Серед широких луків бігла річечка, яка ген далі, мало не до обрію, розливалась великим синім озером. Навпроти мерехтіла прозорою блакиттю висока гора. Вона відбивалась у воді озера, й здавалося, ніби хтось дужий і могутній, граючись, стулив два конуси основами. Над самісіньким верхом, укритим снігом, клубочились білі кошлаті хмарки. Чи то не вулкан? Здається, так. Ну, та бог з ним. Не спаде ж йому на думку саме зараз вибухати!
Місцем для табору обрали невисокий горбик, порослий м’якою соковитою травою. На горбику хизувалося шість струнких пальм. Був і холодок. Пагорб заходив у річку півострівцем, а чагарі починалися кроків за півсотні, великої небезпеки від хижаків не передбачалось. Унизу, обабіч річки, вся просторінь луків гойдалась високою цупкою травою, очеретом. Де-не-де височіли острівці бамбука. Туди заходити одному небезпечно. Звідти долинали різкі й мелодійні, жалібні й загрозливі згуки численного птаства. Цікаво, чи є тут пуми? Що скаже Буено?
— Не знаю, сеньйоре начальник. Сподіватися добре, але вартувати доведеться.
Коли за три дні прибув караван, Буено вже почував себе старожилом табору, радив, де понапинати намети, розташувати кошару для лам, і пригощав погоничів сигаретами. Індіяни ввічливо випалювали їх, але тут же виймали з капшучків сушене листя коки й починали жувати.
Буено знав, що переконувати їх проти коки — марна справа. Він сумно зітхав і відходив геть. А якось розповів Сергієві:
— Кока, сеньйоре начальник, то жахлива річ. Кара божа для індіян. У нас вирощують коку на кожному кроці. Величезні плантації. І що найстрашніше — продають її без обмеження й по твердих цінах. Плантатори, асьєндадо, якось намагалися роздути ціни, але почалися заколоти.
Сергієві доводилось бачити ці плантації на крутосхилах гір. Індіяни — великі майстри поливних плантацій у горах. Будують їх терасами, вимощуючи опорну стінку з каменю. Воду використовують снігову, що завше збігає з верхів. Надивився він і на тих, що вживають листя коки, яке містить у собі міцний наркотик. Особливо поширене зілля серед населення, котре працює на важких роботах, — у рудниках, кар'єрах тощо. У тих шахтах, наприклад, європейський робітник навряд чи витримав би й місяць. А індіяни змушені підійматись у гори, де шахти часом на кілька тисяч метрів. При розрідженому повітрі, відсутності будь-якої механізації, вентиляції, світла та охорони праці, в умовах хронічного недоїдання, кока — єдиний засіб, який дає шахтареві сили працювати в таких нелюдських умовах. Він, як правило, спускається у вибій на кілька діб. Під час роботи безперервно жує коку. Наркотик тамує в ньому І голод, і спрагу. Зате коли вилізе на поверхню, шахтар ледве знаходить у собі сили доплентатися додому. Кілька наступних днів лише спить і одхекує, намагаючись відновити висотані виснажливою працею та кокою сили. Потім знову підіймається до рудників, щоб кілька днів не вилазити з мокрої задушливої нори. Кока — благо, кока — нещастя. Так поступово нащадки славних інків деградують. Це добре розуміють освічені люди й намагаються вести боротьбу з тією легальною наркоманією, але не так сплоха викорінити звичку, яка стала традицією з діда-прадіда.
Крім коки, ніщо більше не засмучувало життєрадісного водія. Й тільки поява однієї людини раптом уривала його жарти й сміх. То був господарник експедиції Маттео Кольядо, або, якщо казати точніше, Матвій Коляда.
Розкотистий Матвіїв голос бринів на продиво владно, й робітники, та й усі члени експедиції, підкорялись йому беззаперечно. Левонтій Горбатюк рекомендував Матвія як чудового знавця місцевості й хвалив його організаторські здібності.
Мову свою Матвій Коляда пересипав жартами, часом навіть збивався на вульгарність, але це звучало в його вустах якось не образливо. До того ж і вираз обличчя в нього був відвертий, а світлі очі дивилися з-під чорного чуба так лагідно, що годі було запідозрити щось негарне. Сергій зразу, помітив неприхильність Буенавентури до Коляди. Ну що ж, два веселуни в одному гурті завжди недолюблюють один одного. Змагання й ревнощі, так би мовити. Нічого неприродного. Рано чи пізно змиряться. Важкі умови завжди зближують людей.
Та одного разу Сергій мало не вдарив Буенавентуру. Повертався з чергового маршруту ледь живий від утоми. За день пройшов з трьома робітниками кілометрів тридцять по чагарях та непролазній траві. З’ївши нашвидкуруч банку рибних консервів, Сергій збирався вже лягати. Але до намету вліз Буено. Пересвідчившись, що нікого поблизу немає, він упівголоса сказав:
— Будьте обережні, сеньйоре начальник. Стережіться Маттео. Він негарна людина.
— Що ти плещеш, мучачо? — сонним голосом буркнув Сергій.
— Ой, сеньйоре начальник, я серйозно вам кажу. Маттео — небезпечна людина. Він сьогодні копирсавсь у вашому рюкзаці.
Ряжанка звівся на лікті.
— Коли ви пішли вранці з робітниками, а погоничі погнали лам на пашу, я став мити свого джипа. Подався до річки, але потім згадав, що в наметі у вас лежить моя гумова торбина, якою дуже зручно носити воду. Я й повернувся. Маттео перед цим сидів під машиною. А тепер його не було ніде. Заглядаю до намету, а він став навколінця й нишпорить у вашому мішку, сеньйоре начальник. Що б він міг там шукати?..
— Геть звідси! — гаркнув Сергій і був би вдарив шофера, коли б той не відсахнувся.
Буено кулею вискочив надвір, а за хвилину до намету просунулись атлетичні плечі Матвія Коляди.
— Ти ще не спиш, шефе? Сергій не відповів.
— Тут у тебе мій сидір лежить. Мене сьогодні розвезло, як той гречаний вареник, так я забрався до тебе в халабуду. Тут холодок, а наша юрта на самому сонці стоїть.
Він забрав свій мішок і засміявся.
— Циганська подушка, тверда, мов учорашня галушка! Пух, як обух!
До чого ж підлий індіянин! Ти ба, людину з ревнощів обплювати ладен. Виходить, неспроста кажуть, що їх треба стерегтись: лукаві, мов лисиці… Шкода, не хряснув, гада, по мармизі.
РОЗДІЛ 8
Сергій Ряжанка працював, як віл. Прокидався задовго до сходу сонця й при каганці починав готуватися до чергового маршруту. Віддавав розпорядження колекторам, координував їхні пошуки, радився з техніком-геологом Мігуелем. А з першими променями сонця сам у супроводі двох робітників вирушав у гори.
Старий табір біля великого озера вже давно довелося залишити.
В його околицях не знайшлось нічого такого, що б свідчило про близькість уранової руди. Радіаційний лічильник Гейгера неначе зіпсувався. Сергій кілька разів перевіряв, чи не розбивсь він і справді, але варто було піднести до нього контрольну капсулу з порошком уранового ізотопу, як він оживав.
Марна робота не приносила насолоди. Сергій дедалі ставав мовчазнішим і відлюдькуватішим. Люди бачили цю зміну й уникали залишатися з ним наодинці. За ввесь день не промовляв до своїх двох помічників-індіян і десяти слів. Та й вони не виявляли особливої балакучості. Старий похмурий Хесус час від часу довбав киркою у тому місці, де йому вказував рукою Сергій, а молодий, Хорхе, так само мовчки тягав за плечима важкий рюкзак, натоптаний пробами скель і мінералів. Були в тому рюкзаку й уламки апатитів, і блискучий сірий галеніт, і червонувата залізна руда, навіть пісок з яскравими маковими зернятками — золотом. А того, що шукала експедиція, — не було.
Увечері Ряжанка повертався незадовго до заходу сонця. Коли смеркало, сідав у наметі біля каганця й систематизував те, що зробили за день усі маршрутні групи. Виходила складна й докладна геологічна карта чималого району, на якій рясно одна до одної тулились умовні позначки недоторканих скарбів цієї злиденної країни. Але гер Мільх вимагав од експедиції не карти, а урану. Ураном же тут і не пахло.
Та не це злило Сергія, Він знав: рано чи пізно уран знайдеться. В цьому переконувала його інженерна логіка. Одного разу несподівано насіпався Ряжанка на Буенавентуру:
— Навіщо ти найнявся сюди на роботу?
Бідолаха був просто спантеличений таким запитанням і не зразу знайшов, що відповісти.
— Сеньйор начальник незадоволенні мною? Але ж тут дороги такі, сеньйоре начальник… Зовсім немає доріг. і машина старенька…