Танго – Іван Білик

Але ніхто не погоджувався бути шостим. Дядьки вперто мовчали, не дивлячись один на одного. Роз'яснення ні до чого не довели. Тоді Коляда вибрав п'ятьох найдужчих і наймолодших.

— Ти, ти, ти, — хапав він їх за руку й відводив убік, — ти і ти. Баста! А ви гайда собі до бабів під боки.

Та коли рушили, слідом потягся увесь натовп.

— Послухайте, люди! Не можемо ми всіх узяти. Ні грошей стільки нема, та й води багато треба.

Передній селянин пробасив:

— Нам воду возитимуть з дому. Діти кіньми возитимуть.

— Та ми ж ітимем і йтимем далі!

— Ваше благородіє… нам на подушне песиків треба…

Яких то песиків? А, це вони, мабуть, гроші так називають. Песо…

— Не можемо стільки людей тримати!

Ззаду обізвався дідок, білий і зморшкуватий:

— А ми й той… за півціни. Песиків би трохи. Бо як поїдете, то тільки вас і бачили, Синку!..

Старий благально дивився то на Сергія, то на Буенавентуру. Індіянин не розумів, що вони говорять, бо розмовляли українською мовою, але добре знав, про що йдеться, — й винувато одвернувсь.

Дідок, підбадьорений нерішучістю «начальника, що править машиною», підійшов ближче й заходився рукавом сорочки обтирати із джипа пилюку.

— Нам би ще хоч трохи отих клятих песиків…

Сергій відчував, що м'якшає, і починав злитися. Яке йому, зрештою, діло до того, кому скільки «песиків» потрібно?

— Нікого нам не треба! І п'яти чоловік! Самі впораємось!

Він гримнув дверцятами.

— Давай, мучачо, газуй!

Машина гаркнула й помчала вперед, залишаючи по собі хмару густої куряви.

На задньому сидінні, серед інструментів, ранців та іншого багажу, покурював сигарету Матвій Коляда й тихо посміхався, зиркаючи то на Ряжанку, то на індіянина. До самого об'єкта ніхто не прохопився і словом.

Коли ж опівдні прибула решта експедиції, технік Мігуель розповів жахливу новину. Як тільки джип рушив з місця, селяни напосіли на дідка. Мігуель не знає їхньої мови, але били старого, мабуть, за те, що нікого з них не взяли до експедиції. Тоді дідка хтось спробував захистити, й утворилась «мала купа». Дідок якось викрутився й хряснув одного з напасників лопатою нижче спини, а той раптом замахнувся й розсадив дідові череп киркою. Ураз настала тиша. Всі стояли захекані й тупо дивились на вбитого. З розрубаної навпіл сивої голови ще цебеніла кров, змочуючи пилюку.

— Ваш колишній господар квартири, сеньйоре, одбувся дрібницею. Йому тільки трохи надірвали вухо та розтовкли носа, — закінчив Мігуель.

Втішив, нічого не скажеш… Сергій уявив завжди поважного й упевненого в собі Миколу Чопа з надірваним вухом. Тепер принаймні в нього не тільки сорочка буде латана. Усе життя пнеться «в люди», а носить лахи і їсть чорний черствий хліб із цибулиною. «Я в своєму домі — ґазда!»

Сергій потім згадав, як той ще першого дня, їдучи на жеребці, сукав на ходу мотузку, припнувши її до луки сідла. Добру мотузку, ґаздівську! Ще й мережану: одна сталка з простого валу, а друга з пофарбованого в червоне. Так оце є мета людини? А де ж ті ідеали? Високі та благородні, про які пишуть грамотії у книжках… Отой болгарин у кав'ярні казав: «Мрі-ія». От тобі й мрія.

Ну, нехай уже дідок, у якого штани латка на латці та дірявий солом'яний бриль… Припустимо, в того ланця й не було іншої мрії за все життя, як заробити пару «песиків», щоб тут же віддати їх збирачеві податків. А в тебе, Чопе? Чим ти різнишся від того дідка? Тим, що в тебе хата файна? А якого добра ти бачив у ній? Ті ж самі латки і в тебе…

Ряжанка сердито плюнув, не звертаючи уваги на Буенавентуру, який стояв побіч і здивовано лупив на нього баньки. Ні, таки прогнив світ, прогнив… Знав Сергій і великих людей, знав середніх, знав і найменших. У всіх один ідеал. Ніякої різниці. Суцільна гнилизна і пліснява. Вогню треба, вогню. Може, хоч тоді отямляться…

Сергій глянув на Буенавентуру. Той квапливо одвів погляд.

— Гей, мучачо, ти знаєш, що таке «сім пар чистих і сім пар нечистих»?

— Це щось із біблії, сеньйоре начальник. Але я в тому не дуже тямлю.

— А що таке «ідеал»? Це ти, здається, знаєш?

— Якщо сеньйор начальник пригадує, ми вже колись говорили про хиби моєї освіти.

Цей індіянин відверто кепкує з нього. Серйозний, а в очах бісики…

# # #

Усі наступні дні Сергій був дуже неуважний і ввесь час ловився на тому, що думає про зовсім сторонні речі.

Сторонні? Е-е, ні, це стосується безпосередньо його роботи. Він для чого шукає уран? Для війни? А війна — це ж і є той самий армагеддон. Здається, так сказав брат Даниїл?

От зовсім інша річ — чому перед очима ввесь час мерехтять рябі прапорці, якими «розмовляють» між собою моряки? Сергій знав таку особливість своєї психіки: часом щось довго не дає спокою, а що — не може пригадати. Якась незначна деталь чогось дуже важливого. Але до чого тут морська абетка?

— Сеньйоре начальник…

Сергій здригнувся. До намету заглядав водій.

— А, мучачо, заходь.

— Ви, здається, замріялись, а я вам перебив думку. Певно, щось сердечне… Пробачте.

Сердечне?.. Сердечне… Що буває сердечне?

— Так, мучачо. Думав про… валідол!

Буено весело засміявся. Сеньйор начальник почав жартувати? Це вже щось нове.

— Я хотів вам сказати, сеньйоре начальник…

Буено мулявся. Говорити?

— Що, мучачо?

— Якщо в такому ж темпі просуватимемося й далі, то днів за п'ять будемо в моїх рідних місцях. Я пам'ятаю: ви колись цікавилися звичаями мого племені. Сьогодні перед обідом проминули містечко Аначукуна. Звідси до нас і ста кілометрів не буде.

— Так мало?

— Авжеж, сеньйоре начальник. Наші люди в Аначукуну пішки на ярмарок ходять.

На цьому Ряжанка й ліг спати. Прокинувся пізно. Брезент намету так напекло сонцем, що не було чим дихати. Все тіло купалося в поті. Сергій нашвидкуруч одягся й виліз надвір. Там, де звечора вогонь горів, стирлувалися люди, мовчки стояли тісним колом, понахилявши голови. Ряжанка підійшов, коло розступилось. На траві лежав індіянин Хорхе. В нього вирвано нутрощі й роздерто горлянку.

— Ягуар, сеньйоре начальник. — прошепотів Буено. — Хорхе стояв на варті, а потім знайшли його аж он у тому яру.

— Чому… ягуар?

— Дивіться, сеньйоре начальник, — і Буено показав на міцно стиснутий кулак мерця. З-поміж пальців у Хорхе витикалися пучки рябої шерсті.

Сергій тупо дивився на понівечене тіло. За один тиждень — дві смерті. І обидві — на його, Сергія Ряжанки, сумлінні. Адже він привів сюди експедицію.

Йому навіть на думку не спадало, що експедицію і його послали сюди інші. Зараз він в усьому винив самого себе.

— Поховайте його.

Це озвався Коляда. Але Буено заперечив:

— Сеньйоре Маттео, Хесус хоче поховати його за своїм звичаєм. Вони з Хорхе з одного племені.

— Отак і лежатиме на сонці? Голос у Коляди був нетерплячий.

— Ми накриємо його листям. А ввечері…

Губи в Буенавентури нервово сіпались. Чого хоче цей Кольядо? Мовчав би вже краще…

Сергій повільно повернувся й пішов у хащі. А коли чагарі зімкнулись над ним суцільним шатром, впав на траву, вдарив кулаками об землю й дав сльозам волю.

Що ж це на світі білому робиться? То він збирався знищити все живе на землі, а тут раптом за якимось чужим хлопцем, індіянином, плаче? Ні, Сергію Ряжанко, не за хлопцем ти плачеш. Десь не його тобі шкода, а самого себе…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: