Танго – Іван Білик

Що йому розповідати? Як тинявся останні три роки по всій Південній Америці в пошуках роботи? Як ковтав смердючу потерть пташиного посліду на славетних перуанських островах Чінча? Або як відбирав шматок хліба в індіян на срібних шахтах Кордільєр? Кому воно цікаво? Кожен дбає про себе.

Тим болючіше різонули вуха Левонтієві слова:

— Соловей ти, Серього, пташка вольна. Літаєш, де хочеш, співаєш, якої хочеш. А ми тут, грішні, за всіх той… оддуваємось.

— За кого це «за всіх»?

— Ну, ти вп'ять той… за рибу гроші. Не треба, Серього. Ти мені як брат. Хочеш вір, хочеш не вір… Божиться гріх. Не кажеш ти про себе нічого, мовчиш, кундуперишся, а я тебе все одно той… люблю. Ми ж із тобою земляки, з одних країв дніпровських…

Горбатюк цокнувся з Сергієм, але той сидів нерухомо, й він випив сам. Кахикнув, скривився, понюхав шкуринку хліба.

— Наша фірма збирається той… шукать уран. Глянув, яке враження справило на Сергія це слово.

Ніякого.

— Чого не їси? Пий… Так шеф ото колись і каже мені: знайди, каже, доброго той… геолога. Що, думаю собі, шукать? Він є! І свій. Ну, я й написав тобі, щоб той… приїхав. Був тут у нас один земляк… Ти його знаєш, Чуприна Йван. Так він ото й сказав, де ти. Це, правда, діло той… секретне, таке, що й балакать багато зась, ну, та ти хлопець серйозний, тобі той… довіритись можна. Так я кажу?

Сергій не відповів.

— Я сьогодні вже той… казав шефові, що ти приїхав.

— А хто ж твій шеф?

— Г ер Мільх. Земляк. З таврійських німців. І по-нашому балакає. А дочка в нього!..

Горбатюкові очиці масно заблищали.

— М-м-м!.. Як той… крупчатий вареничок у сметані.

Він замовк, про щось думаючи. Згодом, наче про себе, сказав:

— Кого полюбить, тому й раю не треба.

— А хіба тут важко інженера-геолога знайти? — запитав нарешті Сергій.

— Важко? Чом це важко? Скільки завгодно їх тут вештається, і серед земляків є.

— То чого ж?

— Надійніші — всі однією ногою в могилі, а серед молодих багато нечисті розвелося. Шеф їм не той…

— Комуністи?

— Комуністи не комуністи, а довіритись — не той… Діло серйозне. — Горбатюк перехилився через стіл і зашептав: — Ти тільки нікому не той: ми шукатимемо уран для… Германії! Бачив, проходили отут, здоровкалися зо мною? Онде за столиком сидять.

Левонтій очима показав, куди слід подивитись.

Сергій прислухався й тільки тепер серед гамору й пронизливої музики вирізнив гортанну німецьку говірку.

— Ото з германського рудного концерну. Мабуть, той… військові…

Сергія наче хто є груди стусонув: так ось на що натякав цей пикатий піжон, мовляв, «скоро вже»…

— Чуєш, Серього, нікому не той!.. Гляди! Бо й мені шеф під великим секретом той…

— Можеш за свою кар'єру не боятись…

— Та ні, я не той… Ну, а все-таки той… Як друга про-сю. Старий же довіря мені…

А джаз пиляв «Бесаме мучо»… У кав'ярні важко дихати, хоч над головами вертівся вентилятор. Туди й сюди сновигали прудконогі кельнери, балансуючи між столами з важкими тацями в руках. Смерділо сигарним димом, віскі. Кілька разів спітнілий Родріго прибігав довідуватись, чи нічого не потрібно сеньйорові Леону. Але сеньйор сам усього подужати не міг, а Сергій майже не торкався до своєї тарілки.

— – Ти чом не їси? Пий…

— Не хочу.

— Голова болить?

— Ні. Так чогось…

— Ну, пройде. То з дороги. І в мене таке бува. Піди ляж виспись, воно й той… А завтра побалакаємо. Думаю, будемо той… сватами. Еге ж?

На вулиці було так само парко, незважаючи на пізній час але повівав тихенький вітерець, і все ж дихалося легше. Заким таксі зловити, — пішки швидше дійдеш.

— Тобі в який бік? Сюди? І мені сюди.

Столиця палахкотіла холодним неоновим світлом. Якщо ви не знаєте минулого південноамериканської держави — читайте рекламу. Фірма, що пропонує чоловічі шкарпетки, розповість вам про першовідкривача цієї землі, який неодмінно пройшов би від океану до океану босоніж, в одних шкарпетках її виробництва, не вдаючись навіть до голки з ниткою; фірма лез для бритви стверджуватиме, що такий-от віце-король голився саме її лезами; а компанія по виробництву жіночої білизни божитиметься, що відома кінозірка Лора Екос стала коханкою колишнього президента лише завдяки білизні їхньої марки.

Може, від цієї нісенітниці, а можливо, й через те, що Сергій на щось зважився, але настрій у нього помітно покращав. Трохи провітрився й Левонтій Горбатюк. Коли на якомусь перехресті їхні шляхи мали розійтись, він витяг з бічної кишені візитну картку й подав Сергієві.

— На, братку. Ось тут і адрес, і телефон. Приходь завтра… ну, о дванадцятій. Покажу тебе шефові, побалакаємо. Та й авансу той… Бач, пообтирався. Колінця світяться. Сорочок понакуповуєш собі, щоб усе той… шиком. Пора в люди той…

Сергій раптом запитав:

— У тебе гроші є?

— Гроші? Атож…

Горбатюк поліз по гаманець.

— Скільки тобі? Оцих до завтра той?.. — простяг кілька папірців.

Сергій не взяв.

— Мені багато треба.

— Опівночі? — здивувався Левонтій.

— Можна й завтра, післязавтра…

— Кажу ж тобі: приходь у к-контору, й той… Дамо тобі аванс.

— Ні, мені не таких. Ти кажеш, я тобі друг…

— Ну, к-кажу, — п'яними очицями втупився в нього Левонтій.

— Позич мені, а я колись віддам, як живий буду.

— Н-нащо тобі?

Сергій знову замовк. Валували сирени автомобілів. З автобуса висипала ціла зграя підлітків з гітарами, й у повітрі забриніло млосне танго.

Сергій зітхнув, важко й з присвистом.

— Добре… Коли кажеш, що ти мені друг… я скажу…

Горбатюк нашорошив вуха.

— …Мені треба на квиток… додому.

— Куди «д-додому»?

— На Вкраїну, В Радянський Союз, — твердо вимовив Сергій.

Добру хвилину Левонтій не міг збагнути почутого. Для цього він був занадто п'яний. Нарешті на всю вулицю зареготав — аж люди заоберталися.

— Ти що, з груші гепнувся? Ха-ха-ха-ха!.. Вмру!.. Ой!.. Ой… Скажи, тебе з-за вугла сьогодні мішком ніхто не той?..

Довго ще реготав він, не в змозі заспокоїтись. Що цей вилупок собі думає? Може, вважає, що там, у Совіцькому Союзі, його стрінуть із хлібом-сіллю? Його, Сергія Ряжанку, який колись дременув звідти?

— Перестань дурня клеїти, Левку!

У Сергієвому голосі забриніло щось таке, від чого Левко мимоволі прикусив язик. Ану, що він казатиме?

Сергій говорив повільно, хрипко:

— Я не став «красним», як ти хочеш сказати. Я ніколи не буду комуністом. У мене для цього багато причин. Сам добре знаєш. Можеш не боятись, Левку… Маю свою голову на в'язах… Я вже думав, багато думав, а бачу: далі так не можу. Немає мені чим дихати тут. Он ти казав сьогодні: верби, осокори, Дніпро.,.

Сергій на мить замовк, не знаючи, що казати далі. Вулиця, щойно така багатолюдна й гомінка, нараз неначе вимерла. Тільки коли-не-коли на шаленій швидкості пролітав лімузин або повільно звертало в темну бічну вуличку двійко закоханих. Одна за одною гасли реклами, поступаючись місцем променистим смарагдовим зорям. Столиця повільно засинала, зморена задушною тропічною ніччю.

— У кожного свої верби та осокори…

У горлі в Сергія раптом щось застрягло — м'яке й тепле, він крикнув, щоб пересклити його:

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: