Танго – Іван Білик

— Ось… Ось… Хви… линку…

Сергій неслухняними пальцями вивертав підряд усі кишені, нарешті знайшов те, що шукав.

— Ось… телефон.

Урядовець узяв вузенький клаптик Левкової візитки.

— За вас унесуть необхідну суму?

Так! Левко виручить. Левко справжній друг. Він зрозуміє. Тільки він…

Проте поліціянт швидко повернувся.

— Вашого знайомого немає. Буде лише за три дні. — Він замовк, почухав потилицю. — А до того часу я змушений відправити вас у… Я не маю змоги тримати ув'язнених у комісаріаті. Такий закон.

«Ще й виправдовується!» — з досадою подумав Ряжанка. І як він міг забути, що Левонтія немає вдома…

Три дні тяглися мов три місяці. Але ні на третій, ні навіть на п'ятий день його не викликали до канцелярії. За цей час він не промовив до жодного з дев'яти братів по камері й слова. Люмпен, волоцюги, варті лише презирства. Власне, й він сам не далеко втік, але це справи не міняло. Виходить, Горбатюк не прийшов?.. Зрадив? Одмахнувся від нього, як од надокучливої мухи?.. Падлюки всі, всі, всі…

Тільки вранці сьомого дня, коли Сергій утратив рештки надії, наглядач відчинив двері камери й назвав його прізвище. Ряжанка спочатку не повірив своїм вухам, але ж другого такого прізвища тут не може бути!..

Після в'язничного сопуху свіже вранішнє повітря здавалося терпким, наче молоде вино. Приємно паморочилась голова й трохи похитувало. В кишені не було й на трамвай, але Ряжанка не думав про те. Левко десь чекає, а це головне. Можна й пішки, не великий пан, не стільки ходив…

Рівна стрічка бруку вела в той бік, де проступали перші будиночки великого міста. До них із півкілометра, не більше. І Ряжанка йшов і йшов, не озираючись на гнітючу бетонову коробку з ґратами. Прокляття! За цей тиждень в'язниця намагалася вбити у ньому все людське. Сморід дезинсекталю та брудного шаплика й досі переслідував його. Той гидотний дух, кажуть, просичує наскрізь не лише одяг, а й шкіру людини. Й так воно, мабуть, і є. Прокляття!

Ряжанці здавалося, варто озирнутися — й біля в'язничної брами неодмінно виросте зсутулена постать наглядача: «Стривайте, сеньйоре, сталася помилка, вертайтесь до камери…»

Тиждень. Сім днів. Горбатюк досі тричі повернувся. Мерщій, мерщій до нього. Погано тільки, що дорогою люди швендяють. Он та коза в смугастій кофті чогось посміхається. Ніби й не дивиться на нього, а посміхається. Бестія, напевно, здогадується.

На вулицях міста гамірно. Кожен кудись квапиться, на Сергія й уваги ніхто не звертає. Воно й краще. Спокійніше принаймні.

Щоб одвернути увагу від неприємних спогадів, Сергій Ряжанка заходився роздивлятись перехожих. Цікаво, чи смачні сьогодні банани в отієї симпатичної індіянки з кошиком на голові?.. А навіщо банани, коли в кишені вітер віє! Сам себе хочеш обдурити? Таке тобі… А що викрикує он те хлоп'я з пакою газет у руці? Ряжанка чув тільки назву газети: «Аурора», але вуличний гамір заважав розібрати, про що йдеться сьогодні в «Аурорі». Навколо хлопчика товпляться люди, вихоплюють свіжі газети й читають не спиняючись. Якийсь креол у заквацьованому піджаці, схожий на маляра, тицяє газетою у вічі своєму товаришеві, гарячкує. А той тільки скептично відмахується. Коли робітники підійшли ближче, Сергій прислухався.

— І чого вони галасують на всю Америку? Ото сенсація… Та я їх в Аргентіні стільки перебачив, і що? Гуляють собі на волі й вухом не ведуть. Ото диво: військовий злочинець… Он у Буенос-Айресі…

Що саме сталося в Буенос-Айресі, Ряжанка не розчув, бо робітники пішли далі, але йому нестерпно закортіло прочитати, що то за злочинець. Він добре пам'ятав історію з Ейхманом, яка не сходила з газетних шпальт кілька років. А це знову якогось викопали?

Але грошей не було, а підійти й попросити в хлопця газету так — не діло. Ага, он якийсь розчепурений сеньйор зупинив машину купив у хлоп'яти «Аурору», тут же розгорнув її, пробіг очима, потім, зібгавши, байдуже шпурнув геть, і авто рушило.

Сергія аж сіпало підібрати зжужмлену газету. Він став і нерішуче озирнувсь. І праворуч себе уздрів знайоме обличчя. Просто на нього сунув болгарин, з яким познайомився в кав'ярні «Санта-Лючія». Ніс його, як і тоді, кумедно морщився, неначе той збирався чхнути, а за окулярами в'їдливі бісики. Зупинившись, болгарин глузливо посміхнувся й, навіть не привітавшись, поспитав:

— Якщо не помиляюся, сеньйоре, ваше прізвище — Ряжанка?

Це ошелешило Сергія. Вперше за роки перебування в усіх трьох Америках чув, щоб його називали на прізвище. Слово, яке здатен вимовити лише українець. А це щось та означало.

— А ви як знаєте моє прізвище?

— Згадав, як називали себе кельнерові в кав'ярні.

— Й одразу запам'ятали?

Ряжанка полегшено відітхнув: чи не диво?..

— Ні, тоді не запам'ятав, одначе…

Сергій затамував подих. Абаджієв не квапився відповідати.

— …Одначе сьогодні згадав, що десь уже чув таке прізвище. Адже тепер сеньйор дуже популярна особа… — Очі болгарина прискали з-під кошлатих брів колючими іскринами. Та раптом він застиг від подиву. Сергій дививсь на нього не блимаючи. Тоді враз крутнувся й дременув кудись, налітаючи на перехожих.

Спантеличений Абаджієв скинув окуляри й заходився їх протирати. Короткозорі очі його здавалися чужими на смаглому обличчі. Він тільки раз у раз повторював: «Брей, да му се не віді!..» (*) В момент схвильованості болгарин завжди переходив на рідну мову.

(*) Вигук щирого задоволення.

Ряжанка влетів у контору захеканий і червоний. Секретарка перелякано схопилася й заступила собою двері до Левонтієвого кабінету;

— Сеньйора Леона…

Але не доказала й сахнулась, бо відвідувач якось моторошно дивився крізь неї. Він шарпнув двері. Горбатюк сидів за лискучим столом у протилежному кінці чималого кабінету, заклопотано схилившись над паперами. Потім вийшов з-за столу, але Ряжанка й не глянув на простягнену руку, а сягнув до газет, акуратно складених біля телефону. Він похапцем розгортав одну за одною й кидав на підлогу. Нарешті в «Аурорі» його погляд зупинивсь на претензійному заголовку в кілька рядків: «Розбій на березі океану! Військовий злочинець у серці нашої республіки!»

Текст Сергій проковтнув одним подихом:

«Минулого тижня столична поліція затримала хулігана, який намагався покалічити кількох молодих людей. Під час розслідування з'ясувалася особа напасника. Нею виявився якийсь іммігрант на ім'я Сергій Ряжанка, українського походження, що втік з Радянського Союзу після другої світової війни.

Як стало відомо з добре поінформованих джерел, С. Ряжанку розшукують на батьківщині, щоб виконати смертний вирок, винесений радянським трибуналом за злочин під час війни. Досі він переховувався під різними прізвищами в різних республіках Латинської Америки. Але тепер знахабнів так, що відверто почав нападати на мирних громадян. Гітлерівський недобиток, певно, думав, що знову настав його час.

До речі, батька С. Ряжанки свого часу приречено до розстрілу за тяжкі злочини перед народом. Отже, яблучко від яблуньки…»

Сергій повільно опустивсь у крісло, завбачливо підставлене Горбатюком. Обличчя його взялось плямами, тоді зблідло й закам'яніло, мов гіпс. Очі нерухомо дивились поперед себе.

Мовчанка тяглась надто довго. Пальці в Горбатюка дрібно тремтіли, й він ховав їх за спину. Потім підійшов до столу, дістав розкорковану пляшку коньяку й налив у чарку.

— На, Серього, випий. Я тобі той… Випий, воно й той…

Ряжанка машинально зробив те, що від нього вимагали. Але думка в очах і по тому не прокинулась.

— Я тобі той… Серьога… На мене можеш положицця. Що обіщав — назад слова не той… — Він поліз у бічну кишеню й дістав чималу паку новеньких банкнотів. — На! Ти завсігди був моїм найкращим той… другом.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: