— Сеньйор здивований?
— Як ваша нога? — ніяково запитав Сергій, щоб не мовчати.
— Спасибі. Завдяки вашій допомозі… — лукаво засміялась вона.
— Пробачте. Але я інакше не міг зробити. Вершилась… доля мого життя, — – хтозна-навіщо вибачався Сергій.
— Отак? Тоді я вам пробачаю.
Вона тільки тепер підвелася й подивилась йому у вічі.
— А нога — то дрібниця. Вдома тугенько перетягла бинтом, потримала в холодній воді, й розійшлося.
Дівчина знову засміялась, аж його в жар кинуло.
— Тож нехай лицарське серце сеньйора не крається.
Сергій не зводив з неї очей.
— Ви завжди… така?
Вона звела брівки:
— А саме?
— …колюча.
— На те є причина.
Сергій відчував безглуздість своїх дурних запитань, але якийсь лихий штрикав його попід ребра.
— І з усіма?
Цього разу сміх її задзвенів зовсім кокетко:
— Сеньйор стає дещо агресивним… Чи це не від темряви почали в нього прорізатись пазури?
Якась гемонська сила тягла Сергія до цієї дівчини. Такого він ще не відчував ніколи. Хіба що в дитинстві… до Оксанки. Але то було так давно, що вже й забулося. Зблякло разом Із дитячими спогадами. А тут…
Дівчина здавалась йому неземним створінням, породжуючи в душі тремку радість і забобонний страх. Сергієві здавалось — варто доторкнутися до нього шкарубкою рукою — й воно зникне як мара, як місячне видіння.
Дівчина малесенькими черевичками ступила на пісок, і Сергій повільно поплентався за нею. Він підсвідомо відчував, що робить не те: що йому зараз аж ніяк не випадає розмінюватися; що від завтра починається нове в його житті й він мусить не зв'язувати себе ні з чим, що нагадувало б про минуле, яке кінчається сьогодні. Усе це він розумів, але не мав волі прибрати серце до рук.
Довго блукали вони вздовж води твердою мокрою смугою нічного пляжу, а океан тихо нашіптував про щось небачене й нечуте. Вона говорила, Сергій майже не озивався. Про що розмовляли — він навіть не давав собі ради. А коли доводилось відповідати, говорив тихим голосом, бо нічне небо, й оця таємнича безодня океану, й блакитне світло місяця були зовсім поряд, на відстані простягнутої руки, а про таємниці ж ніколи не говорять уголос… Ту мить він був твердо переконаний у цьому.
Згодом вона пішла поруч, і Сергій остерігався торкнутись плечем до її плеча, бо видіння — він це знав — неодмінно зникло б. Він боявся навіть глянути на неї прямо, бо видіння — то відома річ — розсіюється під прямим поглядом. Не думав про забобони й пересуди, йшов, мов сновида, нічого не бачивши й не чувши. Відчував лише якусь приємну млість у серці. Невже це людяна отак сприймає щастя? Але він боявся й думати про нього, бо воно безпритульному заблуцІ було незнайоме…
Потім дівчина сказала, й це здалось йому тяжкою несправедливістю:
— Пізно як, діво Маріє…
Уже втретє пролунав самотній удар годинника десь у місті, й вони повернули назад.
Біля трамвайної зупинки дівчина занепокоїлась. її крок став ширшим, і в темній тиші лунко цокали металеві підборчики. Через деякий час вона зупинилась. Туго клацнула защіпка сумочки.
— Діво Маріє, не знаю тепер, що й буде…
Сергій нічого не второпав. Він подумав лише про те, що на його шляху стрілася дівчина; таке трапляється не кожному смертному, такі дівчата їздять тільки в блискучих американських лімузинах і приступні хіба що обранцям.
Тим часом вона вдруге занишпорила в сумочці.
— Ключі вдома забула…
Сергій подумав, що тут він таки завинив, але оте почуття високості не залишало місця для смутку, і якомога недбаліше заспокоїв її:
— Ото лихо! Подзвоните. Відчинять. Є ж удома хтось!
Певно ж, і покоївки, й льокаї — іншого він не припускав.
— Вам легко казати… Ви не знаєте мого батечка… Діво Маріє, що тепер буде!.. Бідолашний татусь так дбає про моє виховання, а я… Ну, чого ж лицар похнюпився?.. Порадьте що-небудь. Ну!
Від її переполоху Сергієві стало чомусь весело. Його знову, як перше, охопило оте почуття хлоп’ячої задерикуватості, але тепер він просто жартував, не турбуючись, який вигляд мав би збоку.
— Пропоную два варіанти, сеньйорито. Або ж ви йдете й дзвоните самі, або ж ми йдемо й дзвонимо вдвох, ї я засвідчую вашому суворому татусеві алібі його доньки в будь-яких аморальних учинках!
У півтемряві було видно, як вона підкопилила губку.
— Жартуєте… А мені не до жартів.
Сергій закусив вудила:
— Ну, то що ж, тоді залишається третій варіант. Як би це сказати — нейтральний, чи що?
— А саме?
— Середнє між першим і другим…
— Точніше не можна?
— Будь ласка: ви ночуєте в мене! — зареготав Сергій, задоволений своїм дотепом.
Дівчина стояла, мовчки колупаючись носачком у тріщині тротуару. А її відповідь була для Сергія громом з ясного неба:
— А що мені залишається робити…
Червоний, мов печений рак, Ряжанка діяв, як уві сні. Машинально дав знайомому вже індіяниновІ-швейцару «на чай», машинально намацав у дверях шпарку й устромив ключ, так само запер двері зсередини.
— У вас одне ліжко?! Чому ж благородний сеньйор не попередив мене? А де ж я спатиму?
— Там, — кивнув Сергій на не зовсім привабливу залізну раму з пролежаним матрацом.
Брівки здивовано полізли вгору.
— А сеньйор?
— Про мене не турбуйтесь…
— Ну, тоді відверніться. Я хочу спати.
Сергій погасив світло, підсунув єдиний стілець до вікна й сів спиною до ліжка.
Від довгої мовчанки аж у вухах дзвеніло.
— Мій бідолашний татусь, очевидно, вважає, що я в приятельки…
Знову мовчанка, ще довша й нестерпніша. Ряжанка навіть боявся дихнути.
— Сеньйорові на стільці буде трохи мулько…
Сергій дослухався, як кров гострими молоточками клепле йому в скронях.
— Якщо сеньйор обіцяє не виявляти агресії, я дозволю йому примоститись на ліжку скраєчку…
Сергій, мов на пружинах, ураз підвівся…
# # #
— Скажи, ти багато мала… таких, як я?
Вона лапнула сумочку, що висіла на бильці ліжка, дістала сигарету, клацнула запальничкою.
— Таких допитливих — жодного…
— А все-таки?
Вона відвернулася до стіни.
— А все-таки — час поспати. Незабаром розвидниться. І взагалі — не перевищуйте свої… повноваження.
Сергієві немов заціпило. Але заснути він не міг. У голові роїлись безпорадні думки. На душі гірко. Ну чого варте його життя? І що воно взагалі таке, оте життя? Злети й падіння? Можливо… Хто його вигадав? Навіщо воно? Який у ньому сенс? І чи є в світі взагалі щасливі люди?,. Якщо й є — то тільки малі діти. А ледь випнуться з пелюшок — і життя починає їх мордувати… Хіба ж не так було й з ним?
У сім років утратив батька… Був дитячий подив та материні сльози. Як це так? У Ванька батько є, і в Оксанки є, і їхніх батьків ніхто не забирає… Як же без татка жити? Це поки не розумів усього. А коли збагнув, стало ще тяжче. За віщо згубили людину? Він же був такий веселий і лагідний, можливо, кращий за багатьох інших. Хіба такі вороги народу? Куди ж Сталін дивиться? Сталін же повинен знати, що батько — справжній більшовик. А він лише загадково посміхається у чорні вуса…
І в хлоп'ячій душі вмирала любов до тієї холодної людини з портрета. Але чому ж не тільки не зрадів, а й злякався, коли в кінці літа сорок першого року прийшли німці?
Цілком природно було зрадіти. Але не зрадів. Юний мозок намагався виплутатись із густого сплетіння суперечливих і не зовсім ясних думок, мов муха з павутиння. Часом, знесилений, уже схилявся до думки погодитися з тим новим, що настало в житті, але серце не дозволяло. Мати теж нічого не раяла, певно, й вона не могла в усьому розібратися… Ні, Сергійко не радів німцям.
Але чому ж він не зрадів, коли в квітні сорок п'ятого прийшли американці й звільнили Сергія й усіх його товаришів по неволі? Бо американці казали: в Радянському Союзі розстрілюють усіх, хто побував у Німеччині. Навіть тих, кого забрано силою? Так, навіть тих. У найкращому випадку висилають навічно до Сибіру. А що вже говорити, коли ти працював на заводі, де вироблялись міни! Цими мінами фашисти вбивали радянських солдатів. Отже, шляхи назад закрито. Про це тоді всі знали. Правда, траплялись відчайдушні хлопці, які нехтували застереженнями й ішли до радянського майора. Майор займався відправкою репатріантів. Про таких відчайдухів переставали говорити, як уникають згадувати про мерців. Їхню долю визначено. Ніхто з них ще не повертався назад, як не повертаються з того світу, а чутки прослизали різні…