Танго – Іван Білик

# # #

Сергій лишився на самоті з думками. Але думок, власне, не було. Сама порожнеча. Та ще — підсвідомий намір, безапеляційний, мов інстинкт…

Він роздягся, ліг під ковдру й заснув міцним сном, як людина, що нарешті знайшла вихід з лабіринта. Збудив обережний стукіт у двері. Покоївка запитувала, чи не можна в сеньйора прибрати. Сергій спросоння блимнув на безлад у номері й тільки плечима здвигнув. Але таки встав і одягся. Знову ввійшла дівчина. Чи не принести сеньйорові чогось попоїсти? Ряжанка невиразно мугикнув. Що за причепа? Та коли вона принесла тацю тарілок, у нього розбурхався такий апетит, що в шлунок спочатку булькнула вся пляшка кока-коли, потім якийсь солодкий пудинг, а далі й грубенький біфштекс.

Потому Ряжанка щось довго пригадував, але так і не згадавши, вдяг плаща й вийшов з готелю. Дощ пересідався, й коли за п'ятнадцять хвилин Сергій зупинив таксі, на заході спахнула червона заграва. Місто відповіло їй мільйонами різноколірних вогнів та мереживом реклам. Біля будинку фірми Ряжанка мовчки поклав на плече водієві руку й тицьнув йому зібганий папірець. Здивований таксист схопився й послужливо розчинив щедрому пасажирові дверцята.

Вікна контори ще світилися. В кріслі, нога за ногу, сиділа Муча, а над нею схилився Левонтій Горбатюк. Почувши кроки, сахнувсь од дівчини, й вуса йому розгублено настовбурчились, але збагнувши, що великої небезпеки немає, поволеньки попливли до вух. Муча нервово запалила сигарету. Сергій буркнув, не привітавшись:

— Дай ключі!

Левко забелькотав:

— Там ще той… поодчиняно. До роботи потягло? А ніч уже ж…

Ряжанка нетерпляче простяг руку:

— Ключі від сейфів!

Горбатюк дістав з кишені в'язку й мовчки подав.

Сергій увійшов до свого кабінету й сів за стіл. Згодом рипнули сінешні двері, певно Левко повів свою кралю кудись у безпечніше місце… В кімнаті було поночі, але Сергій не здогадувавсь увімкнути світло. Лише за годину важко звівся, підійшов до сейфа, довго тицяв ключем у шпаринку, нарешті відімкнув, одхилив важкі дверцята й заходивсь викидати зсередини все на підлогу: папки, стоси паперу, книжки, рулони креслень, знову папки та папірці. У синій темряві кімнати невиразно забіліла гора мотлоху. Сергій відгорнув його ногою насеред підлоги, дістав запальничку. Блідий гарячий язичок лизнув згорток рулону й несміливо поліз угору, потім обережно, щоб не згаснути, переплигнув на сусідню папку, але, не здолавши слабкими ще силами цупкого картону, повернувсь у інший бік, до тонких папірців, що жужма стовбурчилися поряд.

У кімнаті раптом стало видно, мов удень. Сергій чипів над палаючою купою, не владний зрушити з місця. Горіли наслідки його більш як дворічної праці. А він не жалкував. Просто його паралізовував сам вигляд оцього незвичайного багаття. Відступив лише тоді, коли полум'я вдарило в обличчя. Позадкував і сів у крісло біля столу. Приміщення сповнилось диму й пекучого чаду. З очей побігли сльози. Ряжанка розтирав їх кулаками, але з місця не рушав. А коли вся купа взялася червоним жаром, устав і розворушив її носаком. Спідсподу вихопились яскраві язики, дожираючи рештки паперу. Поступово кімнату оповивали червонувато-сині посмерки. Сергій додибав до дверей, штовхнув їх ногою і мало не впав од пружного струменя чистого повітря. Отямившись, вибіг надвір і перевів подих. Навіть не помітив, де взявся Левонтій.

— Що за той?.. Де горить? — тривожно зашморгав носом Горбатюк і раптом, мов опарений, шугонув у двері, наразившись на густу хмару їдучого диму. Тоді притьмом вихопився надвір і щомоці заволав:

— Той!.. Полі-і-ція!..

Та Сергій вже віддалявся освітленою благенькими ліхтариками вулицею. Далі звернув за ріг і неквапом почовгав до центра, мов людина, якій немає більш куди поспішати. Години за півтори поминув галасливий майдан, і ноги поволі привели до малесенького, не дуже чепурного кабаре майже на околиці міста. Там і прокуняв над кількома пляшками кальвадосу цілу ніч. До нього раз чи двічі підсідали якісь дівчата, але, одлякані важким поглядом запалених од диму та смутку очей, відходили. У голові в Сергія снувалася лише одна настирлива думка. Ні, вона вже не вивертала йому душу. Тільки притамовано пекла, як задавнена виразка шлунка. З життям у нього тепер припинилися всі дебети-кредити і сальдо від'ємне. Це вже остаточно. Питання часу. В цей самий мент, у далеких джунглях, можливо, підводить риску й Танго. Але вона щаслива. Вона пішла на смерть заради чогось. Принаймні не від безвихіддя. А його тут більше ніщо не втримує. В нього на цьому світі немає нічого… Навіть… того, що є в кожного жебрака: батьківщини.

Сергій тупо дививсь на естраду, де щойно віддригали геджелями п'ять напівроздягнених красунь, а тепер джаз пиляв модне танго — новину останнього карнавалу. Воно за цю ніч повторювалося стільки разів, що нарешті й Ряжанка звернув увагу.

«Белла бамбіна-а-а…»

До чого ж нудотна річ! Невже оці людці відчувають якусь насолоду, кульгавши на вичовганому дансингу під затерті згуки танго? Так оце і є та сама їхня розвалена мета життя?..

Сергія попросили з кабаре, коли зійшло сонце й почав накрапати дощ. Денні шиночки ще не відчинялися. Скрізь повишкірювались непривітні зелені рубцюваті жалюзі. Ряжанка підняв комір плаща й, не добираючи напрямку, почовгав уздовж понівеченого хідника. Дощ припускав. Годин за кілька ноги принесли його до знайомого завулка. Й несподівано перед очима виріс Буено й силоміць потяг Сергія під чиюсь браму. Тут злива не дошкуляла.

— Тобі що треба, мучачо? — стомлено прорипів Ряжанка.

— Не ходіть туди! — зажебонів індіянин, кивнувши в той бік, де під дощем плакали окаті вікна готелю. Сергій зателепувато дививсь на Буенавентуру. Водій добре знав цей погляд. Він хутко вибіг з підворіття й за хвилину повернувсь із Абаджієвим.

— Вам, любий, зараз у готелі з'являтись протипоказано. Вашою персоною зацікавилася поліція. Буено сьогодні вранці ходив у контору одержати розрахунок і про все дізнався від Мучі. Ваш друг і земляк пан Горбатюк подав на вас розшук… Але ми якось зарадимо справі. На нас ви можете покластися!

Абаджієв узяв його за лікоть. Сергієві здалося, що ніс у лікаря почав глузливо морщитись. Але не те дратувало зараз. Чого ці люди не дадуть йому спокою?

Ряжанка випручався й шугнув у зливу, яка періщила мов з-під ринви. Лікар та водій метнулись услід, але він уже підходив до готелю. Ті постояли під брамою ще з годину, потім, не помітивши всередині ніякої метушні, сіли у випадкове таксі й поїхали. Виходить, поліції там немає? А питали ж про Сергія. Це Буенавентурі розповіла сама покоївка…

Індіянин обурювався:

— Хіба так годиться, сеньйоре доктор? Ми ж, мов йолопи, пантрували під зливою, щоб не потрапив до рук поліції, а він — ось вам: ще й сіпається, наче ми його чимось образили. Онде на вас рубця сухого немає — хоч викрути. І я теж…

— Дарма, дарма, — вгамовував хлопця лікар. — Він тепер у такому стані, що до нього не треба дуже прискіпуватись.

Водій бурчав:

— У такому стані! А ви думаєте, сеньйоре доктор, що в мене стан був райдужний, коли я ціле літо мусив бути поруч із ним? Таки ж не слід забувати, сеньйоре доктор, що то — військовий злочинець…

Таксист, очевидячки, зацікавився розмовою, раз у раз блимаючи в люстерко на двох промоклих пасажирів. Болгарин помалу торкнув товариша ліктем:

— Добре, мучачо, облиш на потім…

Біля задрипаненької кав'ярні вони відпустили таксі й зайшли в приміщення. Тоді Абаджієв згадав, що забувся відіслати написаний ще звечора лист, і пірнув знову під густониття дощу, махнувши індіянинові:

— Ти посидь, я зараз. Чого мокнутимеш марно?

Буено повагався й увійшов у прочинені двері. Після таких подій йому аж ніяк не хотілось лишатися самому. В кав'ярні було майже порожньо. Час великих злив люди, вільні від роботи, здебільшого пересиджують удома, й ресторани та інші заклади цього призначення виповнюються лише ввечері.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: