Танго – Іван Білик

— В американців, Стефо, бомб стільки, що можна дванадцять разів стребити світ! — запально завважив батько й блимнув на Пищимуху — чи справив ураження.

— Світові цілком вистачить і одного разу.

— Алєс генкт дафон ап, вер альс ерстер бекїн, фрой-ляйн! — повчально підняв пальця фон Маузер. — Уньт війр бекінен альс ерстен! (***) — переможно почухав тим самим пальцем блискучу лисину.

(***) Все залежить від того, хто почне першим, панночко. А першими почнемо ми!

Рудий бородань од такої категоричності немов прокинувся:

— Салуд! Мені здається, сень… йорито, що цей недоумкуватий дід-дуган має рацію. Він першим почне к-командувати… своїй армії: «К-короткими пер-ребіжками до к…ладовища — б-бігом марш!» Га-га-а!

— Ось бачите! — схопилася Стефанія й показала рукою в бік брата. — Це наша психологія! Його п'яними вустами глаголить моє покоління. Ми всі або п'яниці, або морфіністи, або…

Тепер вона повернулась і говорила просто у вічі батькові:

— Ваші теревені потрапили за призначенням, тату. Я боялася, що помру недоторканою дурепою. І в неповних шістнадцять років пішла до… Сама!..

Старий Мільх сказився:

— Замовкни!!.

Однак Стефанія вже наступила посторонку; вона вже падала й відчувала, що вороття немає.

— Ні, я таки докажу… Скажу вам, як шукала кохання… Як віддавалась першому стрічному… Ви це повинні знати! Бо ви в цьому винні!.. Я боялася вашої нуклярної бомби, якою ви лякали мене, хай ви будете тричі прокляті! Правда, потім я розкусила вас… Ви виявились мерцями. Вашими гнилими кінцівками рухали інші, ті, що смикають за ниточку. А ви, дурні, думаєте, що самі розмахуєте кулаками. Я зрозуміла вас, та було вже пізно, хай ви тричі прокляті…

Стефанія знесилено опустилась у крісло. Обличчя їй немов скам'яніло. Вона тільки тепер прийшла до тями. Сталося те, чого ввесь час боялась. Усе втрачено. Усе, все… Відчувала, як холонуть руки й ноги. Хвилину сиділа, невидющими очима втупившись у тарілку. Потім щоки їй узялися плямами, які росли й росли, аж поки не заполонили й лоб, і шию, й вуха. Вона обхопила обличчя тремкими руками, відкинулась назад і раптом засіпалася важким нервовим плачем.

— Заціпить тобі, падлюко! — зопалу гаркнув Мільх по-німецькому, схопився на ноги й замахнувсь на Стефанію. Важка потилиця його налилась кров'ю — ось-ось репне.

Сергій метнувся до виходу, мало не збив кельнера із повною тацею й вискочив на вулицю. Голова йшла обертом, а на душі було жахливо порожньо. Він кілька разів хлипнув повітря. Буран, який щойно починався, кидав йому жменями в обличчя пісок і сміття. Цього року дощів’я спізнилось…

# # #

Суцільна стіна зливи немов поховала велике місто. За двадцять кроків годі було щось побачити. Вулицями бігли каламутні річки. Каналізаційні люки не встигали поглинати таку кількість води. Черговий поліціянт, із ніг до голови сповитий гумовим плащем, дуже здивувався, коли повз нього повільним кроком прочалапав самотній чоловік. З простоволосої голови перехожого вода збігала у вічі, й він раз у раз витирав обличчя мокрою рукою. Поліціянт був пропустив його, але за кілька кроків наздогнав і попросив документи.

Сергій Ряжанка, знизавши плечима, витяг з бічної кишені гаман. Той розгорнув його під плащем, уважно переглянув і повернув господареві, козирнувши одним пальцем.

— Пробачте, сеньйоре. Служба…

Ряжанка знову знизав плечима й мовчки побрів далі. Йому було все абсолютно байдуже. Він вирішив порвати із Стефанією, й ця злива тільки допомагала. Прохолодні струмені освіжали чоло й щоки. Стефанія ошукала його. Він гірко помилився, й ніхто йому не винен. Не треба ніколи розкисати, втрачати над собою владу. Він тільки на мить утратив її — й тепер пожинає плоди своєї слабкості. Що ж, надалі треба бути обачнішим. Він, телепень, подумав, що мрія існує, — і розмріявся. А вона сказала — ніяких мрій нема. Ні, вона цього не сказала, але такий висновок можна зробити з її слів. І сіпнула ж нечиста піти на той «інтимний обід». Ну, що було, того не повернеш. Так, можливо, й краще. Чим раніше, тим ліпше.

Сергієві на мить здавалося, що такі висновки рятують його, але на серці не легшало. Блакитні зоряні очі Стефанії ввижались йому і в пасмах дощу, і в калюжах на тротуарі. Вона посміялася з нього. Привселюдно заявила, що поводилась, як остання повія. Тоді Сергій дременув звідти, мов од чуми. Але потім йому хотілося повернутись до того проклятого ресторану «В затінку пальм» і надавати їй ляпасів. Це було б добрим уроком. Принаймні віддячив би за ганьбу.

А тепер думати про це пізно. Минуло вже, мабуть, днів чотири, якщо не всі п'ять. Гострий біль поступався місцем тихому млоїнню.

Попід хідником шугнула машина, геть обляпавши Сергія, але він не звернув на неї уваги. Помітив лише, коли за кілька кроків стала і з дверцят вистромилось усміхнене обличчя Буенавентури.

— Сеньйоре начальник! Залазьте швидше сюди! На вас рубця сухого не лишилось!

— А, мучачо… — буркнув Сергій, не дуже здивований такою зустріччю. Він байдуже вліз у машину поруч із Буенавентурою. На задньому сидінні хтось ворухнувся, але Ряжанка навіть не глянув туди.

— Ви, любий, думаєте, холодні ванни сприяють одужанню? — почувся знайомий голос.

Сергій рвучко повернувся. Так і є. Під чорними кудлатими бровами кумедно морщився ніс доктора Абаджієва.

— Значить, ви знайомі, — чи то спитав, чи констатував Сергій. — А я тоді думав, як це я опинивсь у ваших лабетах.

— Ми з Буено старі знайомі, любий. Колись працювали разом.

— Дивну маєте професію, докторе. Чи ви, може, майстер на всі руки? То ви археолог, то лікар, а тепер кажете, що й геолог.

— Ні, любий. Колись блукав без роботи, її ваш друг, сеньйор Горбатюк, узяв мене до себе кур'єром. Благодійник, так би мовити…

Сергій згадав, як торік у кав'ярні «Санта-Лючія» Левонтій допитувався про Абаджієва. Думав, допік йому чимось.

— Мені Буено казав, що ви все літо кружляли навколо гори Сьєрра-Морте. Чи не здається вам, що ми надто часто стрічаємось? Адже й наша експедиція була в тих місцях.

— А ви що шукали? — запитав по хвилі Сергій, не відповівши болгаринові. Йому згадався безталанний Хорхе. — Мабуть, скарби інків?

Абаджієв засміявся:

— По-перше, інки туди не сягали, а по-друге, ви маєте рацію лише частково. Ми шукали скарби, та не ті, про які натякаєте. Шукали скарби давньої культури, ще старішої за інкську. А от що ви шукали, це лишається таємницею, еге ж?

Сергій насупився. Болгарин ставав агресивним. Дивина. Чого він лізе в душу?

— Ви вгадали, докторе.

— Чи не забули скріпити таємницю клятвою?

В голосі лікаря бриніло відверте глузування.

— Що вам од мене треба? — повернувся до нього Ряжанка. — Ви навмисне стежили за мною, щоб випитувати?

Ніс у болгарина перестав морщитись, а кудлаті брови майже нависли на очі. Ховається… Сергій шукав дошкульного слова, але тут обізвався Буено.

— Сеньйоре начальник, я хотів спитати, чи не забули ви того дня, коли вас укусив каукан?

— Нащо це тобі?..

— Хочу просто перевірити, чи добру маєте пам'ять.

— То й що з того? — Сергій відчув, куди хилить індіянин. Давно чекав цього моменту й боявся його.

— Того дня ви кілька разів намагалися сповідатись переді мною, але я, здається, сказав вам, що хвора людина завжди набалакає такого, про що шкодуватиме, коли видужає. Пригадуєте?

Сергій мовчав.

— Тоді ми з вами домовилися, що поговоримо, коли видужаєте. І ось тепер ви, здається, одужали…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: