Танго – Іван Білик

Матвій сміявся:

— Оце чорнозаде все приндиться та сичить на мене, мов кошеня на собаку. І що його вкусило? Не знаєш? Може, й на тебе сичить-шкварчить? Га? То давай хвоста йому присмалимо, щоб не дуже довгим був!

Задоволений таким дотепом, він голосно реготав.

— Я тебе не для цього кликав, — похмуро перебив Ряжанка. — Скільки в нас консервів, галет та бензину?

— Галети є і консервів чимало, а бензину — якщо оце стерво гасатиме туди-сюди двічі на день, то, мабуть, пхатимемо козлика задами…

Чому вони так ненавидять один одного? Неначе й справді кіт із собакою. Холодна війна. Та колись обов'язково підігріється…

Коляда знав, про що зараз думає Сергій.

— Якийсь він не теє. Комуняга, видно. Я, бувши тобою, не панькався б Із ним.

— Коли б не він, мене вже…

Матвій зневажливо махнув рукою:

— Та-а! Ти ж сам казав, що шаман чаклунством бавиться. Думаєш, він тебе од гадюки? То, може, й не гадюка була, а так собі, вуж… або щось таке… Напухло, а тоді само й одтухло. А ти вже співаєш: народна медицина! Шахрайство. Якщо твій шаман такий мудрий, то чого ж рани й досі гниють?

Буено за ввесь вечір не прохопивсь і словом, а спати пішов у машину.

Коли ж уранці кочівники поїхали, Сергій спробував походити на милицях. Вони були зручні й легкі, з добре висушеного бамбука, але нога швидко брякла й починала боліти.

Та Ряжанка не зважав на біль. Наступного дня малий Альдо показав йому спочатку все селище, якого Сергій у день приїзду так і не розгледів, а потім повів до річки, де стояло на припоні кілька човнів, довбаних із товстих колод.

Суденце старого Педро було таке легеньке, що його без нічиєї допомоги стяг у воду навіть Альдо. Дітвак на ходу скочив у човен, ухопив жердину й заходився демонструвати перед Сергієм свою майстерність. Але тому було не до розваг. Натруджена нога розболілась не на жарт. Довелося розтягтись на траві й удавати, що спостерігає за юним рибалкою. Та біль потроху вгамувався.

— Чи далеко їздить Альдо човном? — спитав Сергій, коли хлопчик витяг пірогу на сухе.

— Далеко! Аж до озера!

— До якого озера?

— Озеро там, де кінчається річка.

— І Альдо не боїться сам?

— Ні, Альдо нічого не боїться!

— І часто він їздить сам аж до озера?

Хлоп'я зам’ялось. Але індіяни ніколи не брешуть.

— Альдо їздив до озера… з Педро.

Сергій про себе всміхнувся.

— А зі мною Альдо поїхав би?

— Так!

Малий устав і почав знову стягати човен у воду.

— Ні, ні, не зараз, Альдо! Потім.

— Грінго боїться?

— Н-ні, але… треба поспитати в старого Педро.

— Старий Педро не сердитиметься.

— Байдуже.

Ряжанка підвівся й покульгав до селища. Альдо розчаровано плентався за ним.

Наступного ранку, ще вдосвіта, до Сергієвого ліжка підійшов Альдо й посмикав за руку.

— Грінго збирався на полювання? Альдо вже готовий.

Бокатий місяць помережав підлогу хижки паралельними смугами. В хлоп'яти у руках довгий спис, на пасику висів сагайдак із луком та стрілами. Сергій сяк-так підвівся, намацав милиці, потім дістав з торбини й револьвер, який привіз йому днями Буено. Раптом згадав попа з кольтом, посміхнувся й поклав зброю назад.

Ця вранішня пригода зворушила Сергія. Над пралісом панувала тиша, не обзивались навіть птахи. Усе спало міцним передсвітанковим сном. «Ніч яка, господи, ясная, зоряна…» Від цих слів приємно замлоїло під серцем.

Річка виявилася широченькою тільки біля селища. Далі вона звужувалася й пірнала в ліс, ховаючись у суцільному шатрі дерев і ліан. Подекуди ліани звисали гірляндами до самісінької води, й малий управно обминав їх.

Десь крикнув птах — від несподіванки Сергій аж сіпнувся. Птахові відповів інший — і джунглі ожили. Незабаром світанок. Альдо допомагав човнові жердиною, й Ряжанка дивувався, як він бачить, куди правувати. Недаремно кажуть — в індіян котячий зір.

Потім ліс розступився, й з-за верховіть знову виглянув місяць. Пропливли з півгодини, коли небо раптом почало бліднути, бліднути — й зійшло сонце. Там, де гирло річки переходило в широке озеро, Альдо пристав до берега.

— Отут Педро й усі мисливці ловлять рибу, — пошепки сказав він і, приготувавши спис, почав заглядати у воду. Але там, крім мальків, не було нічого. Певно, юному рибалці ще бракувало досвіду.

Сергій зручно вмостивсь на носі човна й оглянувся довкола. Високі береги круто спадали до річки. З кручі висли кущі та гілляччя, густо обплутане ліанами. А далі починалось озеро. Його синя широчінь ледь мережилась дрібненькими жмурами, палаючи під скісними променями сонця, немов срібна луска великої рибини. Круті береги то підходили до самої води, то поступалися золотим смугам крайбережного піску. А на протилежному боці, майже навпроти гирла річки, здіймався високий голий мис, глибоко врізаючись в озеро. На воді то там, то тут розходились кола — грала риба, а ще далі, під кручами, вода була вся в чорних, білих і рудих цяточках — очевидно, птаство.

— Глянь, Альдо! Он де риба, а не тут, — показав Ряжанка на живе коло, що розбігалось у воді.

В малого широко розкрились очі.

— Ні, ні! Там не можна! — зашепотів він Сергієві.

— Чому ж? Заборонено?

— Там не можна. Тальталь ніколи не заходить в озеро.

— Чому, чому?

— Так. Педро каже, там нечисто.

Цю мить над озером полинув голос. Сергій і до того чув його, та не звертав уваги. Думалось — птах співає. А голос людський. Тихий-тихий, що ледве чути, але — людський.

По спині побігли мурахи. Десь він чув щось таке… Але де?

Стій! Співають двоє: чоловік і жінка. Спочатку жіночий голос, а тепер чути низький баритон…

— Альдо! Гайда туди! Чуєш, співають!

Хлопчик затремтів усім тілом, злякано зиркаючи то на Сергія, то туди, звідки долинала мелодія.

— Тепер грінго чує: то злі духи виють!

Сергій спробував умовляти хлопчика, але той так тремтів, мало не сіпався, й нізащо не погоджувавсь вийти у відкрите озеро.

Додому повертались пізно ввечері, а в Ряжанчиних вухах безперервно бриніли згуки дивної пісні. То була майже галюцинація. Вона переслідувала його, наче мана, наслана нечистою силою. І перед тим, як лягти спати, Сергій попросив дозволу в Педро поїхати завтра на човні самому. Старий якось здивовано блимнув на гостя, певно, Альдо все розповів йому, потім знизав таки плечима: діло, мовляв, хазяйське.

# # #

Передчуття чогось лихого не залишало Сергія всю ніч. Один тривожний сон змінювався іншим. Прокинувся задовго до світанку — і вже не міг заснути. Що за халепа? Що за хлопчача цікавість?

Але збороти себе не міг. Ним заволоділо давно забуте почуття. Колись у дитинстві він, як і всі шибайголови, любив дертись на дерева. Бувало, вибере найвищу осику — й гайда вгору. Попреться так високо, що вже лячно й униз глянути, але якась гемонська сила немов притягає очі до землі. Вітер погойдує осику, дерево хитається — туди-и — сюди-и — в голові паморочиться, а він лізе все вище й вище, аж поки гілля не почне загрозливо вгинатись. Хлопці долі здаються такими маленькими-манюпунькими, як курчата, а виднокруг розступається ген-ген до самісінької Максимівки й далі.

Отаке приблизно почуття заполонило Сергія й зараз. Що за наслання? Намагався переконати себе, що йому до того голосу аніякісінького діла немає, але години за півтори до світанку гаки встав, узяв електричний ліхтарик, засунув у кишеню пістолет і, морщачись, заходився злазити додолу. Кривобокий місяць освітлював, як і вчора, тільки частину річки. Коли добрався до живого тунелю, засвітив ліхтарик. Проте раз у раз то наїжджав на гірлянди ліан, які дряпали обличчя й руки, то стукався човном у берег. Потім об днище щось заскреготало, суденце гойдонуло — й Ряжанка мало не вистрілив у той бік, подумавши, що то крокодил. Та коли спрямував промінь ліхтарика, аж плюнув: на воді погойдувався сукуватий стовбур.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: