Танго – Іван Білик

І він кивнув на півпаляницю нічного світила. Знову кепкує?

А вранці все з'ясувалось. До Буенавентури прийшов батько зі ще одним одноплемінцем. У Тальталі велике лихо. Пуми, які досі ревно стерегли селище, тепер порвали дружбу з племенем. Учора вранці вони затягли в джунглі дівчинку й роздерли її. В усьому винен той грінго з холодними сивими очима, який повбивав пуминих маляток. Тепер на плем'я впаде безліч нещасть. Так буває завжди, коли священна тварина розгнівається.

Педро люто блимнув на Коляду, який сидів осторонь. Ряжанка слухав, не перебиваючи. Цей індіянин за ввесь час, поки Сергій лежав у його хижі, не сказав стільки слів. А тут така темпераментна промова. Десь-то й справді лихо спіткало людей.

— Коли вони прийдуть на роботу, мучачо?

Буено зміряв Сергія довгим допитливим поглядом.

— Вони більше не прийдуть сюди, сеньйоре начальник.

— От тобі й маєш… Ну, прийдуть же хоча б по гроші, які вже заробили?

— Навряд…

— А чого ж твій батько приходив?

— Мій батько, сеньйоре начальник, сказав мені, де шукати плем'я.

Сергій ухопився за цю мотузочку. Добре. Коли так, треба їхати до них. Без робітників експедиція припинить роботу.

— Давай, Матвію! Сідай!

Буено глузливо прискалив око:

— Сеньйорові Маттео краще зараз не з'являтися серед племені. Знаєте, люди неосвічені, правил ввічливості не вивчали,..

— Тоді я сам поїду! А ти мені допомагатимеш умовляти їх.

— Сеньйоре начальник! Якщо ви пригадуєте, я вже вам казав, що в мене стосунки з племенем дуже складні. Так що хтозна, чи зможу стати в пригоді.

— Торік ти мені цього не казав, мучачо! — роздратовано глянув молодому індіянинові у вічі Сергій.

— За рік багато води втекло, сеньйоре начальник…

Цей червоношкірий явно зводить рахунки з ним. Ні, такого далі терпіти не можна. Ряжанка рішуче попростував до джипа. Буено поплентався слідом. Він довше, ніж треба, длубався в моторі.

— Отак проти ночі й поїдемо? Побережіть здоров'я, сеньйоре начальник.

Індіянин глузував, але Сергієві раптом перехотілося злитись. Він мовчки виліз з машини й почовгав до намету…

Тальтальців знайшли аж пополудні наступного дня. Плем'я отаборилось на великій галявині кілометрів за двадцять — двадцять п'ять від старого селища. Табір був у стані облоги. Чоловіки не кидали зброї навіть тоді, коли тягали з недалекого берега колоди бамбука для нових жител або вкопували в землю сохи.

Машина зупинилась, але на неї ніхто й не глянув. Чоловіки зосереджено працювали, й лише дітлашня позирала на прибульців із певним зацікавленням. Сергій наказав Буенавентурі покликати людей, однак жоден і не плюнув у їхній бік. Сам подався до найбільшої купки. Раптом на нього з диким виттям напустилася жінка зі скуйовдженим волоссям і червоними запаленими очима, вчепилась йому зубами в руку, й Сергій насилу видерся з її шалених лабетів. Кілька чоловіків із насмугованими щоками та лобами мовчки відтягли жінку й сяк-так зацитькали. Ряжанка розгубився. Що за дикуни!

— Пуми роздерли її дитину, — чи то Сергієві, чи сам собі сказав Буено. Потім підійшов старий Санчо. Не дивлячись на білого, він сказав Буенавентурі:

— Нехай цей грінго забирається звідси. Від нього все наше лихо.

І, на превеликий подив, поклав Сергієві під ноги сокирку, ту самісіньку, яку геолог подарував йому, тільки вже з держаком. А того, що сталося далі, ніхто й передбачити не міг. Один за одним підходили тальтальці й скидали докупи все, що одержали колись від грінго: мисливські ножі, намисто.

Отямившись, Ряжанка крутнувся й побіг до машини…

Увечері біля Сергієвого намету відбулася рада. Де напитати робітників?

— Ці місця рідко населені, сеньйоре, — стурбовано мовив технік Мігуель. — Можливо, Буено щось порадить?

Та індіянин лише плечима стенув:

— Після випадку з пумами про це годі й думати.

Сергій згадав дівчину на скелі. Ідея! Це ж зовсім поряд — за озером. Та Буено погасив і цю надію:

— За озером кордон, сеньйоре начальник. Там чужа територія…

У його чорних очах, розрізаних навскіс, плигали бісики.

— Тоді поїдем у Малу Українку.

Сергій рвучко обернувся до Коляди. Не глузує? Здається, ні. А й справді: іншого ж виходу немає.

Наступного ранку, взявши доволі бензину, Сергій з Колядою та Буенавентурою вирушили в напрямку Малої Українки. На господарстві лишився технік Мігуель: розвідку припиняти не можна; робота мусить продовжуватися за будь-яких умов.

РОЗДІЛ 18

Машина пливла у високій траві між двома масивами пальмового лісу. З гущавини долинав пташиний вереск. На ліанах крайнього дерева гойдалась кумедна безхвоста мавпа, схожа на потворну людину. Невже наш родовід почався з оцих істот? І, цікаво, скільки часу треба, щоб сучасна мавпа стала людиною? Сергій пошукав у пам'яті відповідь, і звідти виринула цифра з багатьма нулями. Значить, якщо людство знищить себе — знадобляться мільйони років, доки оці потвори набудуть «образу божого». А навіщо? Хіба мавпа відчуває себе нещаснішою за людину? Щастя й нещастя — категорії відносні. Вони — породження людини. Щоб відчути їх, треба якесь порівняння.

Далі вгору клімат ставав помірнішим. Рідшали ліси. Зникали пальмові гаї, натомість траплялися дерева, не притаманні тропікам: якісь дивовижні породи дубів, клени, буки. А коли, за розрахунками Буено, до Малої Українки лишалося дороги не більше, як на півдня, поміж частоколом кактусів почали просвічуватись навіть стовбури берізок. У сусідстві з колючими кактусами вони здавалися зайдами, випадковими й далекими гістьми. Така вже природа південноамериканського плоскогір’я: близькість екватора — й дві з половиною тисячі метрів над рівнем моря…

Наближалось переджнив'я. Перші ниви малоукраїнців, що починалися за кілька кілометрів на північ від села, немов залатали собою пошматований килим дикої пампи. Колосилися пшениці, половіло жито, а ячмені вже помітно зблякли, наче притрушені пісочком.

Мала Українка здалеку нагадувала молодий гай. Тільки де-не-де з-поміж вишняків зиркали біленькі, підведені жовтою глиною, змережані синіми півниками хатки під солом’яними стріхами. Над пагорбом вимахував драними крильми почорнілий на дощах вітряк.

У Сергія засмоктало під ложечкою. Ось він блукає по світах і шукає казна-чого. Оселитися б отут-о й стати. наприклад, мірошником або придбати пасіку. Міська людина відірвалась од землі, але хліборобський інстинкт ніколи не вмира у її серці. А чого, власне, людині треба? Окраєць хліба та якусь латанку на горб. Усе інше — витвір фантазії. А фантазія ніколи не доводила до добра…

Буено вимкнув мотор, і машина самохідь покотилася довгим узвозом. Праворуч майнули крайні хати, й Сергій сумно всміхнувся. Це ж оті Висілки, чи як їх тут називають. Кумедія… А як, цікаво, ся має Микола Чіп? «Середній американець». Онде й хата його. Добряча, ґаздівська.

Торік Сергій глузував з нього. А хто знає, може, саме Чіп і розчолопав оту прескладну штуку, що зветься метою життя…

Коляда перехопив Ряжанчин погляд:

— Що, до Чопа?

Сергій уявив торішню драму, яка спалахнула після його від'їзду, й стенув плечима. Ще, чого доброго, згадає своє надірване вухо й пред'явить рахунок.

— До діда Гомона.

Дід зустрів прибульців, як і торік. Баба Марта метнулася до комори по борошно на вареники. Старий нетерпляче зазирав у піч: на столі хизувалася барвиста й плеската пляшка рому, яку видобув з багажника Матвій.

Після першої чарки розмова, як і годиться, була статечна: про сподівання на цьогорічний врожай та скільки хліба засипали торік; про те, що, слава богу, вродило добре — бо й досі баба Марта тягає з комори.

Господиня теж була у своєму амплуа. Вона ввесь час підкладала в полумисок вареників і припрошувала гостей:

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: