Танго – Іван Білик

— А як пан Сергій?

Ряжанка мугикнув щось невиразне. Він не розчув, про що його питали. А йшлося про коньяк «Вулкан Нікарагуа».

— Ви пробачите мені таку фамільярність? Страх не люблю офіціозності. Бр-р-р!

Хіба йому не все одно? Називайте хоч горщиком, аби в піч, не встромляли. Годі з нього. За свій вік поповарився. Нехай інші в печі лазять. А він, хоча й добре бачить, що світ прогнив згори до споду і його слід гарненько перетрусити, все одно не полізе. Нема дурних

Таке резюме йому сподобалось, і настрій помітно поліпшився. За столом точилась одна з тих «політичних розмов», коли мечів не схрещують і списів не ламають. Кожен переважно зайнятий проблемою свого травлення.

— Тато вважає, що американці себе зжили як сила.

— І правильно кажуть пан директор. Американці нерішучі.

— Ваші факти?

— А що факти? Факти прості. Була в американців той… атомка в сорок п'ятому?

— Ну, припустимо.

— Чого ж не скинули її на Москву, га?

— Однією-двома бомбами Радянський Союз не переможеш.

— Ну нехай. А в п’ятдесятому?

– — Не було приводу. Та й Радянський Союз користувався значною популярністю в Європі, Азії.

Тільки двоє: Сергій та Педро не втручались у розмову. Ряжанка взагалі не чув, чи вміє цей телепень говорити. Ні, здається, Стефанія щось запитала в нього, й він відповів — по-іспанському. Панич поводився так, ніби сидіти тут — для нього справжні тортури. Якої б він заспівав, коли б оце встати й з'їздити йому зо два рази по мармизі, як тоді, в порту? Не як помста, а просто заради експерименту…

РОЗДІЛ 5

Дощі, які почалися того вечора, вже не переставали. О другій по обіді, наче на замовлення бюро прогнозів, чисту голубінь неба раптом запинали хмари, ставало темно, мов удосвіта або перед смерком, здіймався лютий вітрюган і на землю виливались мільйони тонн води. А перед заходом сонця свинцево-синя повстяна ковдра зсовувалася з неба, обрій над океаном займався кривавим багаттям. Тоді в червону вуалетку вбиралися й дерева в парках, і будинки, й навіть люди, що досі ховалися від зливи, здавались прозоро-червоними примарами.

Стефанія Мільх любила ці короткі вечірні хвилини, з нетерпінням чекала приходу дощів, як у Європі чекають на перший сніг. Але вже за тиждень вони обридали. Найприкрішим було те, що лити починало з обіду. Саме тоді, коли Стефанія прокидалася, сідала перед високим люстром і бралася за гребінку.

І як не прагнула перебудувати розпорядок дня — не щастило. Ремствувала на погану силу волі, кілька днів укладалася раніше спати й на повну пружину заводила маленький золотий будильничок. Та коли він разом зі сходом сонця на всю кімнату заливався нестримним дзвоном, її рука натискала на кнопку.

Стефанія пробувала вдаватись до хитрощів: ставила будильник не на тумбочці біля ліжка, а на туалетному столику в протилежному кінці кімнати. А з того знову нічого не виходило. Згук ніби поглинався товстим килимом та м'якими меблями й не міг довести розслаблені нерви до стану збудження. Стефанія знову долежувала до обіду. Кілька разів загадувала покоївці розбудити її з сонцем — і щоразу напускалась на бідолашну жінку останніми словами. Потім їй ставало соромно за нестриманість, і вона злилась на себе й на всіх. І чого такий дурний характер? Устають же якось люди рано, йдуть на роботу — і нічого.

Дівчина спроквола підвелась, підійшла до люстра. На неї глянуло припухле, невдоволене обличчя. Руса коса спадала хвилями на плечі, майже сягала стегон. Крізь тонкий шовк сорочки ледь прозирали обриси тіла. В пориві якоїсь цікавості звільнила плечі від сорочки, нетерпляче шпурнула її ногою вбік і почала прискіпливо вдивлятись у холодний кришталь. Бездоганна лінія плечей і ніг повернула настрій. Скільки їй можна дати? Двадцять два?

Вона ще раз оглянула себе, наче стороння, критично. Навіть двадцять. Звичайно, одяг старить її. Але чоловіки не дають і двадцяти. Правда, вона знала ціну тим лестощам і нікому не вірила. Власне, у що вірити? Все — суцільна брехня. Кохання немає. У природі воно існує лише як незрозуміле прагнення підтримувати біологічний рід. Та й годі. Навіть тілесний потяг — те ж саме.

Стефанія погладила матово-білу шкіру. Що ж, і вона інколи піддається йому. Але не більше, ніж, скажімо, намаганню вдовольнити спрагу. І не будує на цьому ніяких ілюзій. Іншим теж не дозволяє. Вона любить самостійність. Решта її не обходить. Чоловіки — таке ж нісенітне створіння…

Стефанія повільно розчісувала косу. Потім накинула халат, усунула ноги в пантофлі. Але дивно: на душі неспокійно. Подивилась на годинник. Дванадцята… Може, то від атмосферної електрики? Незабаром почнеться грозовиця… Стефанія довго бовталась у теплій воді, потім без апетиту снідала. Але навіть коли пішла злива, відчуття тривоги й непевності не залишало. Німа покоївка Пріся позирала на дівчину й зітхала. Вона любила Стефанію з відданістю собаки. Коли Пріся з'явилась у їхньому домі, — Стефанія не пам'ятала. Можливо, ще до її народження. Одного разу, вже після смерті матері, батько привіз якусь молоду жінку. Пріся у пекарні похмуро складала свої речі до валізки, певно, збиралася кудись. Тоді п'ятирічна Стефа розревлась на всю хату, вчепилась у Прісину спідницю й не заспокоїлася доти, поки та знову не повикладала все з валізи, а нова «сеньйорита», ображено відкопиливши губу, грюкнула сінешніми дверима. Відтоді батько більше не згадував про заміну служниці.

Після тяжкої хвороби в молодості Пріся втратила мову й тепер чути чула, а сказати нічого не могла. Коли в момент схвилювання вона мимоволі й намагалася щось промовити, з її горлянки вихоплювались уривчаті, нечленоподільні згуки. Схаменувшись, Пріся засоромлено тікала до своєї кімнати.

Покоївка завжди носила в кишені фартуха маленький блокнотик з олівцем і, коли її про щось запитували, писала свої відповіді на продиво гарним почерком. Колись, іще до хвороби, вона вчителювала в якомусь українському селі по той бік Кордільєр. У тому селі й досі жили її родичі, і Пріся раз на рік, на Великдень або різдво їздила в гості. Поверталася весела й жвава, після чого мало не щотижня надсилала листи. Сама ж одержувала рідко: тільки коли хто вмирав або в когось із родичів народжувалась дитина. Але це нікого не дивувало. Ізольована від життя хворобою, Пріся таким чином виливала свою тугу на папері.

— Де Петрусь?

Покоївка недбало махнула рукою: десь повіявся.

— Батько нічого мені не передавав?

Покрутила заперечно головою.

А надворі лило. Стефанія спроквола підійшла до вікна, розчинила навстіж. І що то за заняття таке — дивитись на бульки в калюжах. Щось цього року дощі їй швидко набридли. Коли вони почались? Так, того вечора. «Того вечора» було сказано вголос.

Стефанія схаменулась. Чому це «того вечора»? З якої речі він «той»? На якій підставі вона його виділяє? Може, на тій, що тоді почалися дощі?.. На якого ж дідька казати: «Дощ почався того вечора»?

Раптом Стефанія зрозуміла все — і спересердя з гуркотом зачинила вікно. Так… Усе набрало ясноти. Вона зумисне уникала думати про Серг… про Ряжанку… До чого ж таки дивацьке прізвище: Ря-а-жанка. Нагадує щось кисле й невиразне… А ім'я людське. Сергій…

Стефанія нахмурилася. Знову в нетрі заблукала. Ну що ж. Подивімось на речі тверезо…

З чого все почалося? З того, що вона звихнула на пляжі ногу? Чи, може, з того, що її тоді зацікавив отой голодранець із мрійливими очима, й вона «випадково» дочекалась його на березі? Ні, то дурниці. Звичайнісінька маленька пригода, яку б вона забула так, як забувала інші. Коли б не… оті гроші!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: