Танго – Іван Білик

Індіянин замовк. Тільки нерівномірно гарчав мотор та лопотів дощ об тент машини.

Ряжанка сам здивувався, коли почув свій голос.

— Я хотів тоді сказати, мучачо, що шукаю уран… Для водневої бомби… Німцям.

Машину занесло й мало не кинуло на хідники.

— Сеньйоре начальник! Ви завжди говорите про такі несподіванки, що це колись нам обійдеться в добрий десяток ребер на двох.

— Я вам більше не потрібний? — холодно запитав Сергій. — Можете втішатись, а мене випустіть.

Болгарин майже крикнув:

— Кажете — втішатись? А ви не думали про те, кого втішають отакі новини?! — Потім спокійніше: — Я цю війну воював проти гітлерівців. Чи знаєте, що б вони зробили, якби мали водневу бомбу?

— Ні, не знаю, — зло буркнув Сергій. — Я знаю одне: українців бомба не лякає. Їх більше нічим не здивуєш…

— Ви маєте на увазі українських іммігрантів?

— Думайте, як хочете.

— Ви щиро помиляєтесь, любий. Майже ніхто з них не хоче війни. Крім вашого найближчого друга та йому подібних. Але їх жменька.

Чого він тицяє в носа отим «другом»? І як він узагалі знає про їхні стосунки з Левком?

— Раджу краще добирати слова, докторе…

— Чоловіче, вам не завадило б таких слів послухати! Ви казали про українців, і я відповім вам. Серед них багато активних борців за мир. Є й комуністи.

— То, на вашу думку, саме комуністи — справжні представники нації?

— Болгари — народ дотепний. Інколи вони говорять: уся рота не в ногу, тільки Петко в ногу. Ви мене зрозуміли?

— Й що далі?

— А мій регламент, як кажуть бюрократи, вже вичерпаний. Я лише повторю, що ваш уран потрібен тільки Горбатюкові та його директору. Звичайно, крім німців.

Сергій подумав, що б на це сказали барон фон Маузер та його свояк Пищимуха, але не став заперечувати.

— Вас, молодий чоловіче, важко переконати. Але життя — річ сувора. Сказати б навіть — невблаганна. Воно вбиває фактами.

Абаджієв замовк, але озвався Буено. Бач, говорять наче по писаному…

— Скажіть, сеньйоре начальник, що лихого зробив вам старий чаклун Санчо з Тальталя?

Більше Сергій Ряжанка стриматись не міг — розчинив дверцята, й добре, що Буено вчасно натиснув на гальма…

Ряжанка швидко наближався до готелю. Дощ перестав, смеркало. Неосвітлена вуличка блищала проти вікон холодними відблисками калюж. Заболіла нога. Оце б лягти, зачинитись від усього світу на сім замків і нічого не бачити, не чути. Усе — шкереберть, і це вже, мабуть, остаточно…

Раптом оглушливий удар повалив Сергія на землю. Й доки він зводивсь на тремтячі ноги, хтось ухопив за шию мертвою хваткою. Горло стисло, забракло повітря. Ряжанка пручався, але видертись не міг. Той, що тримав ззаду, потяг його під браму, а другий гамселив кулаками й носаками в груди, у дихало, у живіт, в обличчя. Кров заливала очі. Темрява посіла з усіх боків. У цю ж мить повз браму проїхало авто й осяяло вулицю лимонним сяйвом. На світлому тлі Сергій виразно побачив ріденьку руду бороду. «Панич Петрусь». Хто ж другий? Сергієві чомусь над усе хотілося дізнатись, хто ж його спільник. Над самим вухом серед безрозбірної іспанської та англійської лайки прослизнуло кілька українських слів. Хтось щосили сопів, гарчав і смердів гнилими зубами. Сергієві стало нудно. Чий це голос? Чий голос? Хто це?..

Ряжанка інстинктивно затулив голову руками і, вже втрачаючи свідомість, таки згадав: Матвій Коляда.

РОЗДІЛ 16

Кордільєри лишилися вже далеко позаду. Навкруги, де тільки сягало око, був степ і степ — оспівана поетами південноамериканська пампа. Випалена в минулу посуху рослинність укривала землю м’яким рудувато-сивим килимом, з-під якого щіттю повитикалась молода сьогорічна трава. Зі сходу віяв вітер, І неосяжний степ вигравав зеленими хвилями, наче справжнє море. Тільки величезні химери кактусів стояли незворушно, поспинявшись у тому океані поодинці й групами, здіймаючи шпичасті руки вгору, мов інкські жерці до бога Сонця.

Хоч важка дорога й виснажувала, бо після минулорічних знегод Сергій був ще слабовитий, але тут легше таки дихалось. Від прямовисних променів брезент над головою мало не шкварчав, однак стрічний вітер, задимаючи поза лобове скло, приємно холодив обличчя й груди. Єдине, що мучило, це неможливе гуцання. Джип на найменшій швидкості стрибав з баюри в баюру, крок за кроком долаючи ніким не вимірювану пампу.

Важко було сказати, кому більше дістається: Ряжанці, який стільки перетерпів за останній час, чи молодому індіянинові, котрий сидів за кермом. Із кожним поштовхом у Сергія всередині щось наче вривалось. Пошкоджені під час бандитського ґвалту нутрощі й досі поболювали, хоч лікар, відома зоря на медичному горизонті столиці, запевняв — небезпека минула, організм прийшов у норму. Може, підтримував честь марки? Хто ж відає. Принаймні за такі гроші можна було поставити на ноги й мерця. Тоді, на початку дощів'я, Ряжанка пролежав у приватній клініці добрих півтора місяця, й за цей час увесь річний заробіток перекочував до кишені лікаря, так що на подальший прожиток довелося брати аванс. Можливо, це й стало причиною, що розбитий тілом і душею геолог залишивсь у фірмі гера Мільха.

Тепер Сергій без особливого ентузіазму згадував той час. Що ж, зрештою, тут можна вигадати й таке-сяке виправдання. Не життя ж пристосовується до нас, а ми до нього. Де отой оптиміст, який спростував би цю істину.

Сергій непомітно блимнув на водія. Що б то не було, а й цей індіянин безпомічно розведе руками. Правда, останнім часом Буено зробивсь не той, що раніше. Колись із своїми ідеалістичними сентенціями мало у вуха не бгався, а тепер, крім «так, сеньйоре начальник» або «ні, сеньйоре начальник», від нього й слова не вижебраєш.

А Сергієві конче потрібно спільника. Можливо, гостріш, ніж будь-коли. Так, слово правильне: спільника. Торік було інше. Торік він мав надміру сили, щоб упоруватися зі своїми сумнівами. А зараз рівновагу порушено. Ряжанка часом сам собі здавався залізничним вагоном, який котиться силою інерції, не знаючи, що чекає попереду. Добре, коли старанний стрілочник учасно переведе його на потрібну колію, й він знову покотиться своєю дорогою. А, бува, попереду глухий кут?

Геолог знову скосу вав на водія. Триклятий каукан! Це він в усьому винен. Раніше все було більш-менш гаразд. А після вкусу гадюки немов світ пішов обертом. Як же все-таки змінюються люди! Оцей самий Буено колись запобігливо виконував кожну його забаганку. А тепер сидить і тільки мружить очі…

Буено й справді вдавав, ніби поруч нікого немає. Тоді, після розмови у джипі, він хотів кинути цю осоружну роботу. Атож! Не вистачало ще бути знаряддям у руках паліїв війни! Нехай шукають дурніших… Однак Абаджієв сказав:

— Дурніших знайти не важко. Водити машину багато хто вміє. Розчолопав?

Ні, Буено спочатку не зрозумів. Краще тинятися без роботи, ніж заробляти в такий спосіб. Він людина самотня — чи багато йому треба! Пересидить якось. Та й заощадження є. А там, може, знайде місце деінде.

Абаджієв тоді зморщив носа, як це вмів робити лише він, та ще й предивно блимнув на нього:

— Заощадження? А де ти їх узяв?

Хлопець спантеличено втупивсь у болгарина.

— Як то — де? Я ж працював…

— У кого?

— Хіба сеньйор доктор не знає? В експедиції.

Абаджієв посміхнувся:

— А-а, в експедиції? Це в тій, що шукала уран для західних німців?

Молодий індіянин прикусив язик.

— А чом же ти й ці гроші не викинеш у помийницю? Хіба вони кращі?

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: