Танго – Іван Білик

— Каррамба! Здавайся, бо гірше буде!

Микола після кожного вигуку посилав у ожеред по дві пучки дробу. Село неначе вимерло. Тільки собаки валували, нажахані стріляниною.

Години за дві всі потомилися. Поліціянти припинили стріляти. Знову озвався сержант. Цього разу вже повернув на благання:

— Слухай, Ніколо! Не роби дурниць. Ну, побавились — і годі. Виходь, ми тобі нічого не зробимо. Нехай мені мадонна розум одбере, якщо я брешу! Тільки кинь зброю. Виходь на переговори… Ти розумієш, маю наказ. Я нічого не можу вдіяти. Наказ є наказ. Інакше мене виженуть з роботи. Чуєш, Ніколо! Виходь на переговори.

І він виставив з-за ожереду свій карабін, на багнет якого було наштрикнуто носову хусточку.

Та раптом оси засичали в нього над самою головою й розлігся постріл.

— Стережіться! Стріляє з горішнього віконця! Каррамба!…

А Микола й справді, перехитривши своїх напасників, здерся на горище й почав стріляти з голубника. Поліціянти перевели ввесь свій вогонь туди. За якихось півгодини на даху не лишилося живого місця. В декотрих вийшли набої. Але й з хати постріли ставали дедалі рідшими, поодинокими, а згодом і взагалі урвались. Кілька разів сержант уступав з обложеним у переговори, але з хати ніхто не озивавсь.

Охоронці закону поступово оговталися й почали крок за кроком наближатись до неприступної фортеці. Одна група заходила з причілка, інша підбиралася з-поза хати, а третя, знайшовши біля повітки драбину, примірялася до даху.

Раптом у хаті стало видно. Поліціянти, відчувши якусь не зрозумілу їм пастку з боку отого затятого, незбагненного іммігранта, сипонули вусібіч. А доки отямилися, з вікон заклубочились хмари чорного диму.

Церковний дзвін ударив на сполох. Перші малоукраїнці з цеберками води прибігли вже запізно. Попадали крокви. Будинок горів, мов смолоскип. Високо в небо шугало каламутне полум'я, над яким кружляло птаство. Було видно, як інколи, обсмаливши пір’я, голуб чи горобець каменем падав у шалене криваво-чорне пекло. Нестямні люди облишили марні спроби впоратися із стихією й лише хрестились.

Осторонь, стирлувавшись купкою, стояли розгублені поліціянти. Те, що сталося, не бгалось у жодні статути. Люди навіть боялись вірити в жахливу істину.

Коли, отямившись, селяни нарешті порозтягали гаками палаючі колоди й позаливали вогонь, раптом розвиднілося, й з-за пагорба викотилось велике збентежене око сонця, немов дивуючись, якого лиха накоїли люди в його відсутність.

У продухвині дверей дивом уцілілої сінешньої стіни на товстелезному гаку погойдувалося чорне закіптюжене тіло. Хто зна, за якими законами природи вогонь обминув його. Тільки штани та латана вишиванка місцями обгоріли. В набряклі в'язи уп'ялася міцна мережана мотузка: одна сталка звичайна, а друга з червоного валу…

РОЗДІЛ 19

Сергій Ряжанка втікав з Малої Українки. Так висловився Матвій Коляда, і в цьому була велика частка правди. Сергій не заперечував. Та й навіщо, коли так і є. В душі була якась тягучка порожнеча, перед очима каламутилось. Але щойно заплющував очі, як на чорному тлі спалахували червоні та білі плями й починали виструнчуватись у довгу рябу змійку. Це бентежило Сергія, й він розплющував очі. Що за наслання?

Буено незворушно вертів кермо. Він до самого смерку не обернувся до Сергія жодного разу. Той пережовував уривки думок і вражень, і лише коли стали на ночівлю та розіклали багаття й Сергій уявив собі картину сьогоднішньої трагедії, — раптом зрозумів, що за червоно-білі смуги мерехтіли в нього цілий день перед очима. Та то ж Мотузка, на якій повісився бідолаха Чіп!

Сергієві стало чомусь моторошно лишатися самому в темряві, він дав рушницю Буенавентурі й забрався до намету. Але сон не йшов. Ряжанка крізь відхилений поділ полотнища дивився на молодого індіянина, який походжав навколо вогнища. Цікаво, що він думає про нічну подію? Десь, може, звинувачує його, Сергія, в смерті Миколи. Мовляв, якби дали людині грошей, цього б не сталося… А може, й не думає. Хто його зна. Колись Сергієві сказали, що оці індіяни тупі й підступні, і він повірив. Щодо підступності, то це ще варто перевірити, а про тупість… Ні, Левку, ти або набрехав, або й сам нічого не знаєш…

Сергій спробував заплющити очі — й спочатку зрадів: не мерехтить! Не було вже триклятого рябого мотуза. Але тут Ряжанка мимоволі згадав минулорічні відвідини Малої Українки. Виринув у пам’яті день, коли він з Колядою й Чопом їхав верхи до місця роботи. Прилаштувавшись до луки, Микола сукав рябу мотузку: одна сталка звичайна, друга червона. Десь думав, що доброму ґазді належить користуватись гарними й мотузками. А Сергієві здалося, що колись на такому мотузі обов'язково повинен гойдатися сам Чіп. Просто здалося, та й годі, й він не надавав цьому ніякого значення. А бач, на те й повернуло.

Після цього Ряжанка не міг заснути, аж доки не настав час заступити індіянина. А зранку знову всю дорогу думав про Чопа. Як воно виходить, що, де тільки посіється він, — обов'язково вродить лихо? Торік через його примхи ні за що вбито дідка. Варто було не розприндитися, й цього б не сталось. А ще раніше ягуар задер отого індіянина… Сергій напружив пам’ять, аби згадати ім’я… Хорхе! Хто винен? Він. Не простежив, як налагоджено охорону. А перед самим Миколою Чопом — дівчинка з Тальталя. Що це: лихий збіг обставин чи якась незрозуміла зловтішна закономірність?

Ряжанка пригадав події в столиці, учасником яких був, — і ще більше жахнувся. Але ж неможливо, щоб усе це через нього!.. Ні, певно-таки, життя спаскудилось. Очевидно, справа не в одній людині. Цього не можна припустити. Життя вимагає втручання…

З цією думкою Сергій прибув до табору.

Там робота ледве жевріла. Власне, й звинувачувати не було кого. Робітників не вистачало. Мігуель зустрів Сергія без особливого ентузіазму. їздили ж по людей — де вони? Довелося пояснювати старанному технікові все від початку. Історія Миколи Чопа схвилювала темпераментного креола. Навіть сам Ряжанка не сподівавсь од нього таких емоцій. Але геологові було важко розповідати все докладно, як того вимагав технік, а Буено зумисне не втручався. Він тільки раз і озвавсь:

— Таких людей у наших газетах називають «середніми американцями», сеньйоре начальник. Ми з вами наочно пересвідчились у життєвості цієї теорії, — чи не так?

Отже, банкротство «середнього американця»… Такими словами, здається, називав себе й небіжчик. Хто зі тоді в цьому світі найміцніше тримається на ногах? Оцей напівінтелігент Мігуель? Чи пролетар Буено, який може завтра ж утратити право вертіти кермо свого джипа й опиниться в становищі, не кращому ніж тон бідолаха «середній американець»?

Повиймавши з багажника речі й повносивши до намету, Буено простяг Сергієві невеличку паку конвертів.

— Це, певно, ваше, сеньйоре начальник?

Ряжанці засмоктало під ложечкою. Від кого йому листи? Неймовірно…

Він удивлявся в знайомий почерк, здвигнув плечима й тільки тоді прочитав адресу: «Сеньйорові Миколі Чопу в Малій Українці…»

— Де ти їх узяв? — мало не на ввесь табір заволав Сергій. — Нащо ти мені їх даєш?

Буено трохи ображено зібгав вуста.

— Сеньйор Маттео взяв їх у листоноші. Тоді… ну, того дня вранці прибув з міста листоноша. Він розвозить пошту щомісяця. Сеньйор Маттео відповів йому, що адресат вибув. Ну й наказав мені забрати листи з собою…

Сергій вихопив у нього конверти з рук і нервово розірвав сирову нитку, якою вони були хрест-навхрест перев'язані. Чотири листи, товсті й важенькі. На звороті кожного виведено чіткими гарними літерами адресу відправника й прізвище: «…Сеньйорита Фросина Чіп». Фросина… Фросина… Сергій не зразу второпав. Пріся! Німа служниця в Мільхів… Рука безвільно впала додолу. Думав, нарешті відгородивсь од усього минулого, а воно на кожному кроні переслідує його. «Сеньйорита Пріся…»

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: