Танго – Іван Білик

— А звідки ви, власне, взяли, що вона радіоактивна?

— Як то звідки? Лічильник Гейгера…

— А може, то сама печера випромінює!

— А-а!.. Про це ніхто досі й не подумав. І справді: лічильник поблизу кулі не активізовувався. Це вже доведено. Що ж тоді?

Годинну мовчанку порушив Буено.

— Сеньйоре начальник, — звернувся він до Ряжанки. — Ви стверджуєте, що куля, коли дівчата винесли її з печери, почала грати?

Сергій кивнув, не знаючи, куди хилить індіянин. А той вів далі:

— Однак ми маємо з нею справу вже не перший день, а вона мовчить?

Збагнувши раптом усе й засумнівавшись навіть у тому, що бачив на власні очі й чув своїми вухами, Сергій мовчки встав і швидким кроком подався в берег, де серед річки стояв припнутий пліт. У воді відмочувалися протирадіаційні костюми, занурені ще звечора Абаджієвим. Ряжанка дістав один, вилив з нього воду й натяг на себе. Потім сів у човен і відіпхнувсь. Троє людей мовчки стежили за ним. Допливши до плоту, він ухопивсь однією рукою за припон, а жердиною скинув із кулі вже давно висохле пальмове листя. Куля спахнула проти сонця щирим золотом. Четверо людей не зводило з неї погляду. А вона мовчки погойдувалась на хвилях. Невже Буено має рацію?..

Ряжанка й незчувсь, як розтулилась його ліва рука й випустила ліановий мотуз, що ним припнуто пліт до корча. Схаменувся лише, коли пірогу крутонуло й понесло. Він швиденько допхався жердиною під берег і скинув із себе важкий гумовий панцир. Сорочка просякла потом — хоч викрути. Прикидавши костюм у воді камінням, він потяг пірогу вперед і виволік на берег. А коли підійшов до гурту, Буено раптом заволав. У руках у нього був лічильник Гейгера. Радіоактивність піднялась.

Люди чкурнули в ліс. Тепер уже сумнівів не було. Куля випромінює радіоактивні хвилі. Отже, треба її добре обгорнути просвинцьованими костюмами.

Однак пілот не приставав і на таку пропозицію:

— Я ще збираюсь одружуватися, сеньйори. В мене у столиці наречена.

Він намагався повернути все на жарт, однак темпераментного Ернесто це тільки дратувало, йому зараз було не до жартів. Людство чекає великої сенсації!

Табором пішов поголос, нібито знайдено величезний скарб інків. Кілька разів Сергій помічав, як робітники наставляють вухо, дослухавшись їхньої розмови. Він повідомив про це Абаджієва. Домовились перенести кулю до Сергія, а потім транспортувати її в столицю. Можливо, пощастить найняти літак із контейнером…

Звичайно, краще бути обережним. Хтось може позаздрити на золото й знайти в ньому свою наглу смерть. Як той казав, береженого й бог береже.

Запнувши знахідку у два протирадіаційні костюми, Сергій з Буенавентурою понесли її до свого табору. Кроків за триста від наметів розшукали прикмітну галявину й заховали ношу там. Але на всяк випадок попередили й людей, щоб туди не сунули й носа, мовляв, нітрогліцерин для виробок: незабаром рватимем скелі.

Тільки в таборі Сергій згадав, що вони забули зробити. Можна ж було вирядити літаком оцього нестелепу Коляду. Останнім часом він так схуд і зблід, ніби переніс тиф або щонайменше тропічну пропасницю. І як це він забув! А той Абаджієв — теж мені гуманіст. Про свого пацієнта й разу не згадав.

У таборі було сумно. Дехто з малоукраїнців пішов додому, не дочекавшись кінця страйку, але більшість никала попід деревами, не знаходячи собі пришибу.

Сергій сидів біля намету й повз вуха пропускав торохтіння Буенавентури. Тільки коли доводилось відповідати, перепитував:

— Що?

— Кажу, мабуть, та куля із щирого золота? Щось вона аж занадто важка. Насилу донесли!

— Не знаю, мучачо, — буркнув Ряжанка. — Може… А може, й платинова…

— Платинова?.. О-о… Завтра треба переховати! Знаєте… — Буено нахилився майже до самого Сергієвого вуха, помітивши Матвія Коляду, якого мовби зацікавила розмова. — Знаєте, люди трапляються різні, сеньйоре начальник…

Ряжанка нахмурився, збагнувши, до кого п'є Буенавентура. Дивні все-таки уподобання в цього індіянина. То були з отим-о такими друзяками — нерозлийвода, а тепер, бач…

Буено раптом здогадавсь, про що може думати начальник, І змовк. Так, він і сам не дуже тямився на своїх почуттях. Він зненавидів оцього іммігранта, який працює для тих, хто хоче розв'язати ядерну війну. Маттео раптом здався йому надійним альянтом, спільником у боротьбі, бо теж ненавидів свого земляка. Коли ти ворог мого ворога, це означає, що ти — мій друг. І раптом такий шляхетний вчинок з боку начальника: притяг на собі людину, що зазнала в дорозі лиха, — свого недруга. Цього Буено не чекав од Сергія. Хіба ж може бути гуманним той, що прагне до війни? Буено здогадувавсь: між Маттео і Ряжанкою щось відбувається. Не з доброго ж дива й досі не промовили один одному ані слова. Але що перебігло їм дорогу? Й хто цей Кольядо? Докторові здалося його обличчя знайомим, а той мовчить. Щось-таки тут не теє…

РОЗДІЛ 26

Дощі й цього року затрималися. Вже давно пожухло на деревах листя, а трава вигоріла й там, куди хоч інколи заглядало сонце. Бамбуки в береговині жебоніли, мов бляшані, а Червона річка перетворилась на малесенький потічок — перебреди на той бік і колін не повляпуєш. Тижнів зо два вже сонце сідало за важку чорну хмару, та дощик зривався лише разів три або чотири: поросить, поросить та й нема.

Робота в таборі кипіла. Страйк урвався так само несподівано, як і почавсь. Але на робітників відчувався голод. Частина малоукраїнців порозходилася ще місяць тому, коли Сергієві було не до них. Тепер же дощі могли в будь-який день припинити працю, а зроблено далеко не все. Сумніву вже не було — уран є. Бентежило одне: чому жилу знайдено аж біля самісінького озера? Однак Сергій далі несилий був зволікати. Нехай йому всі сто лих, людина є людиною, й нерви в неї не з валу. Одного разу йому спало на думку порівняння, яке, здавалося, ставило все на належне місце. Коли б самогубці роками обмірковували акти вкорочення життя, то всі люди на земній кулі вмирали б від старості.

Звичайно, й тут була натяжка, але це, зрештою, справи не міняло. Він, наприклад, не самогубець, а санітар. Він знищить, пекельним вогнем повипікає все, що розплодилося гнилого на цьому світі, аби життя стало кращим.

Колись Ернесто розмовляв з Абаджіевим на темат міжнародної політики, й Сергій став їхнім мимовільним слухачем.

Болгарин спитав:

— Ернесто, як ти розцінюєш політику діячів, що заявляють: ми не боїмось термоядерної війни; якщо після неї залишиться навіть третина людства, то воно побудує кращий світ, справедливий і досконалий.

Тоді Ряжанка, збагнувши, що лікар повів розмову навмисне задля нього, хотів устати й піти геть, але спинила відповідь Ернесто. Археолог промовив:

— То авантюризм, докторе. Думаю, така війна знищила б простий люд, а ті, хто її роздмухав, залишилися б живі. В них у кожного персональне протитермоядерне бомбосховище. Коротше кажучи, такі заяви — чистісінька політична спекуляція і шахрайство.

Так, Сергій цілком згоден з отим Ернесто. Він, здається, хлопець нічогенький, тільки аж занадто темпераментний. Лікар тоді кумедно зморщив свого носа, подумав, певне, що взяв гору. А Сергій у душі подякував креолові. Так, він, Ряжанка, хоче знищити все те, що породжує плісняву, в тому числі й оті теорійки. Хай йому чорт, людина існує не для того, аби створювати вигоди для «прийдешніх поколінь», а щоб жити самій. Вона з'являється на світ не з власного бажання, й цього насильства з неї цілком досить. Дайте їй можливість бодай у решті бути вільною й робити те, що вона хоче. Як ви, панове, знаєте, можливо, людина сама собою й прекрасна. Облиште ж її. нехай має змогу виявити свою красу… Але зась. Вона не може цього зробити. З усіх боків її обсіли гнилизна й пліснява. Людина задихається, людині треба допомогти звільнитись від бруду.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: