніше. Але в нашій фірмі справжній чаклун цієї справи є. Факір! Обов'язково розшифрує! Тепер же легше, ніж колись. Електроніка! Ось незабаром прилетить літак — повеземо знахідку в столицю… А ще знайшли череп первісної людини. Зовсім випадково, в печері. Шукали одне, а натрапили на череп. І цікавий висновок можна зробити; колись тут жили люди, дуже схожі на представників сучасної монголоїдної раси. Дивина? Археологи припускають, що Американський материк колись сполучався з Євразією. Якщо їхня гіпотеза підтвердиться, в науці буде вибух, запевняю вас, любий!
Сергій зіщулив очі:
— Не називайте мене, будь ласка, так.
— Вибачте, сеньйоре, — зареготав Абаджієв, — але задавнена звичка. Та я вам мало не батьком міг би бути, тож не ображайтеся.
Він помовчав, а згодом, коли озвався знову, голос йому наче репнув:
— Ще раз перепрошую. Ви, певно, теж не хотіли б такого батька? Ми з вами люди різного копилу, чи не так?
Він трохи поморщив носом і вийшов. А вранці, коли Сергій прокинувся, його вже не було в таборі: разом з мисливцями подався до своїх археологів, доручивши догляд за пораненим Колядою Буенавентурі.
Але молодий індіянин теж ошелешив Сергія. Пригадуючи ту щиру прихильність Буенавентури до Матвія, геолог сушив собі голову: що за кіт пробіг раптом поміж ними? Водій тепер ані на хвилю не затримувавсь у наметі, де лежав потерпілець. Промиє нашвидкуруч понівечену твар ріванолем і гайда з намету.
# # #
До тальталівської пристані Сергій діставсь перед обідом. Те, що побачив, уразило його. На березі, припнута до пакола ліаною, стояла одним-однісінька пірога: та, яку Сергій п'ять днів тому конопатив. А де ж решта? Узбережний пісок геть витолочено. Певно, плем’я позабирало своє майно. Але чому ж залишили цей човен? Невже тільки через те, що він потрібен йому?..
Геолог розгублено кліпав очима. Така шляхетність не входила до його розрахунків. Це лише зайво розчулює й вибиває з колії людину, яка вирішила послідовно йти обраним шляхом.
Сергій перерізав ножем ліану, витяг пірогу на сухе й вилив з неї воду. Зіпхнувши посудину в річку, стрибнув на корму й узявся за жердину. Течія поволі понесла суденце вниз; доводилось тільки правувати, аби не сісти на мілину чи на зогнилий стовбур. Сидячи на кормі, від чого ніс піроги задерся високо вгору. Ряжанка вмочив у воду руку. Чиста, немов підсинена, вода була холодна. Людина, що знає тропіки лише з оповідей та книжок, ніколи б не повірила в це.
Коли до озера лишилось метрів із п’ятсот, Ряжанка несподівано помітив гирло незнайомої притоки, геть завалене буреломом, який пообплітали ліани та колючки. Може б, і не здогадався про існування в цьому місці притоки, коли б не колір води. В синювату прозорінь тальталівської річки впліталося чуже пасмо рудої течії. Такий же колір у струмка, біля якого розташувавсь їхній табір. Виходить, звідси до таборища навпростець набагато ближче. Чудово! Тоді — сюдою.
Настрій ураз піднявся, й руки жвавіше вхопилися за жердину…
Чорна скеля зустріла Сергія німою ворожістю. Навколо не видно було нічогісінько. Вітер позамітав навіть старі сліди. Незаймана біла смуга піску кучерявилась понад берегом дрібненькими дюнками…
У вутлому суденці серед диких непрохідних джунглів Ряжанка відчував себе тоскно, самотнім, усіма забутим і залишеним. І раптом майже фізично в'явив останню зустріч на березі річки. Танго була на продиво ніжною, й ця ніжність аж не пасувала до її дикуватої чарівності. Потім згадав, як сумно промовила дівчина останні слова: «Танго — самотня пальма…»
Щось трагічне було в її голосі. Але що — Сергій не знав, хоч дуже хотів би довідатись. їх у світі двоє самотніх. Під серцем замлоїлось, і стало ще тоскніше. Ряжанка вперше в житті відчув, як тягне людину до людини…
Над річкою враз смеркло. Сергій глянув на чорні стіни лісу обабіч і жахнувсь темряви. Швиденько пристав до берега, наобламував сухого гілляччя й розіклав на носі піроги невеличке багаттячко. Тріскуче полум'я вихопило з мороку кружало червоної води й світло-зелені колінчасті пагони бамбука.
До табору прибув у пізні обляги, але там ніхто не спав. Підійшов схвильований Мігуель і прожебонів:
— Сеньйоре, люди страйкують!
— Чому? — втомлено звідався Сергій.
— Вимагають підвищення платні й кращих харчів, мабуть…
Ряжанка розумів, що йому б, як начальникові експедиції, належало поцікавитись докладніше, але він тільки стомлено відмахнувся й пошвендяв до намету. Руки були мов поперебивані, а в шлунку неприємно нудило. Мігуель дріботів за ним. Голос йому вривався, технік був схвильований дужче, ніж пасувало в такому випадку.
— А українці?
— Вони теж, сеньйоре!
Ти ба: хто 6 міг подумати! Такі плохі та зателепуваті, а он як…
— Покличте Буено.
Мігуель ще тихіше прошепотів:
— Буено також із ними! Він оддав їм усі харчі, сеньйоре! Ми тепер вимремо з голоду, мов койоти… І знаєте, з чого все почалось? Повернувся Освальдо — ходив проводжати сеньйора доктора, — а з ним якийсь чоловік. Він їх, певно, й підбурив. Археологи страйкують. Із столиці прибув їхній літак. Виявляється, там один жах! Чи загальний страйк, чи повстання — не скажу, але в горах з'явились партизани… Сеньйоре, що маємо робити?
Сергій уперше подивився на техніка. Навіть темрява не приховувала його розгубленості.
— А ви, Мігуелю, завинили перед партизанами?
У ці слова Ряжанка вклав якнайбільше жовчі. Його розбирала лють.
— Але ж, сеньйоре… Всі ми… Ви ж знаєте, що ми тут шукаємо… Уран потрібний тільки для війни, а наш уряд…
Сергій сердито плюнув. Цей доброчесний телепень, виявляється, нічого не знає. «Наш уряд»! Уран тут ні до чого. Німці…